МОВОЮ ФАРБ

Здібності до малювання в Олі виявилися дуже рано. Щойно зіпнувшись на ноги і взявши в руки олівець, вона проводила лінії, в яких проглядався певний характер. Батько, маючи великий досвід роботи з 5—6-річними дітьми, з донькою почав працювати, коли їй виповнилося два. П’ятирічною Оля вступила на підготовче відділення ліцею мистецтв (не спеціалізоване, а загальнорозвиваючого характеру — театр, музика), шестирічною — у перший клас ліцею.

Сьогодні Ользі Гричанок усього вісім років, але, незважаючи на такий ранній вік, нещодавно в Харкові відбулася третя персональна виставка цієї юної художниці, до речі одна з них була в Болгарії. Оля — призер і дипломант багатьох міжнародних і всеукраїнських конкурсів. Її картини й малюнки експонувалися на виставках у Данії, Німеччині, Македонії, а робота «Сонце світить для всіх» принесла третю медаль на міжнародному конкурсі в Ірані.

Один професор із Німеччини, побачивши Олині малюнки, заявив батькові: «Ви за неї малюєте. Не може дитина в 7—8-річному віці бачити простір, ізометрію, площину, одне слово — тривимірне зображення». Та ж вона не прораховує ракурсу, як у нарисній геометрії, а просто його бачить, відчуває — фотографує оком.

Одного разу старші діти-ліцеїсти пішли на літню практику по місту. Оля була з ними — батьку доводилося брати її з собою, щоб не залишати вдома саму. І... народилася картина «Театр». Навіс оперного театру був єдиним місцем, де можна було сховатися від негоди. Був жахливий початок літа, і щойно діти починали малювати — йшов дощ. Полотно малої складається начебто з кількох картин. На першому плані вона зобразила усіх, хто там сидів, визначила, хто є хто, хіба що не підписала, на другому плані — те, що вона бачила, що потрапляло в кадр, у її об’єктив на вулиці. Окремо простір, що містився значно далі, за деревами, і чимось її зацікавив. Вийшло таке маленьке оповідання. Величезна стіна оперного театру з каменю. Зробити її стіною, величезною сірою плямою, їй здавалося нецікавим, і вона зробила її коричнево-різнобарвною.

Дівчинка любить малювати людей, вони в її малюнках постають у різних виявах. Ось, приміром, фігурки на буклетах художніх виставок. Неправильні за пропорціями, анатомією, лінії настільки виразні, що в зображенні виходять живими. Цього потрібно вчитися довго і наполегливо, а Олі дано від природи.

Маленька художниця дуже любить колір, неприродні кольори, насиченість, змішані фарби. Можна мільйон разів пояснювати, щоб людина зрозуміла і чогось домоглася, а є такі, що від народження знають — ось тут треба трохи рідше, і цього кольору, а не іншого, причому додавати кольори, які, за теорією кольору, не можна змішувати. Ці люди нібито самі собі господарі в цьому світі фарб, їх не треба навчати бачення кольору. Оля належить до цих людей.

У сім’ї люблять театр. На оперні балетні вистави Оля та її сестра Влада ходять із раннього дитинства. Дівчинку приваблює театр, де змінюється освітлення, де гарний одяг. Тому малюнок «Театр» дуже насичений. Маскарад, свято життя. Наприкінці минулого навчального року вони класом ставили виставу «Смарагдове місто». Але це не зовсім ілюстрація казки. Дівчинка намалювала всіх такими, якими вони були, але оточила декорацією, яку придумала сама.

Її натхнення інколи прокидається, коли час лягати спати. Вона може не дивитися мультики і три години поспіль малювати, що для такого віку взагалі не властиво. Оля всі роботи доводить до логічного завершення. Приклад того — картина «Сонце світить для всіх».

З Ірану прийшли умови конкурсу, присвяченого Шовковому шляху. Ідея дуже сподобалася батьку — пов’язати стільки країн, різні культури, релігії. Ідея миротворча, життєлюбна. Обговоривши з Олею можливі варіанти, вирішили все огорнути сонцем, яке світить усім. Ознайомившись з історією Шовкового шляху, дізналися, що їх було кілька. Найперший, прокладений китайцями, в основному йшов до Вірменії, потім розгалужувався в Західну Європу. Вже пізніше, у середні віки, другий Шовковий шлях доходив до нинішньої Росії. Окремий шлях лежав на схід — в Індію, доходив і до Єгипту. Стало зрозуміло, що це була грандіозна подія, яка не просто збагачувала окремих торговців, а об’єднувала народи, культури. Тому в цьому сонці знайшлося місце і різним цивілізаціям, і різним віросповіданням: вірменській церкві, благовіщенському собору, єврейській синагозі, язичницькому храму часів Древньої Греції, Пізанській вежі, традиційним будівлям у романському, готичному стилі або європейського характеру, пагодам, індійським храмам, у кадр потрапила і Вавилонська вежа, характерний мінарет Бухари, який не був зруйнований навіть монголо-татарами. Сонце в центрі, всі країни ніби перемішалися, немає якоїсь географічної відповідності, все зображене так, неначе не має кордонів. За картину «Сонце світить для всіх» Ольга Гречанок одержала бронзову медаль. Невдовзі організатори цього міжнародного конкурсу надіслали з Ірану умови другого конкурсу. В оформленні запрошення-буклету було використано дитячі малюнки, а малюнок Олі з першого конкурсу потрапив як доповнення до всього написаного.

Ті, хто малює, знають, як важко роботу скомпонувати у певному форматі, щоб із замальовки все перетворилося на картину, щоб видно було характер, настрій. Олі це вдається.

Ось як народжувався «Іподром». Ліцеїсти пішли малювати коней і будівлю на іподромі, там є така напівзруйнована, стильна. Оля взагалі любить малювати коней, але на натурі намалювала тільки дальній план. Усіх конячок робила вдома, заявивши, що їй так простіше, цікавіше. У них зовсім незвичайні ракурси: вид на конячку згори, конячка повертається — морда виходить трохи збоку, ще одна розвернулася повністю — вид, як у дзеркалі. Характерне дотримання масштабності: ближче — великих розмірів, далі — менших. Підказала сама ситуація. Вона це бачила і запам’ятала. Немає вимуштруваної анатомічної точності, але є характер — це справді кінь. Є відповідність навіть до того, як могло бути насправді. Частина тварин у русі, але є місце, воно вийшло як на контрасті, де конячки мирно пасуться.

А ось картина «Зимові ігри» спочатку називалася «Зима, якої не було». Настала зима, але в Харкові довго не було снігу. Оля дуже любить зиму, сніг. Вона так страждала, що сіла і намалювала те, чого немає насправді. Нічого близького до натури — це плід її уяви, фантазії. Йдуть молодецькі веселощі: санчата, ковзани, кольорові снігові баби.

Серед робіт недавньої виставки в Харкові картина «Успенський собор, сажотрус, пес і кіт». Оля з батьком поверталися з Закарпаття, їхали добу. Батько читав книгу про старий Харків. Оля зацікавилася. А потім — добре, що папір був із собою,— прямо в поїзді почала малювати. З’явився своєрідний і за кольором, і за компонуванням собор. Вулиця, але щось на ній містичне. Дощ іде, сонце світить, зображено рослину, але вона ніби руки. Дитяча безпосередня робота, хоча і пес, і кіт дуже характерні, живі.

Дівчинка багато що робить з натури, але й просто фантазує, спираючись на свій ще маленький, але власний досвід. Любить малювати школу, людей, вулицю. Вона ніби перебуває в черепашці і намагається туди нікого не впускати, але все виявляється в її малюнках.

У нинішній експозиції Ольги Гричанок було 50 робіт, виконаних протягом останніх двох років. Ті, хто бачив її ранні малюнки, вважають, що у творчості дівчинки відбувся своєрідний перелом — роботи перейшли в нову якість. Навіть натурні замальовки вона інтерпретує по-своєму, хоча пізнаваність об’єкта очевидна. По-своєму відчуває світло, працює з деталями. На жаль, її малюнки важко відтворити в газеті, вони просто насичені кольором.

Батьки Олі не в захопленні з приводу успіхів доньки, хоча батько зазначає, що з таким раніше не зіштовхувався.

Зараз Оленці Гричанок вісім років. Вона мріє стати акторкою, вчиться гри на скрипці, причому сама наполягла на цьому, хоче грати на фортепіано (до слова, мама — піаністка). Вона здібна багатогранно, але при всьому цьому залишається безпосередньою дитиною, яка внутрішній світ передає мовою фарб.