Музей історії Києва: життя в ящику

У нашому культурному середовищі є теми настільки ж давні, як раритети в музейних залах. Одна з них, яка неодноразово виникала в ЗМІ (зокрема й на сторінках «ДТ»), пов’язана із ситуацією навколо Музею історії Києва. Начебто б говорять про це регулярно, проте віз стаціонарно «там» — у ящиках. Невирішувана проблема цього музею — цінні експонати, які перебувають у безстроковому «арешті», у стаціонарно запакованому вигляді, поза адекватними нормами зберігання. Сам музей, як відомо, теж між небом і землею — по суті, він бездомний (після того як його «попросили» із Кловського палацу після понад 20-річного його перебування там, — Верховний суд виявився важливішим за історію міста). Наразі ж музей транзитно обладнаний на четвертому та п’ятому поверхах Українського дому. Якийсь час всерйоз йшлося про його передислокацію в поки що недобудований будинок на Інститутській, 3. Та навряд чи це буде можливо після того, як Віктор Ющенко особисто доручив передати цей об’єкт під комплекс Національного художнього музею (про що докладно повідомлялося в минулому номері «ДТ» у матеріалі «Музейна справа: по живому тілу»). Міське управління культури тим часом не полишає раціоналізаторську і, певне, єдину рятівну за цієї ситуації ідею: передати під потреби Музею історії Києва Український дім, водночас намагаючись сполучити поточні громадсько-політичні заходи в Домі та музейне життя всередині його. Питання: що з цього вийде?

Директор музею Тетяна Євгенівна ХОМЕНКО весь час відповідає на регулярні телефонні дзвінки з одним і тим самим запитанням: «Це музей Києва? — Так. — А коли можна прийти на екскурсію? — Експозиція тимчасово не працює, ми закриті. — А коли відкриється? — Поки не можу сказати...» І так майже цілий день...

— Музей історії Києва свого часу займав Кловський палац. Проте це було не єдине ваше пристановище?

— Концепція нашого музею пов’язана не тільки з Кловським палацом. Усе набагато ширше — це освоєння та відкриття інших музеїв на базі основної експозиції, яка була розміщена в Кловському палаці. Це й музеєфікація пам’яток культури, пов’язана з відомими особистостями, це й археологічні пам’ятки — загалом, усе, що пов’язано з Києвом і його життям. Тому наша робота була великою і різноманітною, ми почали відкривати філії — Музей культурної спадщини на Кловській, 40б, музей Пушкіна на Кудрявській, 10, музей Булгакова на Андріївському, музей Світлицького, він тепер закритий, але ми готуємося до його реставрації. Нині ж у наших планах відкриття музею Грушевського на Паньківській, 9, яке має відбутися нинішнього року — воно приурочене до дня народження першого українського президента. Ще серед наших «дочірніх» музеїв — музей Шолом-Алейхема на Червоноармійській, 5 і Музей шестидесятників на вул. Гончара, 33. Зовсім недавно вийшло розпорядження міськадміністрації про створення Музею подарунків, який буде теж нашою філією. Виходить дивний парадокс: маємо багато філій, працюємо-працюємо, а вся історія міста, починаючи від первісно-общинного ладу до сьогодення, вже близько трьох років перебуває в ящиках.

— Ви якось опиралися, коли вас «попросили» із Кловського палацу? Чи були якісь контраргументи з вашого боку?

— По-перше, було рішення сесії Верховної Ради про скасування рішення Кабінету міністрів, яке свого часу, ще у серпні 2003 року, підписав Віктор Янукович. Та це рішення ВР, на жаль, мало лише рекомендаційний характер. Потім ми зверталися до всіх — і до Віктора Ющенка, і до Юлії Тимошенко... Жодної реакції... За минулий рік з нашого питання було близько 40 публікацій і приблизно стільки ж сюжетів на ТБ. Та ба... Все марно. Мабуть, ми взагалі нікому не потрібні.

— У музеї близько 250 тисяч експонатів, які в даний момент у «запакованому» стані, у «полоні». Це ж сильно впливає на схоронність музейних цінностей?

— Безумовно. Це дуже болюча тема. У нашій країні звикли ставитися до культури за залишковим принципом. І за радянських часів так було. І нині нічого поки що не змінилося. Про культуру згадують, коли треба гостей прийняти на європейському рівні. Хоча й цей «рівень» дуже сумнівний. Живий приклад — ставлення до музею історії столиці держави. Усе є: й якісь нові об’єкти, і навіть божевільні ідеї, і триватиме все це нескінченно. Однак потрібно хоча б упорядкувати те, що ми вже маємо, але не бережемо належним чином (у даному разі не через свою провину). Звичайно, стан експонатів, що перебувають у «полоні», як ви кажете, справді дуже тривожить. Ми не можемо дати гарантії, що ці експонати під час «звільнення» з ящиків попросту не розваляться. Хоча їх і упаковували професіональні реставратори з урахуванням усіх якостей цих цінних предметів. Та ми наївно сподівалися, що вже через рік відновимо експозицію. На жаль, минуло три роки і поки що ніякого просвітку...

— Що з ваших зібрань ви могли б виділити в умовному рейтингу найціннішого та раритетного для Музею історії нашого міста?

— Питання непросте. Для мене цінне все. У нас цікавий етнографічний матеріал, археологічні пам’ятки трипільської культури, матеріали, пов’язані з середньовіччям. Є унікальні побутові речі. Безумовно, у Кловському палаці, площа якого 3200 кв.м — а безпосередньо експозиція займала 2500 кв.м, — розмістити 250 тис. експонатів було важко. Тому ми могли виставляти лише до 10 тисяч предметів. Нині в мене в кабінеті безліч папок із кресленнями — це все напрацювання для нової експозиції. Хочеться сподіватися, що здоровий глузд усе-таки колись переможе.

— На якому етапі ваших митарств виникла історія з Інститутською, 3? На цей будинок, як відомо, серйозно претендує і Національний художній музей.

— Між нами і Національним музеєм ніякого протистояння немає. Ми ніколи не ділили цю будівлю. Я, звичайно, розумію, що, маючи якійсь мінімум, завжди хочеться більшого. Нас розділили й посварили тільки чиновники. Причому навіть не міського рангу, а вище — на рівні Міністерства культури, Кабінету міністрів. Так, кожний бореться за місце під сонцем, але має ж бути якась справедливість у розв’язанні проблем. Я в подробицях не описуватиму всю сумну історію про те, як нас виселили з Кловського палацу. Про це багатьом відомо. Але зауважте: нас виселяли з обов’язковою умовою передачі в перспективі усього Українського дому під наш музей. Адже було саме так. На жаль, у сфері нерухомості в нас існує чіткий поділ на державну власність і комунальну. Хоча це суто економічні категорії, і вони, звичайно, мають ураховуватися, але не такою мірою і не в такому контексті, коли одним усе, а іншим нічого. Я не хочу в чомусь переконувати своїх колег із Національного художнього музею, це чудові фахівці. Будинку на вулиці Грушевського вже 100 років, і він один із найкращих у місті. Питання в тому, що саме Міністерство культури повинно виділити гроші на його ремонт. А колекція з 35 тис. експонатів це не 250 тис. І колекції в нас різнопланові. Там — картини, графіка, скульптура. Так, їм не вистачає місця, але в них є перспектива — «Мистецький Арсенал», наш майбутній Ермітаж, так званий майбутній Лувр. Будівля Національного музею, звісно ж, потребує ремонту, і, зрозуміло, їх колекції помістити поки що нікуди. Нині дуже багато залежатиме від депутатів міської ради. Незабаром, наприклад, керівництво музеїв Києва зустрічається з головою комісії з культури міста, і думаю, що буду там виступати зі зверненням про допомогу. Адже депутати вирішують питання власності. До речі, місто вже передало Кловський палац із комунальної власності в державну.

— Відомо, що й вам були обіцяні площі в майбутньому «Мистецькому Арсеналі». Вас улаштовує така альтернатива?

— В їхній концепції ми не фігуруємо. До того ж не вписуємося в цю концепцію. Музей історії міста Києва має бути зовсім іншого рангу й плану. Це розповідь про життя міста, про киян — в інтер’єрах, у побутових речах. Наш музей узагалі міг би стати улюбленим місцем киян. Тому що експозиція може вийти й за стіни будинку. Вона може розміщатися навіть на вулицях міста. Наприклад, могли б бути екскурсії історичними вулицями Києва. Адже Музей історії Києва має широкий профіль.

Звичайно, Інститутська, 3 для нашого музею — один із найкращих варіантів. Будинок знаходиться в центрі, й я кажу про це не через якісь меркантильні міркування (вигідно, зручно), а тому, що все, пов’язане з історією міста, перебуває саме тут, поруч. На закінчення спорудження будинку на вул. Інститутській, 3, було виділено на початку нинішнього року 10 млн. гривень. Та з приходом Леоніда Черновецького гроші були відкликані, оскільки ця недобудована споруда передана із комунальної власності міста в державну — Міністерству культури. Виходить, що немає рації виділяти гроші, розпорядитися якими міська влада не зможе. Ось папка для внутрішнього користування з усіма цими протоколами й розпорядженнями. Ви бачите: колишній мер Омельченко вже підписав проектне й технологічне завдання, і під час відкриття Театру ляльок він заявив, що будинок буде закінчено до кінця нинішнього року. До речі, крім колишнього мера, на нашому «музейному» поверсі з великих політиків більше нікого й не було. Ні Білозір жодного разу не приходила, ні з Міністерства культури ніхто не заглядав. Леонід Черновецький, думаю, поки ще просто не встиг...

— Нині ви займаєте четвертий і п’ятий поверхи будинку Українського дому...

— Вони, як ви бачите, заставлені ящиками з експонатами...

— Тривали якісь безпосередні переговори з участю міської влади про те, щоб повністю розмістити в Українському домі ваш музей?

— Не раз. Такі переговори були й зі старою владою, і з нинішньою. Та надія знову зруйнована. 100-відсоткової можливості того, що нам віддадуть усе приміщення, немає. У нинішньої влади з’явилися нові плани щодо цього будинку. Безумовно, Український дім у центрі міста. І він має функціонувати як місце для заходів, пов’язаних із політичними подіями, форумами, різноманітними ярмарками, виставками. Тому розміщення під одним дахом музею нашого формату та центру активного соціального життя недоречне. Влада вже вирішила, що цей будинок потрібен їй самій. Та його потрібно переобладнати, змінити зовні. Адже це музейне приміщення дуже специфічного характеру — це ж колишній музей Леніна. І якщо придивитися, то чимось він усе-таки нагадує мавзолей — із такою кількістю граніту і мармуру. А щодо обіцяного нам будинку на Інститутській, 3, то ми вже навіть працювали і з Київпроектом, і з іншими інститутами. Потім були перевибори мера... Нині перебуваємо в невіданні. Та надія, як відомо, вмирає останньою.

— У ЗМІ були повідомлення, ніби була відкрита якась «справа» через перебування учасників помаранчевої революції в Українському домі, тому що це загрожувало схоронності експонатів музею.

— Ні, це неправда. Навпаки, всі учасники помаранчевої революції були горді тим, що задіяні в охороні музею. У той період була цілком контрольована ситуація.

Коментар

Які варіанти розв’язання даної проблеми хоча б у перспективі? На це запитання «ДТ» відповів начальник міського управління культури О.БИСТРУШКІН:

— Я бачу тільки один шлях — передати Український дім під Музей історії Києва. Думаю, що ні музейна практика, ні симпозіуми (які могли б проходити на першому поверсі) не заважатимуть одне одному. Не варто ламати списи, ускладнюючи проблему... Оскільки будинок на Інститутській, 3, має ввійти в комплекс Національного художнього музею України, про що, зокрема, сказав і президент. А Державне управління справами має швидше вирішити питання з передачею Українського дому... Там лише 600 кв.м підвальних приміщень, призначених для збереження фондів. Споконвічно, коли там був Музей Леніна, саме на це й виділялися площі. Думаю, у цьому питанні потрібна просто воля президента та його чітке розпорядження пану Борисюку з цього питання. Третій, четвертий, п’ятий поверхи могли б бути відведені під експозиції Музею історії Києва. Так, в Українському домі сьогодні часто проходять різні виставки, часом спірного наповнення. І, може, комусь невигідно бачити в цій будівлі Музей історії Києва. Та все одно проблема існує і вона вимагає невідкладного розв’язання.

До історії питання:

— Музей історії Києва був створений за постановою Кабінету міністрів УРСР 14 листопада 1978 року, — розповідає «ДТ» директор музею Тамара Хоменко. — Це була лише постанова, а, як відомо, від кожного указу до його реального втілення в життя завжди минає якийсь строк. Звичайно музеї створюються на базі вже наявної колекції. Та Музей історії Києва не мав такої бази. Тобто вийшла постанова: мовляв, треба терміново зібрати колекцію і вже на цій її базі створювати музей. Тоді нам дуже допоміг Інститут археології, в якому ми могли взяти експонати, що свідчать про давню історію Києва. Що ж до сучасної історії нашого міста, то тут було трохи легше: нам допомагали інститути, заводи, фабрики. Перший штат музею і його бази розміщалися в Будиночку Петра на Подолі на вулиці Константинівській. Незабаром нам була передана одна з архітектурних окрас міста — Кловський палац. Найращі художники-інтер’єрники тоді були запрошені навіть із Ленінграда. Перша експозиція Музею історії Києва була відкрита 26 травня 1982 року й приурочена до 1500-річчя Києва, а цього самого дня — 26 травня — через 22 роки (у 2004-му) ми підписали акт про здачу Кловського палацу й передачу його Верховному суду. Фактично та наша експозиція була побудована так, що основну її частину становила справжня експонатура — 36 тисяч оригіналів, які були передані й зібрані нашими співробітниками. Та до експозиції потрапляє завжди найкраще. І коли взяти за 100% усі речі, якими ми тоді володіли, то виставлено було лише відсотків п’ять-шість. Нині ми маємо вже 250 тис. експонатів. А 2008 року в нас ювілей — 30-річчя Музею історії Києва. Тільки де його доведеться відзначати?