ІНТЕЛЕКТУАЛИ НЕ СПЕРЕЧАЮТЬСЯ

08 серпня, 2003, 00:00 Роздрукувати
Bипуск № 30, 8 серпня-15 серпня 2003р.
Відправити
Відправити

Можна було б сказати просто: немає кому сперечатися і немає про що. Хоча про що, здається, все-таки є...

Можна було б сказати просто: немає кому сперечатися і немає про що. Хоча про що, здається, все-таки є. Отож, немає все-таки кому. Будь-яка дискусія інтелектуалів сьогодні, і це відчуває майже кожен, виглядала б надуманою, театральною та фальшивою. Хоча, що значить фальш у сучасному світі, світі ніби без референтів? Інтелектуальні дискусії мали б постійно прояснювати цю ситуацію як для себе, так і для зацікавлених щодо таких речей. Дискусії інтелектуалів мали б бути ознакою існування напруженого, інтенсивного, а значить цікавого та значущого інтелектуального поля, що, ймовірно, впливало б на решту значущих полів нашої культури чи суспільства.

Найголовніша, мабуть, причина такої ситуації — зникнення сили та авторитету інтелектуалів, якщо не їх самих. Інтелектуали в усьому світі нагадують нині розпорошену, віртуальну, значною мірою, анонімну корпорацію, що ледь-ледь борсається, тільки щоб залишатися ще деякий час на плаву. Найголовніші події в світі та суспільстві відбуваються без їх фундаментального впливу, ось чому ламентації на цю тему стали помітним жанром нинішньої інтелектуальної творчості. Сучасні інтелектуали ні за що не відповідають. Звідси і втрата їх легітимності та сили. Їх публічні потуги взяти на себе відповідальність хоч за що-небудь викликають тільки гомеричний сміх та саркастичну посмішку.

Інтелектуальні публічні дискусії — це, наголошу ще раз, вияв існуючого потужного, інтенсивного, напруженого інтелектуального поля. Ті «круглостолики», що інколи відбуваються в нас, підкорені домінуючій на сьогодні медійній, точніше, мас-медійній манері проведення: все робиться похапцем, нашвидкуруч, для якоїсь міфічної галочки (читай «ми є!», «ми існуємо!», «ми ще не щезли!», «наша культура існує!»), чи для надбання ще однієї цеглинки в стіну власного символічного капіталу, також доволі міфічного як для наших теренів. Такі, так звані, події вимагають від своїх учасників власне не світити чи, борони боже, палахкотіти, а радше мерехтіти чи, можливо, навіть світитися та «засвічуватися». Це стратегія поп-зірок; така напівсвідома поведінка присутня — та відсутні зірки й небеса, де вони могли б достойно чи хоча б принадно з’являтися.

Отже, існуючу проблему можна було б представити у вигляді відомого софізму: інтелектуалів у нас просто не існує — тому не існує і теми для дискусії;

інтелектуали в нас все-таки є, але вони надто розпорошені, інертні та пасивні, щоб виконувати значущу соціальну роль.

Вони часто надто переобтяжені власною амбітністю, і як наслідок — виясненням взаємних рахунків нанесених та отриманих образ. Замість хоч яких-небудь спроб інтеграції в якусь помітну соціальну та культурну силу спостерігаємо радше домінування таких типів інтелектуала чи радше квазіінтелектуала, як «пристосуванець», «борець за українську культуру», «імітатор».

Для «пристосуванця» головною метою є необхідність вижити в інституційному інтелектуальному просторі, не позбутися хай і невеличкої, але все-таки реальної пайки, матеріальної та символічної. Задля цього «пристосуванець» готовий займатися майже будь-чим і майже будь-де. Але найстрашніше те, що задля цього він також часом готовий втратити останні рештки добропорядності та негідно боротися з будь-яким уявним чи реальним претендентом на його місце. Якщо тягар якоїсь книжної начитаності в такого інтелектуала ще можна відчути, наліт елементарної вихованості вже можна й не зустріти. Втім, саме сильна етична позиція інтелектуала, мабуть, що є чи не найважливішою передумовою для проведення будь яких дискусій. Щоб не покривити душею, зазначу, що і серед «пристосуванців» достатньо розумних людей, які просто знайшли свою соціальну та культурну нішу, свою сінекуру, щоб не турбуватися про виживання і по можливості займатися, як кажуть, улюбленою справою, і серед борців достатньо особистостей з розумінням балансу і парадоксальності захисту своєї та нападок на інші культури.

Доводиться з болем констатувати, що й боротьба за відродження української культури вже доволі часто перетворюється в нас у боротьбу проти культури взагалі. Саме серед типу інтелектуалів — «борців за культуру» доволі часто зустрічаються «імітатори», яких ще років десять назад зустрічав із зовсім іншими думками, в зовсім інших середовищах. Масштаби такого душевного євроремонту інколи просто вражають. В той час, як нас оточують і все більш і більш поглинають не культури наших шановних сусідів, яким ми багато чим завдячуємо (і не лише в утисках). Нас розчавлюють і врешті-решт розчавлять, за такої ситуації, юрби та натовпи невігласів, яких не перестає родити наша рідна Батьківщина.

Основні турботи «імітатора» пов’язані з симуляцією так званої наукової діяльності. Таким симулянтам не потрібно навіть вивчати сучасні гуманітарні дискурси, що є своєрідною lingua franca для західних інтелектуалів. Основною міткою чи клеймом нашого «імітатора» є опанування ВАКівським жаргоном, здатним задушити ще в аспіранта рештки власного творчого підходу до матеріалу, ще не вибитого в нього блискавичним, та від цього не менш марудним, університетським «серфінгом» дисциплінами. Якісна гуманітарія завжди трималася і буде триматися на авторському, особистому мовному чи мовленнєвому стилі інтелектуала, який не вкладається у ВАКівські вимоги, спрямовані на нівелювання та усереднення всього талановитого. Особистий мовний та мовленнєвий стиль не є якоюсь декоративною прикрасою інтелектуала — це подія постійного творення гуманітарного знання. Взагалі, ми повинні пам’ятати, що орієнтація на суху англосаксонську манеру викладу гуманітарних досліджень якраз в цьому робить погану послугу нашій гуманітарії. Та не подумайте, що наші «імітатори» апелюють до стилю англосаксів. Їхні коронні слогани-закиди — «Есеїстика! Публіцистика! Література!». Нездатність до вироблення власного гуманітарного чуття до якісного продукту, спонукає їх до пошуків більш легких щодо опанування критеріями наукової діяльності, одним з яких і є для них вживання квазінаукових канцеляризмів. Зате вони здатні годинами до памороків обговорювати, яке саме слово, скажімо, «фольклор» чи «фольклорна культура», потрібно вжити в назві дисертації.

Та слід застерегти й тих, хто проводить і захищає думку про необхідність лише особистих зусиль інтелектуала на шляху до покращання такої ситуації. Можливість позитивних та конструктивних змін в гуманітарному полі України можлива тільки за наявності спільних і, найкраще, інституційно оформлених зусиль «бійців ноосфери». Системні протиріччя неможливо вирішити зусиллями інтелектуалів-одинаків. Зникнення фігури публічного інтелектуала шляхом вихолощення публічної сфери культури взагалі, можливо, найбільша втрата сучасної, все ще орієнтованої на античні витоки, інтелектуальної культури. Фігура медіа-інтелектуала ніякою мірою не може компенсувати це зяяння в культурі, в силу власної природи культурного існування, яка ніяк не відповідає «логіці якостей», на якій власне і тримається гуманітарія, а слідує радше «логіці кількостей», більш притаманній ринковому баченню світу та «філософії» — «якщо ти такий розумний, то чому такий бідний?»

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Ентер або кнопку нижче відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК