ЛЮБЛЮ ЗЛОЧИНЦІВ Я…

Нещодавно разом з усіма українськими масами я переглянув російський телесеріал «Бригада». Не впевнений, що всі серії, але більшу частину — точно. І впевнений також, що більшій частині глядачів серіал сподобався. Мені також не потрібно було особливо примушувати себе сидіти перед ящиком. Звісно, неприємно відчувати свою залежність від ТБ, неприємно раз у раз пересвідчуватись у своїй нездатності вимкнути цей ящик. Хоча в епоху Гі Дебора вже й «коню понятно» — ТБ функціонує як видовисько, що відволікає погляд від радикального збідніння нашого життя. Багаті та сильні прокралися в наші спальні та вітальні, і навіть сни сьогодні ми споглядаємо чужі. І, насправді, «мочать» не чеченців десь там на чужині, «мочать» нашу уяву, нашу здатність уявляти, винаходити щось нове, ось тут і зараз. Неприємно відчувати себе позбавленим впливу та авторитету, відстороненим від реальної участі у владі та громадському житті. Вічно незадоволеним, в тому числі і телебаченням, і солідарним із собі подібними в цих вечернях, рутинних ритуалах солідарності «дасманів».

Та все ж, та все ж…

У чому ж успіх «Бригади», чи хоча б чому вона викликає таку зацікавленість простого глядача?

«И волки сыты и овцы целы», — перше, що спадає на думку після перегляду серіалу. Чи то через відчуття того, що біблейське «око за око…» діє попри всі декларації прав людини, чи то від усвідомлення, що врешті-решт бандити також плачуть. Як сказав батько одного з героїв: «Сами виноваты — озверели совсем». Фільм, взагалі, демонструє перлини народної мудрості, себто так званого здорового глузду. «Бог дал — Бог взял», — говорить батько вбитого бандита над могилою сина. (Важко навіть уявити, що родичі загиблих заручників на Дубровці реагували би подібним чином; зате, я впевнений, подібна реакція була би мрією московських властей усіх рівнів). Інертність, покірність та пасивність глядача ТБ легко перегукується і з подібною логікою «простого» народу. У фільмі, що виглядає досить стильним, на тлі іншої телевізійной «пурги» (white noise за словами Дона ДеЛілло), єдиними героями, що залишаються недоторканними, є представники держави — федерали-гебешники та людина з Білого дому чи Кремля. Це й зрозуміло… «Порядок» для звичайної людини важить над усе. І тому «Держава», не тільки як уособлення сили, але й як втілення порядку, немов дружина цезаря, завжди залишається поза підозрою. Ідеологія держави та державництва є, мабуть, чи не основною для серіалу. Цей месідж фільму мав би нас особливо зацікавити, адже ми дивилися розповідь про злочин і кару, оповідь про злочин та злочинців. І таким собі невидимим злочинцем, найбільшим, але недоторканним, і виявляється держава. Держава не тільки патронує бандитів та знищує непокірних, їй просто все дозволено. Адже «ніхто не знає, що в інтересах держави», — як говорить Бєлову його гебістський патрон. Держава, за яку було так «обидно», і, мабуть, не тільки простій радянській людині, ніколи не потерпає від збитків і завжди залишається у виграшу.

Романтизацію злочинців, звісно, розпочав не Сідоров… Юкіо Місіма, наприклад, вважає, що саме Оноре де Бальзак (роки життя 1799—1850) вперше в своєму романі наділив втікача-каторжанина Вотрена здатністю до пристрасті, на яку були здатні лише трагічні герої. На початку 70-х вже століття ХХ величезний успіх «Хрещеного батька» Ф.Ф.Кополи пояснювався саме тим, що простий глядач розпізнав у мафіозній родині собі подібних. У цьому світі могло змінюватися все, та єдиною безумовною цінністю для «сім’ї» залишалися сімейні цінності, а єдиним, що безсумнівно відкидалось, була зрада. «Бригада», безперечно, також слідує подібній матриці. І тому цікаво було б порівняти її з іншою класикою жанру — романом «Щоденник злодія» Жана Жене, який і сам років сім відсидів у в’язницях.

Герой Жене також поклоняється силі, і сила ця насамперед явлена в особах інших злочинців — Стилітано, Армана — у вигляді їх краси, граціозності та мужності. Стиль «Бригади», як я вже відзначав, також не в останню чергу тримається на стильності та своєрідній елегантності її героїв. На дворі вже не ХХ століття з його бездушними, механічними, всепожираючими війнами, і герої серіалу віддають перевагу елегантності, чи, можливо, силі елегантності, хай навіть і не проповідуючи цього. І тому навіть у розстрільній ямі їм вдається не розгубити її. І представники держави не нехтують нею: роль одного з них грає Олександр Бєлявський, що грав знаменитого Фокса; також стильна штучка.

Але це, мабуть, єдине, в чому сходяться герої Жене та «Бригади». Герой «Щоденника злодія» врешті-решт прагне до святості, хай і розуміє її досить своєрідно, і шлях до неї складається із зради, крадіжки та гомосексуалізму. Для «Бригади» таке неприпустимо: «ворьё» у фільмі просто розстрілюють, за зраду мстяться навіть ціною руйнування життя свого та своєї сім’ї, а кілер за вбивство гомосексуаліста просить додаткові дві тисячі доларів: останній, виявляється, встиг його поцілувати. Герої «Бригади» — це взірцеві натурали, ідеальні російські громадяни, для яких цінності сім’ї важать надзвичайно багато, недарма звертання «брат» є чи не своєрідною мантрою для фільму, а, можливо, і для цілого пласту російського кіно, чи навіть життя. (До речі, Бєлов зовсім не расист. Для нього братом може бути і таджик чи узбек, і навіть, сподіваємося, «ныне дикий тунгус», не говорячи вже про чеченців.) Поступово вони прозрівають і до християнських цінностей: чого вартує лишень ця фантасмагорична катавасія з поверненням натільного хреста Космосові.

Що ж, чи мусимо ми констатувати, що російському кіно вдалося вийти на рівень стильного патріотично-дидактичного лубка? Але хіба тоді непотрібно визнати, що подібного роду педагогічне зомбування врешті-решт є не просто ледь прихованою ідеологічною рекламою — пропагандою командних, бригадних цінностей, а залишається звичайною порнографією — нехай добротною і стильною з погляду пересічного глядача, але порнографією. Тобто перенасиченим поданням непристойностей, якими пересічний глядач воліє краще непомітно для себе захоплюватися, ніж гидити.

Та все ж, та все ж…

Зрозуміло, що привабливість серіалу тримається на підсвідомому відчутті: «Кожний — злочинець». Кожний — без винятку, злочинець завжди всередині нас. В одній із своїх книг Славой Жижек наводить приклад фільму Фріца Ланга «Жінка у вікні», де добропорядний професор психології вбиває людину, як потім виявляється, уві сні. Але смисл цієї метаморфози не заспокійливий: це був тільки сон, в реальності я нормальний. Знаменитий словенець стверджує: в реальності наших справжніх бажань, нашої уяви ми всі — вбивці. Люди тим і відрізняються, що одні усвідомлюють реальність своїх снів, а в інших не вистачає на це мужності. Якщо звичайна людина і мріє хоч на мить побути таким собі сильним та стильним Сашею Бєловим, і покарати всіх, хто коли-небудь її образив, то високочолий, що захоплюється Жене, розуміє: на Сашу завжди знайдеться ще крутіший, ніж Бєлов. Кожен з нас — нікчемна і слабка людина, що завжди виношує в собі монстра.

Бідна та країна, що не може жити без героїв та рятівників людства, Брюсів, Арнольдів та «іже з ними». Але це не повинно бути приводом ні до появи різновиду лакейської свідомості, ні до героїзації чи патетизації злочину та злочинців. Масова свідомість радше схильна до останнього. Сила критичної свідомості якраз в осягненні того, що нам не втекти від злочинця в собі, і все до чого ми здатні, — це бути на чатах.

Та все ж, та все ж…

Що ж, ми маємо справу зі звичайною колективною уявою, простором нічого не вартої фантазії? І хоча ми всі вбивці та злочинці, але ніколи нездатні визнати цього? А якщо здатні, тоді чого вартує вся наша благопристойність? Симуляція та фікція? Адже, як ми вже зазначали, в немалій мірі привабливість героїв серіалу тримається саме на постійній демонстрації ними прагнення бути соціальними: вони поважають матір, не відриваються від батьків, люблять дружин і дітей та навіть йдуть в депутати. Що це?.. Також одна імітація та фікція?.. І бандитів люблять тому, що вони грають в «наші» ігри?.. Ось тут знову хочеться стати на захист себе як людини маленької та слабкої.

Насправді, в цю гру ми вже граємо дуже давно, ще з часів Протагора. В одному з діалогів Платона саме Протагор захищає можливість надягати маску, можливість бути лицемірним, і навіть вважає обов’язком носити маску справедливості: «…загальноприйнято, що всі повинні говорити, що справедливі, такі вони насправді чи ні, і що той, хто не приймає личину справедливості, божевільний». Творення фікції соціальних зв’язків рівносильне фактичному їх творенню. Лицемірність, ввічливість, етикет, делікатність, гречність, договір, політкоректність і т.д. і т.п. — це все речі одного порядку — це способи творення певної дистанції між людьми. Дистанції, яка є, можливо, найважливішою умовою достойного людського життя. Тільки за наявності подібної дистанції, своєрідного світського чистилища, зумів повстати Захід. Славой Жижек в одній із своїх статей вимагає ліквідовувати подібні дистанції, щоб відчувати справжнє страждання чи насолоду інших людей. Але це безглуздя… Хіба не створює, скажімо, телевізор, цей вже усіма опльований ящик, своєрідної приватної «духовної» території, можливості бути одночасно з усіма і залишатись усе-таки від них вільним. Звичайно, залежність від ящика виявляється часом набагато страшнішою. Але це вже мої проблеми, де знаходити волю займатись більш творчими справами. Головне, що мій ящик відвойовує мене для мого приватного життя. Просто важко інколи не забувати, що дистанції різного роду і розуміються всіляко. Дистанція, екран — це і ігнорування болі та страждання інших, але це також і єдиний спосіб займатися своєю справою. І коли ми, дивлячись телевізор, підтримуємо якусь чергову для нас ілюзію, ця невинна дія за своїм механізмом небагато в чому відрізняється від нашої колективної підтримки «демократії». Також по суті великої фікції, але без підтримки якої, і в цьому я впевнений, злочинців ми полюбимо вже не як екранних та стильних братів, а як Брата Старшого, любов до якого може початися з «его толстые пальцы как черви жирны…», а завершитись — «Не я и не другой — ему народ родной — Народ-Гомер хвалу утроит».