МІФИ, ЩО ЇХ НАМ ВИБИРАЮТЬ

Мусимо визнати, що живемо в епоху формування численних історичних міфів, точніше, перетворення давніх і недавніх історичних подій на міфологізовану канву, вигідну українській державності. І в міфи ці змушують вірити, більше того, їх наполегливо нав’язують свідомості суспільства всіма доступними державі методами — і, на жаль, за допомогою театру. Справді, ніколи ще в такій кількості на українській сцені не з’являлися національні герої та вороги батьківщини, а також зломлені чи обурені героїні, які навчають героїв нескладної науки ненависті.

Козаки й гетьмани, українські буржуазні націоналісти вкупі з дружніми чи ворожими поляками й незмінно ворожими росіянами — усі вони заполонили екран і сцену, аби сформувалася нарешті історична міфологія, виплекана на національній ідеї. Утім, у цьому не було б нічого поганого, якби в основі новонароджених історичних міфів не лежав культ сили разом зі штампами, що встигли набити оскомину. Тож театр часом стає лакмусовим папірцем, що перевіряє свіжоспечені міфи на міцність і життєздатність. На жаль — вони часто не витримують іспиту.

І відбувається це значною мірою тому, що культ сили й пієтет до грубих героїв-воїтелів сучасного рефлексуючому театру протипоказаний. Це було доречним за есхілівських часів, але давно вже в моді Гамлети, а не Ахілли. Тож коли в «Сталевій волі», недавній прем’єрі Молодого театру, на сцені з’являються брати, що рубають повітря шаблями, це викликає не трепет, а посмішку — ну бавляться діти, що з них візьмеш... Та й весь «героїчний» пафос п’єси Максима Курочкіна і гнівні декларації на адресу «клятої Речі Посполитої» теж якось не спрацьовують — словосполучення «кляті ляхи» нормальний глядач може промовити тільки з посмішкою, як, утім, і «кляті москалі».

Проте нашій юній державній ідеології будь-що потрібно створити у свідомості громадян ряди найпростіших міфологічних протиставлень «своє — чуже», «дружнє—вороже» тощо, оскільки, за поширеною і навряд чи правильною думкою, без них Українській державі не бути. Але театр — мистецтво тонке, і хоча в основі його споконвіків лежить могутній міфологічний субстрат, такі копійчані істини на сцені не приживаються. Вірніше, вони дискредитують самі себе.

Ось, приміром, побудований на культі сили гучний спектакль Мирослава Гринишина «У.Б.Н.». Хоч як грав режисер із символікою героя-воїна з гранатою за поясом, хоч як поривався вкласти у свідомість глядачів міф про національного героя, що допоможе слабкій Жінці-Україні «завагітніти на мечі», запам’ятовувалися радше зворушливі й розгублені інтонації «українського буржуазного націоналіста», ніж його псевдогероїчний пафос. І все-таки всі історичні міфи, що їх за допомогою театру вкладають у нашу свідомість, будуються за однією грубою схемою: слабка та принижена Жінка-Україна просить помститися за неї сильного героя-воїна. Той із гранатою чи мечем вирушає виконувати її прохання. Саме це відбувається в уже згадуваній вище «Сталевій волі», де двоє братів мстяться за свою принижену й убиту матір Федосію.

При цьому особи, зацікавлені в нашому «відгодовуванні» цими байками, якось забувають про те, «какое, милые, у нас тысячелетье на дворе», і про те, що в шані нині інший різновид культової особистості, а саме — культурний герой. Як відомо, герої міфів поділяються на три категорії — герої-воїни, культурні герої та трикстери (блазні). Поки герої-воїни воюють, культурні герої намагаються покращити життя племені: винаходять колесо, розвивають мистецтва — словом, зміцнюють мир. І це не означає, що вони — кволі душі, не здатні, якщо треба буде, захистити своїх одноплемінників. Просто культурні герої звертаються до науки ненависті лише в найстрашнішій і неминучій ситуації.

Не думаю, що в Україні така ситуація вже настала і треба звертатися до героїв грубих і страшних часів, таких як Тарас Бульба. Проте Андрій Жолдак, знову піднявши Бульбу на щит, якось забув, що, крім власного винуватого сина Андрія, Тарас загубив безліч безневинних немовлят разом із їхніми чудовими матерями. У шкільних хрестоматіях зазвичай вирізають фрагменти гоголівського тексту, де розповідається, як козаки на чолі з Бульбою кидали у вогонь польських немовлят, а на українській сцені на це галантно заплющують очі. І річ у тім, що творці нової історичної міфології віддають перевагу грубим воякам, а не культурним героям, хоча в державі, яка прагне стати цивілізованою, демократичною та європейською, усе має бути навпаки.

Проте поруч із представником грубої сили та слабкою жінкою в новій українській міфології є третій — ворог. І головні вороги, ясна річ, москалі, а недруги нижчого рангу — ляхи. Так, у «Софії Потоцькій», недавній прем’єрі Київського театру оперети, історію перевернули з ніг на голову на догоду створюваним на наших очах міфам. Один із них, приміром, полягає в тому, що польські магнати, яким поталанило до XVIII століття заснувати маєтки в Україні, — люди добрі, гуманні й освічені, і, звісно, друзі нашої бідної «неньки», а от сановники-росіяни, навіть ті, які чимало для України зробили, геть усі тупі виродки й сіряки. У результаті на роль національного героя було висунуто уманського поміщика графа Станіслава Потоцького, а ворогом став ясновельможний князь Григорій Потьомкін, якому ми зобов’язані Новоросією та Чорноморським флотом. Дотримуючись історичної логіки, все мало бути навпаки, але ідеологічні міфи логіки не визнають, як, утім, і фактів.

Вітчизняна історія бачиться творцям міфів з ідеологічною підкладкою незораною цілиною, на якій можна донесхочу потоптатися. Шкода тільки, що ідеологічний плуг добрався до священної території мистецтва й зокрема до театру. У Національній опері України вже на повну силу взялися, приміром, за Київську Русь, за Ганну Ярославівну — королеву Франції та її сестру Єлизавету — дружину варяга Гаральда. У балеті на музику Станковича, присвяченому Єлизаветі й Гаральду, Київська Русь постає якоюсь ідеальною країною, що живе в недостойному оточенні жорстоких варягів і підступних візантійців.

При всій моїй повазі до Київської Русі, ідеальних держав, на жаль, не існує, і не варто так грубо й із таким несмаком насаджувати в душах глядачів пієтет стосовно національних святинь. Благоговіння не проросте в серцях за вказівкою, і жодні новоспечені історичні міфи з цим завданням не впораються, навіть з допомогою українського театру. А для нього така місія, слово честі, дрібнувата. Адже справжнє мистецтво, як і християнство, завжди говорить про те, що «немає ні елліна, ні іудея».