Белісімо, Україно!

Ми вже давно відвикнули від вигляду черг: на щастя — до прилавків крамниць, на жаль — на художні виставки. Величезні натовпи бажаючих побачити скарби гробниці Тутанхамона, шедеври західного живопису з колекцій Арманда Хаммера чи барона Тіссен-Борнеміса — усе це в минулому. Розумієш, що якби сьогодні й експонувалися схожі виставки, то навряд чи вони викликали б такий невгамовний глядацький ажіотаж. Наш час висуває (так і хочеться сказати — на жаль) інші культурні пріоритети. Однак чергу на виставку картин із зібрань свого рідного музею — Національного художнього — мені все ж таки побачити довелося. Щоправда, не тут, у Києві, а в Італії, у містечку Кальдоньйо.

У день її відкриття відвідувачі терпляче стояли, щоб потрапити до залу стародавньої вілли і побачити полотна, привезені з України. «Белісімо!» — чули ми з вуст не тільки спеціалістів-мистецтвознавців, а й простих робітників, котрі розпаковували і розвішували роботи. «Белісімо!» — говорили й журналісти, що прийшли на прес-конференцію. Тепер, коли виставка працює вже більше місяця, з такими вигуками звертаються до наглядачів залів відвідувачі (що, до речі, не заведено в Італії), вихлюпуючи на них своє замилування.

Виставка «Від простору до світла. Український живопис 1890—1917 років» проходить у Кальдоньйо, що на півночі країни, поблизу передгір’їв Альп. Місто лежить за сім хвилин їзди від давньої Віченци, де, мабуть, немає вулиці, на якій не стояв би будинок, побудований видатним архітектором Відродження Андреа Палладіо. За півгодини їзди — знаменита Падуя, відома фресками Джотто і Мантеньї, університетом, у якому навчався Копернік, місто, де похований Петрарка... За годину їзди від Кальдоньйо — Венеція, за словами Гете, «мрія, виткана з повітря, води, землі та неба» і, звісно ж, каменю...

Кальдоньйо також має і свою багатовікову історію, і свій архітектурний ансамбль. Це —вілла, побудована 1565 року на замовлення шляхетної сім’ї, чиє ім’я і дало назву місту. Архітектором її був Андреа Палладіо, який спорудив у околицях Віченци не один заміський особняк. Піднявшись цегляними східцями, потрапляєш у зали, стіни яких від підлоги до стелі займають фрески. Більш ранні з них — XVI століття — виконані Джованні Антоніо Фазоло і Джованні Батісто Дзелліні, розписи XVII століття належать пензлю Джуліо Карпіоні.

У світ італійського живопису епохи Відродження дивовижно органічно увійшли твори української класики. «Жниця» Миколи Пимоненка — селянка із загадковою усмішкою Джоконди, відповідає ідеалові жіночої вроди, втіленої в образах прекрасних шляхетних дам: у ній та ж стать і надзвичайна внутрішня гармонія. Виразні темні силуети «Парижанок» Олександра Мурашка та героїні його полотна «На ковзанці» гармоніюють із суворими формами одягу блискучих ренесансних кавалерів, із пластичною добірністю їхніх постатей. І навіть засніжений будиночок на тихій київській околиці, зображений Сергієм Світославським, стриманістю своєї колірної гами близький до фресок і створює свою гармонію з теплою південною природою, зображеною італійськими майстрами. Але найдивовижніше — наскільки органічним у просторі мистецтва Відродження виявилося полотно «Міст. Севр» Олександри Екстер — найбільшої представниці авангарду. Кубістичні форми картин — суворі й граціозні, її прозорий, легкий, майже акварельний живопис із благородними градаціями сіро-сріблястих і блакитних тонів органічно співвіднісся з живописним ладом фресок. У цьому зіставленні епох гостріше починаєш сприймати роботи українських майстрів. Дивлячись на картину Екстер крізь анфіладу залів, ніби крізь призму ренесансних розписів, розумієш, що її композиція організована так само, як на картинах майстрів Кватроченто, — вгору і фронтально. Усвідомлюєш, як уміло поєднує художниця у своїй творчості високі традиції мистецтва минулого із утвердженням нових живописних форм, адекватних початку електродинамічного ХХ століття.

В аспекті взаємозв’язку європейських традицій і української культури сприймаються на виставці і дві невеликі роботи Федора Кричевського — «Беатріче», написана в Італії (1911) під враженням мистецтва прерафаелітів, і «Голівка дівчинки», яка створена в Україні (1906—1907) і втілила яскраві національні риси. Виразний у своїй пластичній досконалості тонкий жіночий профіль нагадує стародавні камеї. Наділений майже неземною одухотвореністю образ прекрасної флорентійки Беатріче, оспіваної великим Данте, тяжіє до літературної асоціативності, символізму. І поруч — такий живий погляд дитячих очей з-під по-селянськи насунутої на чоло витканої руками народних майстринь червоної хустки…

Загальноєвропейське і національне — ці два начала зумовили не тільки вибір експонатів для виставки, вони — основні чинники, що визначили розвиток українського живопису кінця XIX — початку XX століття. Це були часи, коли різні художні течії охопили весь світ, — імпресіонізм, модерн, кубізм, футуризм... Не оминули вони й Україну. Її художників надихали ті ж проблеми пошуку нових шляхів усвідомлення реальності, виявлення декоративної мальовничості світу, глибинної сутності його буття. На зміну передвижницькому критичному аналізу прийшов поетичний синтез, ілюзорність — узагальнення, буденність сіро-коричневих барв поступається місцем сонячній яскравості колориту. У такому русі до нової художньої образності українські майстри створювали свої варіанти європейських стилів, у яких досягнення західної культури асимілювалися з традиціями національного мистецтва, як професійного, так і народного, що має свої непорушні підвалини.

На виставці представлено майстрів кількох поколінь. В осягненні світло-просторових законів живопису кожен із них йшов своїм шляхом. Так, відправною точкою для корифея пейзажного жанру Сергія Васильківського стала творчість французьких майстрів — представників барбізонської школи, які в числі перших звернулися до безпосереднього зображення рідної природи, світла і повітря. Для Миколи Пимоненка та Сергія Світославського новації у вирішенні пленеру втілилися в посиленні декоративних засад живопису. Петро Левченко і особливо Микола Бурачек у відтворенні світлоповітряного середовища спиралися на метод імпресіоністичного світобачення, вводячи в простір своїх пейзажів певний чинник часу — мить. Імпресіоністична етюдність і декоративність модерну простежуються в наповнених експресією форм та барв полотнах Абрама Маневича. Ці риси властиві і картинам одного з найбільших майстрів українського живопису початку ХХ століття Олександра Мурашка. Художник знайшов свою міру реальності й умовності у світло- і барвопросторовому співвідношенні природи й людини. Світло на його полотнах часто виступає головним героєм, визначальною образною домінантою, набуваючи не тільки колірного еквіваленту, а й духовної сили. Не випадково «обличчям» виставки стала його робота «Праля» (вона зображена на обкладинці каталогу, афішах). У ній гаряче сонячне світло, заходячи в контакт із яскравими контрастами кольору, породжує відчуття пульсації простору. Воістину, кольоропис тут переходить у світлопис.

Свій власний простір, де світ ототожнюється з космосом, де колір наповнений енергією і динамізмом, де предметні форми набувають геометричної знаковості, створюють на початку ХХ століття Олександра Екстер, Давид Бурлюк, Олександр Богомазов. Вони належать до тих художників, бунтарів-авангардистів, які, відкидаючи старе, сміливо зробили крок до пізнання глибинної сутності світобудови. Вони — представники кубофутуризму (напряму, що виник в Україні і Росії), які поєднали у своїй творчості конструктивізм та ідею архітектоніки французького кубізму з нестримною динамікою італійського футуризму. До цього додалося вміле використання народних національних традицій, що стали цілющим джерелом у пошуках форм і кольору.

Олександра Екстер, Давид Бурлюк, Олександр Богомазов, як і Олександр Мурашко, Абрам Маневич, були тими, хто вводив українське мистецтво в контекст світових художніх процесів початку ХХ століття. Виставка представляє й інших майстрів, які своєю творчістю долучали Україну до широкого культурного світу. Цьому сприяло не тільки їхнє самобутнє мистецтво, а й поїздки за кордон, участь у міжнародних виставках. І якщо для ознайомлення з живописними новаціями годилися Париж і Мюнхен, то для вивчення спадщини минулого завжди на першому місці стояла Італія.

Чудово, що сьогодні є люди, які намагаються продовжити (чи відродити) взаємозв’язок між нашими країнами. Ідея виставки, її організація належать Франчесці Ломастро, дивовижній жінці, палко закоханій в Україну й українську культуру. Ця маленька, тендітна колишня шкільна учителька звалила на свої плечі величезну ношу — створила фонд «Іль Понте — Міст», що займається оздоровленням і лікуванням українських дітей, переважно сиріт. Фонд передає дитячим лікарням медичне обладнання, гуманітарну допомогу. Однак до сфери інтересів синьйори Франчески входять і питання культури — вона організувала у Віченці низку конференцій, присвячених Україні. І ця виставка — не просто демонстрація творів мистецтва, це — презентація України. У рамках виставки відбуваються концерти класичної української музики, лекції про нашу країну, її мистецтво. У Кальдоньйо приїжджають люди з різних куточків Італії, щоб подивитися, пізнати і краще зрозуміти Україну — державу, розміщену в центрі Європи.