МІЖ «РЕОРГАНІЗАЦІЄЮ» ТА «ЛІКВІДАЦІЄЮ»

Кажуть, в одну й ту ж саму вирву снаряд удруге не поцілить. Дурниці кажуть — бувають такі «погані місця». Події навколо Дніпропетровської філармонії — свідчення того. Приблизно п’ять років тому такої ж напівзими, як нині, редакція відрядила мене до «міста на Дніпрі» подивитися, «як воно там насправді». Тоді, щоправда, про «ліквідацію» говорили лише найемоційніші. Прибічники «зваженості» спочатку називали те, що відбувається, «реорганізацією». Вона полягала в прагненні місцевої влади об’єднати філармонічний оркестр, що залишився після закриття філармонії бездомним, безробітним, а отже й безхлібним, із Оперним театром. Оркестр не підкорився — це було дивно й водночас вселяло надію.

Що характерно, оперний театр, планувалося, також займатиметься ще й концертно-гастрольною діяльністю. Ось ця діяльність, здається, найбільше не давала й не дає спокою «реорганізаторам». Гадаю, не треба пояснювати, що концертно-гастрольна діяльність — одна з небагатьох у сфері мистецтв — може давати прибуток. А якщо набити руку — то й чималий.

Тому, коли через п’ять років я виявила, що над філармонією, і без того виснаженою минулими негараздами, знову згустилися хмари, мої очі мимохіть почали бігати по рядках і шукати щось знайоме. Я так захопилася пошуками, що спочатку навіть не помітила, що йдеться вже не про «реорганізацію», а про «ліквідацію». Знайшовши шукану згадку про «організацію концертно-гастрольної діяльності», я заспокоїлася і прочитала документ ще один раз. Він перевершив мої очікування, і чиєсь прагнення вкотре підім’яти під себе дохідну статтю чи заволодіти непоганим, недавно відремонтованим будинком відійшло на другий план.

Як це стало убивчо просто: «взяти й скасувати». Заради наживи можна «ліквідувати» людину, а можна й цілу філармонію. Ви вважаєте, що це не одне й те саме? Можливо, ви й маєте рацію. Звісно, наразі йдеться не про життя та смерть, а лише про чиюсь зневажену гідність, чиїсь порушені права. Для нас громадянська травма або навіть громадянська смерть не рівноцінна фізичній. Про професійну смерть ми вже навіть не згадуємо. Держава в особі облради відіграла роль високого пана, якому набрид його придворний оркестр, він вирішив його вигнати геть, і йому однаково, що робитимуть далі ці люди, — вона вершить свою волю, як вважає за потрібне.

Утім, після самовпевненого жесту «інформування» керівництва філармонії телеграмою про те, що їхню долю вирішено, заступник голови облради був змушений запевняти громадськість у тому, що депутати «погарячкували», написавши слово «ліквідація» замість «реорганізація» — просто дуже вже квапилися ухвалити рішення. Виявляється, колектив філармонії все «неправильно зрозумів». Так і хочеться пригадати про професіоналізм у зв’язку з тим, що «депутати погарячкували», «вжили не те слово», а «насправді вони мали на увазі» тощо. А ви відчуваєте різницю між «ліквідацією» й «реорганізацією»? Заступник голови В.Пасєчнік, здається, відчуває. А ви впевнені, що цю різницю буде враховано під час втілення зазначеного документа «в життя»?

Музиканти не вірять. Очевидно, після подій 97-го року вони втратили довіру до своєї місцевої влади. Що ж, не лише вони. В останні п’ять років досить багато народу втратило довіру не лише до місцевої, а й до центральної влади. Можна, піддавшись моді, сказати: події навколо Дніпропетровської філармонії «знакові». Але чи допоможе це музикантам і музиці? Чи врятує це філармонію від чергової ліквідації, вибачте — реорганізації? На жаль, ситуація виявилася «знаковою» не лише в сенсі зневаги влади до свого народу — тут «знаків» хоч греблю гати. Вона «знакова» також у сенсі ставлення людей до музики й одне до одного — чи багато жителів Дніпропетровська вийшли на захист СВОЄЇ філармонії від свавілля влади? Вона «знакова» в сенсі стосунків між музикантами: чи багато київських, львівських, донецьких та всіх інших музикантів (включно з «незадіяними» дніпропетровськими) у єдиному пориві протестують проти такого ставлення до побратимів по цеху? На захист філармонії, з гордістю за свою націю повідомляють інформагентства, виступили близько 30 діячів української культури. Так і хочеться вигукнути: «І все?! Та либонь у нас самих лише народних артистів у... разів більше! І деякі з них вхожі в найвищі кабінети, мають вплив на найвищу владу, а дехто з них — і сама влада!» Це правда. Але це також нічим поки що не допомогло ані Дніпропетровській філармонії, ані музиці взагалі.