МИКОЛА ГЕ Й УКРАЇНА

Виповнилося 170 років від дня народження одного з блискучих представників когорти передвижників — художника Миколи Ге (1831—1894). Любителям живопису він відомий як автор уже хрестоматійного історичного полотна «Петро I допитує царевича Олексія», сповнених психологічної напруги картин релігійної тематики, а також низки виразних портретів своїх сучасників, близьких йому по духу людей, серед яких були О.Герцен, Л.Толстой. Прізвище Ге знайоме й більшості простих обивателів, котрі із захопленням розгадують різноманітні кросворди. Майже в кожному з них зустрічається це коротке, незвичне, з французьким корінням прізвище (предки художника втекли із Франції у ХVIII столітті, рятуючись у Росії від революційних подій).

Микола Ге належав до тієї передової частини інтелігенції, яка високо несла естетичні й моральні ідеали епохи. Але він багато в чому зумів випередити час — і в творчості, і в моральних пошуках істини. Прагнучи показати глибину людських пристрастей і страждань за правду, Ге пішов від затісних вже для нього рамок традиційного живопису передвижників — їхнього ідейного натуралізму. Силу емоцій своїх героїв і драматизм ситуації він висловив у такому динамізмі форми й мазка, що зробило його провісником експресіонізму — художньої течії ХХ століття. Ці філософські роботи євангельського циклу Микола Ге писав в Україні.

1876 року художник залишив Петербург і разом із родиною оселився на маленькому хуторі Іванівський, неподалік станції Пліски Чернігівської губернії. Невеличкий, дуже скромний, присадкуватий, зовсім не схожий на поміщицькі садиби будиночок до кінця днів художника буде його притулком, його творчою майстернею.

Чому саме Україна? З цією
землею Миколу Ге пов’язувало багато. По лінії матері він був українцем. Хоча й народився у Воронежі, але дитячі роки його пройшли в маєтку батька на Поділлі. Підлітком навчався в I київській гімназії, потім — в університеті Св. Володимира, не закінчивши який, виїхав до Петербурга, до Академії мистецтв. Дружина Ге — Ганна Петрівна — із стародавнього українського роду Забіл.

Його рішучий розрив зі звичним життям — це зреалізоване споконвічне прагнення російського інтелігента бути ближче до народу. Пізніше, познайомившись із Л.Толстим, художник стає ревним послідовником його морально-етичного вчення. Ге тимчасово залишає мистецтво. За окраєць хліба він кладе печі селянам. З торбинкою та посохом ця висока, довгоборода, схожа на античного філософа людина бреде шляхами України, проповідуючи слово добра та справедливості. Одні бачили в ньому апостола, інші — юродивого. Про нього почали забувати в Петербурзі. Багато колег вважали, що як художник Ге помер.

Проте саме тут, в глухому українському хуторі, художник відроджується для творчості. Захоплений благородною метою служіння народові, яка в його свідомості перетнулася з ідеєю жертовності Христа, Ге створює свої найвистражданіші, найглибші полотна.

Природа України багато в чому визначила образну будову цих робіт. Оспівані М.Гоголем, написані І.Крамским і О.Куїнджі українські місячні ночі знайшли своє відображення не лише в пейзажах Ге, а й у його драматичних картинах. Холодне місячне світло стає важливим емоційним камертоном страждань Христа, котрий передчуває свій кінець («Вихід у Гефсиманський сад»), і докорів хворого сумління Іуди, який самотньо бреде вночі («Совість. Іуда»).

Твори, написані в Україні, Микола Ге представляв на пересувних виставках у Петербурзі й Москві. Проте публіка, яка звикла до іншого, «красивішого» живопису, не сприймала ці картини, що змушували здригатися від зображеного з таким надривом людського болю. Навіть давній шанувальник таланту Ге, відомий меценат П.Третьяков, побачивши картину «Що є істина?», зарахував її до «нехудожніх» і дуже довго сумнівався в необхідності її придбання.

Але були в Ге й палкі шанувальники його творчості, послідовники його художньої й життєвої філософії. Це — вихованці Київської малювальної школи Миколи Мурашка, з котрим в уславленого майстра встановилися найтісніші стосунки. Під час своїх досить частих приїздів до міста, Ге завжди відвідував школу — читав лекції, розмовляв з учнями, обговорюючи їхні роботи. Молодь тяглася до цієї мудрої, уважної й доброї людини. А він серед загальної маси виділяв найздібніших — опікувався ними, запрошував до себе на хутір, де вони довго жили. Сама обстановка майстерні, можливість спостерігати за роботою художника, довгі розмови про мистецтво ставали для молодих людей серйозною школою майстерності. Серед його улюблених учнів були С.Костенко, В.Замирайло, А.Курєнной, Г.Бурданов, С.Яремич, Л.Ковальський, Г.Дядченко, І.Пархоменко. Вони скрашували самотність художника після смерті його дружини, допомагали в хатніх справах, у роботі. Відомо, що Степан Яремич, згодом визнаний мистецтвознавець і художник, позував, підв’язаний мотузками до імпровізованого хреста, для останньої і найтрагічнішої картини його вчителя «Розп’яття», яка стала своєрідним реквіємом майстру. Микола Ге похований на своєму хуторі, в українській землі, йому близькій і дорогій.

Микола Ге 18 років провів в Україні. Він брав активну участь у культурному житті Києва кінця XIX століття, дружив із багатьма відомими людьми — художниками, меценатами. І не випадково 1927 року Всеукраїнський історичний музей (нині Національний художній музей України) придбав в одного з синів художника 32 полотна його батька.

Проте 1934-го з музейної колекції вилучили роботи майстра, які були, на думку чиновників від культури, «російськими». Їх передали в «профільні» музеї. Понад тридцять творів Ге дісталося картинній галереї (нині Київському музею російського мистецтва). Забрали з музею і з такою любов’ю зібрану велику колекцію творів М.Врубеля, котрий у 1880-х роках жив і працював у Києві, і картини І.Рєпіна, який народився на Харківщині й до кінця життя зберіг у своїй душі любов до рідної землі. Українську культуру навмисне збіднювали, позбавляючи її таких видатних імен.

У архіві Національного художнього музею зберігається унікальний документ — рукописний учнівський альбом малювальної школи М.Мурашка. У ньому є спогади одного з учнів Ге, а також низка фотографій, зроблених на хуторі Іванівський. Підписані вони — Х.Х. Але з щоденникових записів, залишених С.Яремичем, зрозуміло, що автор їх — Лев Ковальський. Він не став відомим художником, хоча й навчався в Краківській академії. У 1900—1901 роках викладав у малювальній школі. Експонував свої роботи, написані в імпресіоністичній манері, на виставках київських художників.

Ми вперше публікуємо уривки з цих спогадів і фотографію, зроблену Ковальським на пасіці.

Зі спогадів про Миколу Миколайовича Ге

«Одного похмурого вересневого дня 18... р. у денному натурному класі київської малювальної школи було повно народу... Усі немилосердно нищили фарби, переводячи на полотна майже отупіле від нерухомості обличчя натури. Я сидів близько від дверей і також нещадно мазав, та ось відчинилися двері, і на порозі з’явилася фігура старого в шубі, із сивою бородою, орлиним носом і карими проникливими й водночас добрими, що дивляться прямо в душу, очима. Дід увійшов до класу, підійшов до мене першого, позаяк я близько сидів. Подивився на мою роботу, яка в світлі була розмазана білилами, і сказав: «Юначе, як ви можете писати ніс, не знаючи, де буде потилиця?» Я почервонів, мені було дуже соромно і, справді, помітив, що в мене були намальовані ніс і щока, а про потилицю не було й гадки. Усі подивилися в мій бік і лише тоді помітили, хто прийшов. Я відразу переконався, що прибулець тут не чужа людина. Більшість заметушилася, багато хто побіг цілувати старого. Він вітався з усіма, немов із близькими. Я не знав, хто це. Але портрет, виставлений на стіні, копія з Рєпіна одного учня того часу, пояснила мені — це був, поза сумнівом, М.М.Ге. Я був в школі ще недавно, ще не обжився, і завжди цурався старших товаришів, але це звернення до мене професора якось відразу мене піднесло у власних очах, хоча в його словах не було нічого втішного для мене. Я був йому дуже вдячний. А потім, упродовж усього наступного мого життя, не малював носів на полотнах перш ніж намалювати загальне. Урок мені цей став у нагоді. Не пам’ятаю, скільки пробув тоді М.М. у школі та про що й із ким розмовляв, здається, що з усіма. Пам’ятаю лише, що коли пішов цей дивовижний чоловік, мені зробилося якось порожньо. Чарівливість особистості цієї чудової людини залишилася в мені — цілісінький день я не міг позбавитися від думок про нього.

Якось в суботу я прийшов на вечір раніше від інших, потім з’явилася учениця, котра запитала: «Чи правда, що сьогодні в школі буде М.М.Ге?» Справді, приблизно о восьмій прийшов М.М. у супроводі кількох наших товаришів. Вийшов Микола Іванович (Мурашко. — Ред.), подали чай, гостя посадили в центрі зсунутих столів, налили йому в якусь спеціальну, мало не севрську, філіжанку чаю, і вечір офіційно розпочався. М.М. розмовляв із усіма і, здається, про все стосовно мистецтва. Більшість показували свої ескізи, дух творчості тоді жив у школі. М.М. одні з них хвалив, інші гудив, щодо третіх просто відбувався жартом, але все це робилося з такою простотою, дотепністю й добродушністю, що нікому й на думку не спадало ображатися.

Мене тягло до цього милого дідуся (хоча він себе старим не вважав ніколи й не любив дідів), тому я шукав змогу до нього наблизитися. Випадкові обставини і, можливо, сильне моє бажання, справді привели мене до нього. І ось навесні, через рік після мого з ним першого знайомства, мене запросили на хутір, де він жив і працював, милим листом. Це перша моя поїздка на хутір, бесіда з М.М. і знайомство з його дружиною, найдобрішою з-поміж усіх відомих мені бабусь Ганною Петрівною, усе це на тлі чудової провесни залишило в моїй душі найсвітліші спогади. М.М. тоді щойно одержав з Пітера свою картину «Що є істина?», яка спричинила стільки галасу. Я іноді любив сидіти у величезній студії М.М. перед цією картиною й милуватися переходами сонячних плям, написаних на картині, в місячні. Пам’ятаю довго мені пояснював М.М. закони, за якими жовті кольори в сутінках змінюються на майже блакитні. Я намалював «Що є істина?» вугіллям і показував потім з гордістю цей малюнок товаришам, намальований на хуторі та під керівництвом самого майстра.

Через деякий час ми зжилися з добрим Миколою Миколайовичем, це був мій порадник і моя моральна опора у скрутні хвилини життя, і мій товариш (незважаючи на свої 60 років він був молодим із молодими) і йому лише одному я міг усе сказати й довірити все те, чого нікому не сказав би ніколи. Минув іще рік. На мене чекала трудна й важка дорога за кордон. Пам’ятаю я страшенно мучився, найближчі люди не могли зрозуміти всієї важкості мого становища. Це було також одного разу навесні. М.М. був у Києві і, пам’ятаю, у день мого від’їзду його запросили до М. (Мурашко. — Ред.) пообідати. Як зараз бачу цей холодний вечір, я проводжаю М.М. і ще розповідаю про свої плани на майбутнє й, водночас, прощаюся з М.М., бо наступного дня доля мене гнала далеко-далеко. Я розчулився й почав казати, що, можливо, останній раз його бачу. М.М. так мене підбадьорював, що я, попрощавшись із ним, пішов готовий на все й веселий. Потім, коли я був в одному західному місті в академії, де мені жилося досить погано й тому я писав сумні листи М.М., він і тут мене підтримував, даючи й поради, і виявляючи співчуття, і додаючи бадьорості. Вважаю за доцільне навести один з його листів, який засвідчить, як він умів ставитися мило й по-доброму: «Шкода мені, що ви в такому сумному настрої — а його не потрібно до себе пускати, потрібно жити так, як людина пливе. Плисти потрібно безперестану й кожну хвилину брати з боєм зусиллям, у цьому плавання, у цьому й життя. Нудьга — дурість, її потрібно гнати геть, адже ви тут тимчасово, вас туди відправили, аби зробити справу. Немає коли марудитися, потрібно поспішати, щоб побільше зробити для Того, хто нас послав на роботу. Ну! Мила людино, підніміть голову... Бадьоро, з гідністю йдіть уперед, а що буде — це не наша справа. Це розберуть без нас... Цілую вас, люблячий Микола Ге...»

Найдивовижніше те, що, переслідуючи відомі ідеї, він усім, зокрема і мені, радив облишити живопис як заняття марне, але сам не залишав і коли дізнався, що я вступив до К... (Краківської. — Ред.) академії, він мені написав майже захоплений лист із цього приводу. Щороку, коли я приїжджав на канікули, я бував на хуторі. То сам їхав, а то інколи М.М. просто відвозив мене. Я робив на хуторі знімки його картин, чи то фотографував його самого на пасіці, чи то взагалі писав етюди, для яких мав цінні поради від М.М. Усі його поправки чи взагалі висловлювання, думки з приводу живопису — я потім, блукаючи широким світом, зустрічав як старих знайомих. Він мені сказав якось, побачивши, що я не можу домогтися світла на освітленій стіні хати, на тлі дерев і неба: «Якщо хочете домогтися світла, то від нього й розпочинайте, ніколи не можна одержати світло, починаючи від темних місць, бо світло написати не можна, а лише ставленням можна його викликати, підкрадайтеся до вашої світлої плями вірним відношенням й ви побачите, якщо гаму кольорів візьмете вірно — світло горітиме». І це велика істина.

Ще в К. (Кракові. — Ред.), я отримав від М.М. листа, сповненого суму, гадаю, він рідко цей бік своєї душі відкривав. Завжди скептично ставився до всього, завжди веселий, він раптом із приводу смерті милої Ганни Петрівни написав таке: «Ви не знали, коли знімали в саду портрет Ганни Петрівни, що ви робите нам великий подарунок. Ганна Петрівна померла й ваш портрет — єдине, що залишилося на неї схоже. Ось уже два місяці пройшло відтоді. У листопаді я не міг працювати, а з грудня продовжував розпочату ще у вересні картину. Ви не пишете, коли повернетеся до Києва. Чи, може, збираєтеся влаштуватися там. Жити й навчатися, і працювати скрізь можна — були б бажання, обдарованість і сумлінність. Хай допоможе Вам Бог — спасибі, що згадали старого. Мені нині дуже й дуже самотньо — ми з дружиною прожили 35 років, у старості втрачати такого друга тяжко, але це треба — без цього не було б сенсу в житті, у наших розуміннях, у мистецтві, в усьому. Будьте здорові, розумні й добрі...»

Того самого літа я повернувся на батьківщину досить пізно. Якось у серпні М.М. був у Києві, і ось хтось побачив, як я йду з вокзалу, й відразу повідомив М.М., котрий, незважаючи на зливу, того самого дня приїхав із нещасливим К. (Костенко. — Ред.) Я зрадів М.М. неначе рідному. Вони пробули в мене до вечора. М.М. роздивлявся мої щойно розпаковані етюди, висловлював зауваження, казав, що написані вони сухо, у дусі давньонімецької школи, але таке сухе студіювання веде до вивчення форми.

Наступного дня ми проводжали М.М. на вокзал, а за тиждень я вже був на хуторі. Приїхав я рано-вранці, годині о шостій. Вікно в студії було відчинене, усі ще спали. Я, аби не будити нікого, поставив обережно свої речі через віконце, потім сам уліз, і перед моїми очима постала картина, одна з багатьох, які М.М. збирався завершити. Помираючий Христос і розбійник, який кричить, побачивши безвинно вбитого. На мене ця картина справила страшне враження. М.М. прокинувся, він спав у суміжній їдальні, побіг мені назустріч. Тоді гостював у М.М. С.Я. (Степан Яремич. — Ред.), він і позував на хресті для розп’яття. Ми попили чаю й потім пішли знову до студії. Я побачив уперше «Іуду», щойно надісланого й розпакованого. Ми втрьох на нього дивилися. М.М. сказав: «От лаються, а не розуміють, що просте непідроблене почуття людське дорожче понад усе. Простота наближає до Бога. Я, коли писав цього «Іуду», думав лише про те, аби зробити це якомога простіше, щоб «маленькі» могли зрозуміти, у чім річ, і я щасливий тому, що можу сміливо сказати — досяг цього досконально. Ви знаєте, коли я привіз у Пітер цього «Іуду», робітник, котрий відкривав ящик, довго дивився на картину, а потім, вказуючи на групу людей, що рухалися, запитав мене: «Пане! Агов, пане! Це там Христа повели?» — Я відповів: «Так». — «А це, отже, буде Іуда? Бідний!». І відійшов від картини — він пожалів Іуду, як я його пожалів — він зрозумів його знедолену самітність. Тоді як «пани» нічого не зрозуміли в моїй картині — просте серце робітника відразу відгукнулося на те почуття, яке я намагався викликати, — хай там що, я залишився задоволений цим одним щирим глядачем, котрий вартий усіх стосів паперу, де записані лайки. Вони звикли бачити в Іуді зрадника. А я хотів у ньому побачити людину. Ось стоїть бідний Іуда, котрий зрадив те, що було найдорожчим у світі, що давало духовне життя — сумління мучить, йти нікуди і тільки й залишається — позбавити себе життя. Це не зрадник — це людина, яка заблукала, не зла, але глибоко нещаслива, як нещасливі мільйони, котрі на хвильку заблукали й чинять багато лиха, а потім або ціле життя мучаться своїми вчинками, або позбавляють себе життя, як це зробив Іуда». Я дивився на картину й мені також було шкода покинутого пропащого Іуду, і я сказав, що ніч на картині зображено чудово. «А знаєте, панове, що? Я знаходжу неймовірно багато спільного між фарбами і музикою... Коли дивлюся на синій колір, я відчуваю якусь тиху меланхолійну музику, тоді як жовті й червоні кольори настроюють мене зовсім інакше. Один композитор у Пітері хоче написати музичний твір до мого Іуди, він мені казав, що коли дивиться на мою картину, то чує брязкіт зброї, крики воїнів і стогін душі втраченого сумління...»

Після обіду цього дня М.М. узявся за голову розбійника, над якою просидів не одну ніч (пам’ятаю, скільки разів прокидався я вночі — бачив М.М., схиленого над альбомом). Ми з товаришем пішли в сад. Я побачив цілу кавалькаду якихось панів і поспішив попередити М.М., котрий стояв на підмостках, — писав голову того самого розбійника. Дізнавшись, що будуть гості, М.М. із досадою взяв ганчірку й прикрив голову. Якась огрядна, як потім з’ясувалося, драматична актриса, була центром усього товариства, студент-недоучка, ще якійсь недоросток, і кілька дівиць-підлітків. Усі вони ввійшли гамірливо до студії. М.М. дуже люб’язно показав їм свої твори й перепрошував, що не може показати за їхнім бажанням своє «Розп’яття», вже на той час закінчене. Показав їм натомість «Кіафу», і ось дама, дивлячись на фігуру Христа патетично й якось особливо кривляючись, зазначила: «Чому це Христос такий негарний?» У М.М. роздулися ніздрі, що засвідчувало: він певною мірою легко роздратований. Він збуджено заговорив: «Добродійко, адже Христос — це не кінь і не корова, щоб бути йому гарним, я досі не знаю нічого кращого від людського обличчя, та й, притім, людина, котру били цілу ніч, не може бути схожа на троянду». Барині це, мабуть, не сподобалося — вона, аби змінити тему розмови, заговорила протекційно про присутнього тут студента — мовляв, він також малює й пише, але не наважився показати свої роботи панові професору. М.М. повів їх із студії на іншу половину будинку. Я не хотів іти за ними — на мене нагнали нудьгу ці добродії.

Я невдовзі поїхав із Києва. Потім, пізно восени, мало не в жовтні, я збирався, як звичайно, за кордон. І ось мені страшенно захотілося побувати на хуторі, тим більше, що я знав із листів, що картина знову зовсім перероблена та що готовий портрет М.М., написаний ним самим — він хотів його подарувати П.М.Третьякову. Я поїхав — 5 верст від станції Пліски долав страшну грязюку й застав М.М. із С.Я., котрі про щось палко сперечалися. Сиділи вони в маленькій кухоньці й пили чай, хоча було ще дуже рано. Коли ми попили чаю — ввійшли до студії. Перед моїми очима постала картина за красою композиції і за задумом дивовижна. На жаль, на цю, як і на всі попередні, чекала та сама доля — її М.М. залишив, бо вона, як сам він говорив, «легендарно зрозуміла» й тому нехороша. На картині було зображено два хрести, третього — лише частину видно. Тіло мертвого Христа обвисло всією вагою, розбійники в екстазі дивляться в далечінь і бачать дух Христа, котрий обіймає його за голову й цілує. Так багато настрою було в цьому, того загадкового настрою суму, який зустрінеш лише в деяких давніх майстрів. Гадаю, М.М. тому й залишив цю картину, що вона була занадто поетична. Йому неодмінно хотілося проповіді і проповіді реальної. Великий поет був М.М., хоча Ілля Рєпін і називав його не до шмиги «невдахою».

Я поспішав за кордон, і за два дні залишив хутір, не знаючи, що бачу М.М. востаннє. Ще один лист я одержав від М.М. із звісткою, що картина зовсім перероблена й інакше витлумачена та що це треба написати, «а тоді — хоч і вмирай». Дивовижно, але М.М. ніби передбачив свою смерть. У лютому він виставив «Розп’яття», а через чотири місяці, я одержав коротку звістку від С.Я., котрий увесь час був на хуторі, що «наш дорогий і незабутній учитель М.М.Ге відійшов у кращий світ». Я тоді був на п’ятому курсі К. академії. Прочитавши цю звістку, я розридався. Товариші не знали, що трапилося, коли ж дізналися, що було причиною моїх сліз, — хвилиною мовчання вшанували пам’ять М.М., відомого їм лише з моїх розповідей. Пам’ять про нього не помре в серцях тих, хто знав його особисто, як ми, його безпосередні учні. Честь і слава великому поетові, художнику й людині!»