ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ ЛИСТІВКИ

Мені неодноразово доводилося розповідати і на телебаченні, і в пресі про життя художників, про долі їхніх картин. Проте видана до 9 травня проста листівка, яка зафіксувала не репродукцію з відомого живописного полотна, а фотографію молодого лейтенанта поруч з атрибутами, що давно вже стали символами воєнного часу, спонукала мене написати «історію однієї листівки». Вона, поза сумнівом, зачепить серця ветеранів, можливо, зацікавить молодь, для котрої війна — це лише сторінки в шкільному підручнику й кадри кінофільмів…

…У нашому будинку вже не одне десятиліття зберігається стара польова офіцерська сумка, яка дісталася моєму чоловікові в спадщину від його батька. У ній бережно складено пожовтілі фронтові трикутники листів, бойові нагороди, погони, пілотка... Такі реліквії можна знайти в багатьох родинах. Із плином часу вони стають дедалі раритетнішими, перетворюючись з особистих документів на документи історії. Ось саме вони, разом із фотографією його батька, зробленою в Сталінграді, і стали «героями» листівки, ім’я якої — пам’ять. Пам’ять не лише про конкретну людину, а й про всіх солдатів, котрі повернулися й не повернулися додому.

… Війна для Віктора Іванова розпочалася з бомбардувань заводу «Більшовик», поруч із яким він жив, із чергувань на даху великого павільйону Київської кіностудії, де він працював. Там, разом із своїм другом Петром Вершигорою — згодом хоробрим партизаном і відомим письменником, він гасив запалювальні бомби.

На фронт Віктор Іванов потрапив 1942 року, опинившись у самісінькому пеклі боїв за Сталінград. На екрани країни уже вийшли фільми, зняті за його сценаріями — короткометражки для фронтових кінозбірок: «Три танкісти на фронті» (з улюбленими героями — Борисом Андрєєвим, Миколою Крючковим, Марком Бернесом), «Дот 9/1», «Маяк», постановку якого здійснив сам Марк Донський.

Шлях молодого режисера на передову розпочинався з Ашгабада, куди було евакуйовано Київську кіностудію. На всі прохання відправити його на фронт отримував відповідь: «Фільми проти Гітлера — це також війна». Разом із Олександром Довженком, із котрим він товаришував ще з довоєнних років, дістався до Москви. Тут Олександр Петрович одержав призначення до діючої армії — політпрацівником у чині полковника. «Він запропонував мені вирушити за ним, — пише в своїх спогадах В.Іванов. — А я прийняв рішення йти на фронт, але не як ад’ютант чи компаньйон полковника, а як солдат, що більше пасує до мого прізвища й необхідніше молодому художникові. Олександр Петрович благословив мене на ратні справи. Вручив товстий зошит і порадив записувати туди «як говорять люди на війні» (цей зошит спочиває десь на колишньому Переяславському плацдармі в урочищі Воронове, біля села Щучинка, на правому березі Дніпра, засипаний землею, в ямі, з якої витягли його пораненого власника). До зошита були покладені туркменські в’язані шкарпетки. Сказав Олександр Петрович на прощання слова, сповнені глибокого почуття. Так колись запорозький козак міг благословити сина в похід.

Уже на фронті я отримував від Олександра Петровича трикутники... Він писав, ніби був цілком упевнений у тому, що ми з ним зустрінемося. Кожного листа він закінчував словами: «До близької зустрічі в Києві». Листи розпочиналися зверненням: «Дорогий воїне і переможцю німецьких загарбників Вікторе Київський!»

Їхня зустріч відбулася в листопаді 1943 року в уже визволеному Києві. Зі своїм вогнеметним батальйоном Віктор Іванов першим увійшов на територію кіностудії і на радощах розписався на її залізних воротах, але не крейдою чи шматком вугілля, а автоматною чергою. «За Київ воював, — писав він у листі своєму кінооператору Олександру Мішуріну, — і повір, що зовсім інше почуття — битися за своє рідне місто, ніж залишати його. Запам’ятай (і нехай дехто запам’ятає), що з ККС (Київської кіностудії. — Ред.) я ввійшов у місто першим і не як-небудь, а в шинелі.

У мене вийшло, як у моєму сценарії «Дот 9/1». Зі своїми бійцями довелося проходити на Борщагівку по 1-й Дачній, а позаяк вулицю було завалено уламками (завод «Більшовик» висадили в повітря німці), то прохід був через подвір’я мого будинку. Дали салют з автоматів, а потім і наказ розміститися до ранку тут. Я спав із своїми бійцями в своїй кімнаті й заповнив ними кімнати колишніх сусідів. Із усього мого «багатства» знайшов лише фотографію сина Мишка, що вважаю чудовою ознакою...» Такий поворот долі не вигадаєш навіть у наймудрішому кіносценарії...

Війну Віктор Іванов закінчив у Румунії. Важке поранення, госпіталь, знову Київ. Квартиру, де він жив до війни, зайняла людина, котра вміла успішно влаштовуватися і при німцях, і при «радах». Директор кіностудії не прийняв його на роботу, заявивши: режисери, та ще й поранені, йому не потрібні. Як відомо, людей чесних і прямих у своїх судженнях завжди не любило начальство. Віктор Іванов витримав битву з фашистами, але здолати бюрократів не міг... Ось чому його перший фільм «Пригоди з піджаком Тарапуньки» було знято лише 1955 року.

9 травня 1975-го, майже через три десятиліття, разом із сином він поїхав до Щучинки — подивитися на місця боїв, пригадати ті страшні дні та своїх загиблих друзів. Але була в нього ще одна заповітна мета — спробувати відкопати свій фронтовий щоденник — засипаний землею зошит, який дав йому Олександр Довженко. Він знайшов те місце, той окоп... Але земля віддавала лише іржаві патрони. Вони й стоять поруч із фотографією на листівці.

Віктор Іванов мріяв зняти фільм про війну, про людей, із котрими довелося воювати. Але не вийшло... Не зреалізувалося чимало його задумів, і не лише про війну, — а все через отих-таки начальницьких бюрократів, які вельми не любили талановитих, незалежних і сміливих людей.

Спогади Віктор Іванов залишив. І ми вперше публікуємо кілька уривків із них.

«...Кілометрів за 120 від Києва, униз по Дніпру, є пристань «Щучинка». Вона причалена до правого берега, майже притискаючись до високої кручі. На вершині кручі сяє обеліск. Він подібний до багнета. Перший промінь сонця тріпотить на його вістрі, як прапор...

Пароплав швартується до пристані вночі. Ми з сином піднімаємося крутою стежиною, яка скоріше вгадується, ніж помітна...

Тоді, жовтневої ночі, із правого берега (викорчуваного й залитого нині водами ГЕС) на цьому місці висадилися воїни 68-ї дивізії, котрі форсували Дніпро. Вони піднялися на гребінь берега й «пустили коріння» на його пагорбах. Нічний бій перейшов у ранковий. Коли розвиднілося, перед воїнами постала горбкувата місцевість і, за кілометр, — село Щучинка-Баликове. Відтоді це місце позначалося на бойових картах і в повідомленнях як Щучинський (або Переяславський) плацдарм.

На лівому краї його, в урочищі Воронове, була позиція вогнеметного батальйону. Ось вона, через 32 роки. Як змінилося все. Розрослися чагарники й виросли дерева, де їх не було. Як незагойні рани землі виглядають, вгадуються окопи, ходи сполучень, окопчики. Ось тут була кулеметна точка сержанта Вязовського, богатиря з Кубані, котрий тягав свій «Максим», як собаку «за комір»; тут комбат майор Костюченко майже впритул із гвинтівки розстрілював наступаючих німців; тут був завжди спокійний і якийсь делікатний сержант Павловський, поруч із ним гарячково, довгими чергами стріляв Ноєхович, колишній перукар, котрий прибув у роту з повним набором свого реквізиту; трохи нижче, сховавшись під кручею, незворушна військовий лікар Цалкіна перев’язувала поранених, і кухар тбіліського «Арагві» готував свій «морешал», прикриваючи відро від осколків.

За 200 метрів від позиції, вийшовши з-за пагорба, три німецькі танки били прямою наводкою по окопах...

Постоїмо, схиливши голови... Тут загинув замполіт Михайло Михайлович Курау, військовий інженер берегової оборони Севастополя. Він не змінив свій морський кашкет і кітель...

…Ось стою я, свідок і учасник битви. Бачив спалені міста, села. Бачив під обпаленою грушею, біля білої хати, вбиту жінку з дитиною й цинічно ввіткнутим німецьким багнетом. Тут же я закликав солдат свого взводу до помсти й це дало тоді силу та крилатість нашому воїнству.

Тридцять років — який же це малий історичний термін. Якби, образно кажучи, піднятися та з висоти цих років звернути погляд у минуле, на нашу українську землю того часу, ми побачили б її в клубах диму й вогню, у руїнах і згарищах, ущент спалені та зруйновані міста й села, і важко було тоді вірити, що з цього попелу взагалі відродиться життя.

Пригадується епізод на правому березі, коли снаряди дощем безупинно гніздили поруч… Я пам’ятаю, як ми говорили та клялися: «Якщо тільки доживу до Перемоги, то нічого мені не треба, ніяких благ, хліб і вода буде нормою, босим ходитиму Хрещатиком і житиму в землянці, над якою не висять «юнкерси» — бо найвище благо жити, працювати під ясним небом, де птахи замість літаків». Але ось дожили до Перемоги, поступово до хліба захотілося сала, потім — ковбаси… Не вийшло й «босоніж по Хрещатику» — винна мінлива мода; і вже зовсім не вийшло з землянкою — тут вже і стелі виявилися низькі (в землянці вони були метр п’ятдесят)…

…Скільки років пройшло відтоді... Не заспокоюється душа й серце... не забувається. Вечорами, коли запановує тиша в моєму провулку, коли поступово густішають сутінки, приходять вони до мене негаласливими рядами — мої солдати, солдати мого взводу...

…Живі, зовсім живі, я чую делікатне покахикування... дзвінкий голос Васі Защепіна... тупіт чобіт Вязовського... Приходить Олексій Зав’ялов, сусід по госпітальному ліжку. Він недавно відвідав мене буквально, розшукавши через 30 років, і ми пригадали ті дні, коли лежали в госпіталі...

Але найчастіше приходять до мене три земляки, три побратими — Хирний, Писаний і Камишан. Кожен із них — могутній характер. Ми жили з ними разом у землянках. Воювали. Я розповідав про них О.П.Довженку, він хотів написати про них оповідання. Потрібно мені це зробити. Писаний був схожий на О.С.Леваду. Нині, як зустріну Леваду, згадую Писаного. Було так, що я повернувся з госпіталю, — це ще до останньої важкої контузії, — зустрічаю Писаного… Ледь не плаче. У цієї мужньої людини взагалі була звичка: плакати… Він уже був в іншій частині. Довго розповідати, але я повернув його до себе, у свою частину й ось ми вже разом, згадуємо... «А батька нема», — плаче Писаний. «Батьком» ми називали Камишана. Це був боєць, котрий усе вмів, золоті трудові руки були в цього бійця. Він усе вмів... «У мене на очах, — заплакав Писаний, — упав батько. Бачу, він помирає, а навколо нас бій іде. Я почав дихати йому на руки, прошу, благаю: «Не вмирайте, батьку»... Помер».

…Ні, про цих бійців із мого взводу я напишу...»

…Залишив Віктор Іванов нам і свої фільми, в яких так пророче здійснилися слова його вчителя Сергія Ейзенштейна: «А ця серйозна молода людина зніматиме комедії». І він справді створював комедії, екранізував українську класику.

Пройшовши війну, витримавши численні «битви» з начальством, він не озлобився душею, а зберіг у собі вміння любити, радіти життю, сміятися...

Віктор Іванов зняв за своїм сценарієм фільм, що став знаковим в історії національного кінематографу — «За двома зайцями». Його визнає й любить не одне покоління глядачів. Його героям поставлено пам’ятник у Києві — місті, за яке воював старший лейтенант Іванов. Як шкода, що такого визнання Віктор Михайлович уже не побачив... Колись його друг Віктор Шкловський сказав: «У нашому житті завжди перемагає правда, правда, не завжди вистачає самого життя»…