МИ ХВОРІ ЧИ НІ? З ПОГЛЯДУ ПСИХОАНАЛІЗУ, ЯСНА РІЧ...

З чим у нас асоціюється Аргентина? Відразу пригадується безсмертне: «Уявляєте, Шуро, півтора мільйона — і всі у білих штанях». Ой, здається, це не про Буенос-Айрес. Про Ріо-де-Жанейро. Бразилія, а не Аргентина, 2100 кілометрів морем. Але на карті так близько, на відстані одного нігтя. У рядовій свідомості різниця також невелика: «Напевно, і там всі у білих штанях». Проте, крім білих штанів і танго, в Аргентині є ще щось. Приміром, відомі, міжнародного класу психоаналітики. Один із них, професор Адольфо Бенджамін, днями побував у Києві проїздом до Іспанії (візит організувало посольство Аргентини, яке чимало робить для розвитку культурних контактів наших країн).

Маршрут, гадаю, правильний. Покалічена свідомість західного європейця, звісно, благодатне поле для психоаналітичних зусиль. Але Україна — взагалі рай. Здорових немає. Нами поцікавитися — можна наводнити підручники психоаналізу безліччю яскравих, небачених прикладів. Хлопчик Ганс, який водив за ніс Фрейда, а також знаменита Ганна О. відразу вийдуть у відставку. Куди їм змагатися з нашими комплексами, скатованими душами й страхіттями наяву? Так багатьом здається. Але, швидше за все, ми собі лестимо.

Можливість перевірити цю гіпотезу надали лекції й супервізії, проведені аргентинським професором з українською аудиторією. Три дні роботи в Будинку кіно (21—23 лютого) отримали назву «Семінар з теорії психоаналізу». Передбачається, що це початок (перший семестр) діяльності Аргентинської школи психоаналізу в Україні, яку вестимуть представники Асоціації психоаналітиків Аргентини.

На лекціях доктор Бенджамін, не балуючи аудиторію теоретичними тонкощами, виклав основи фрейдівської теорії психоаналізу. Наголошую на цьому, оскільки й за життя Фрейда, і після виникла ціла низка психоаналітичних шкіл і напрямів, у яких багато ідей засновника психоаналізу переглянуто. На цьому аргентинський професор майже не зупинявся. Проте прозвучало чимало цікавого. Приміром, про несподіваний успіх психоаналізу в Китаї. З’ясувалося, що китайська культура й особливості китайської ментальності аж ніяк не конфліктують із психоаналітичним методом. Навпаки, дозволяють його продуктивно практикувати.

Щодня після лекції йшли дві супервізії — так заведено називати колективний аналіз психоаналітиками конкретного клінічного випадку, який доповідає лікуючий психотерапевт. Перше враження від супервізії (буквально «надбачення») таке: вона скидається на спіритичний сеанс — тільки без блюдця в центрі кола присутніх і простягнених до нього тремтячих пальців. На супервізії кожен з учасників розпочинав виступ словами: «У мене з’явилася фантазія...» Проте цей обмін фантазіями відбувався з приводу цілком реальних і непростих випадків неврозів. З якими психотерапевт, у міру його сил, сумлінно намагався впоратися. І це вже благо.

Уявлюване та справжнє

Усі ми чули про психоаналіз. Але мало хто мав з ним справу як з реальною психотерапевтичною практикою. Хоча не бракує інших — хто ретельно експлуатує все ще модне в наших краях слово, називаючи себе психоаналітиком, щоб надати ваги своїм заняттям. Усім зацікавленим слід чітко уявляти: вітчизняних психоаналітиків в Україні просто не може бути (за винятком тих, хто, можливо, пройшов довголітню підготовку в зарубіжних центрах психоаналізу).

Набуття належної психоаналітичної кваліфікації — тривалий процес, що вкладається загалом у 10—15 років. Приміром, в Інститут психоаналізу в Аргентині приймають лише осіб із дипломом медика або психолога. Навчання там триває п’ять років і охоплює низку суворих вимог та етапів, які через брак відповідних кадрів, традицій і передумов у нашій країні не можуть бути поки що виконані. Тому будь-який український психоаналітик — це, в найкращому разі, декларація про наміри (можна побажати їм здійснитися), а в найгіршому — нечистоплотна підміна понять. Ну, та цим — Бог суддя, людська недобросовісність давно не новина в нашому світі. Так само, як і вороже ставлення до всього невідомого й незвичного. Неважко припустити, що у відомої категорії осіб саме поєднання слів «Україна» та «психоаналіз» викликає реакції несприйняття й агресії. Залунає знайомий тужливий мотив про «розтлінний вплив», скипить роздратоване «і ці вже тут...» Також можна зрозуміти. Але стосовно досить складних явищ слід виходити за межі елементарних рефлексів. Гадаю, епідемія повального захоплення психоаналізом українцям не загрожує, навіть якби всі психоаналітики світу разом рвонули в нашу країну.

Щодо нового (а психоаналіз, поза сумнівом, нове й іще тільки освоюване явище в досвіді нашої культури) доречніше реагувати не підсвідомим відторгненням, а спробувати сприйняти невідоме адекватно і вдумливо. Невід’ємним елементом практик, пов’язаних зі здоров’ям і долями людей, є відповідальність. Неминуще значення зберігають і євангельський принцип «кому багато дано, з того багато й вимагатиметься», і перша заповідь лікаря «не нашкодь».

Будь-яка закритість веде до зловживання можливостями. У західних суспільствах існує здорова тенденція до встановлення компетентного громадського контролю над будь-якою сферою діяльності. Перший його крок — забезпечення відкритості кожної практики. Дедалі більшого значення у функціонуванні медицини, зокрема психотерапії, на Заході набуває managed care («керована турбота») — система захисту й забезпечення прав пацієнта. Вона чимось схожа на дії Товариства захисту прав споживачів у сфері медичних послуг.

Тож якщо йдеться про впровадження розвинених в інших країнах практик, їх слід впроваджувати в усьому комплексі функцій. Інакше, упустивши один з істотних елементів, ми одержимо в результаті перекручений, а то й протилежний ефект. Не можна позичати автомобіль без коліс або керма — він або стоятиме купою непотрібного металу, або завезе явно не туди. Тоді знову почнуться нарікання на «шкідливий винахід», хоча нарікати доречніше на власну «недолугість».

Психоаналіз сьогодні

Психоаналіз, поза сумнівом, належить до найбільших культурних подій XX століття. Але ніщо в культурі не існує вічно. Навіть видатні твори, відігравши свою роль, зникають або посідають скромніше місце. Ще 20 років тому «землею обітованою» психоаналізу були Сполучені Штати. Тоді до «джентльменського набору» представника середнього класу входили «свій лікар, свій адвокат та свій психоаналітик». Це тріо спільними зусиллями забезпечувало благополуччя тіла, соціальної іпостасі й душі клієнта. Сьогодні становище істотно змінилося. Американці дедалі неохочіше віддають свій час тривалим психоаналітичним сеансам і ще менш схильні оплачувати високі гонорари психоаналітиків. Усі хочуть ефекту швидкого й відчутного. Його дають антидепресанти й інші лікувальні препарати, які швидко входять у моду. Вони інтенсивно відтісняють психоаналіз та інші психотерапевтичні практики. «Менше слів, більше діла», — диктує сучасне несвідоме. Очевидна криза жанру. З чого, звісно, не випливає висновок, буцімто хімія краща від психотерапії. Або що доба психоаналізу минула. Як сказав античний філософ, «наймудріший за все — час, бо він виявляє все». У кожного досвіду, що виправдав себе (а психоаналіз, поза сумнівом, такий), залишається ніша, в якій його існування доречне та продуктивне.

Як і багато чого в історії культури, психоаналіз став жертвою свого успіху. На початку XX століття у віденському суспільстві вважалося непристойним згадувати ім’я Фрейда при дамах, настільки шокуючими та скандальними здавалися його ідеї. Навіть 1916 року, коли багато чого змінилося, Фрейд звертався до слухачів у лекціях, які склали відомий «Вступ до психоаналізу»: «Уся спрямованість вашої попередньої освіти й усе звичне ваше мислення неминуче робитимуть вас противниками психоаналізу». Проте минуло ще трохи часу, і фрейдівські ідеї про вирішальну роль несвідомого в психіці, про фундаментальне значення сексуальності, про репресивність культури перетворилися, своєю чергою, на загальнокультурні очевидності. Потяг до життя й потяг до смерті, Ерос і Танатос, лібідо, принцип задоволення й інші поняття психоаналітичної теорії міцно ввійшли у словник європейського інтелектуала. Але що стало мовою всіх, втрачає ефект новизни й гостроту вражаючого відкриття. Відкриття стало звичаєм, увага переключилася на інші «точки зростання».

Розчаклування світу

Сфера компетенції психоаналізу — лікування неврозів (хоча д-р Бенджамін повідомив про два випадки успішного лікування ним шизофренії; один із них, за його словами, сьогодні широковідомий у світі, — передаю цю інформацію без коментарів). Це — психотерапевтична практика, що використовує силу слова. Як зазначав Фрейд, «під час аналітичного лікування не відбувається нічого, крім обміну словами між пацієнтом і лікарем». Слово набуває виняткового значення й ваги. У ньому — вся реальність того, що відбувається, і вся дія. Скажіть, це вам нічого не нагадує?

Ми звикли жити у світі, витканому зі слів. Він — прямий спадкоємець нашого тоталітарного минулого. Комуністична утопія, в якій минуло життя більшості з нас, перетворила слова на інстанцію реальності. Словами нас заохочували або створювали образ світу, спрямовували дії, словами робили щасливими й гордими. Справжнім було не те, як воно є, а як називається. Тому гласність, п’ятнадцять років тому почавши крутити словами, переставляти їх із місця на місце, вільно ними користуватися, розтрощила не ідеологію, а саму радянську дійсність. Розчаклування зачаклованого світу усуває не лише заклинання, а й створену ним перетворену реальність.

Не став би про це писати в газетній статті, якби йшлося тільки про минуле. На жаль, це день не лише вчорашній, а й сьогоднішній. Ми живемо під владою безлічі вербалізованих фікцій. Головна відмінність у тому, що якщо раніше заклинання було продуманою ідеологічною формулою, то нині стало безладним маренням. Як у популярній свого часу радянській пісеньці: «сделать хотел грозу, а получил козу». Але це не привід для зневіри. Хотілося б, звісно, аби зачаклований світ змінився на зрозумілий і людяний. Але частіше в історії, перефразовуючи відомий вислів, «відходячи в небуття, трагедія творить фарс».

Турбота про себе

Протягом багатьох десятиліть ми жили у світі тотальної регламентації. Все було відсепаровано, розставлено на місця, на кожному явищі висів свій ярличок, який дуже нагадує бирку на нозі трупа з моргу. Всеосяжний контроль над людьми — не лише над вчинками, а й помислами, почуттями, навіть мімікою — став мертвотним духом системи. Її лицьовим боком була тотальна покірність, виворотом — така сама загальна нездатність особистості подбати про себе. Вона виявлялася безпомічною в усьому, що потребувало особистої відповідальності, усвідомлення себе, опертя на власні сили й волю в подоланні перешкод.

Можна й потрібно по-різному ставитися до психоаналізу. Але не можна не бачити в ньому один із засобів турботи про себе — про свою особистість і душевну рівновагу. Про психічне здоров’я й вирішення психічних напруг, які чи то вже викликали невроз, чи то загрожують ним. Зрозуміло, що в суспільстві й культурі, які звільняються від тоталітарної спадщини, має скластися безліч практик турботи про себе. У центрі яких — конкретна особистість, індивідуальність кожного з нас.

Збуджена вітчизняна свідомість може заспокоїтися: у нас немає нічого надзвичайного. Не варто ані перетворюватися в прах, ані підноситися. Одне з головних вражень аргентинського психоаналітика від українців полягало в констатації того, «наскільки все-таки схожа поведінка людей». Ми дізнаємося про світ, світ дізнається про нас, і ми знаходимо одне в одного багато схожого. Тут доречні слова ще одного знаменитого літературного персонажа: «Люди як люди... квартирне питання лише зіпсувало їх». Псувало й багато чого іншого. Але найсильніше та найнепоправніше — дивне самоприниження, у якому важко знайти якийсь сенс. Імпульс до самокатування давно на часі замінити волею до здорового глузду. Можливо, психоаналіз здатний внести в це свою лепту. На запитання про психологічну природу останніх бурхливих подій в Аргентині д-р Бенджамін дуже мило відповів: «У цьому виявилася велика креативна здатність нашого народу». Непоганий урок того, як зберігати гідність навіть у дуже непростих обставинах.