"Львівський BRAMA". Нова драма

Живе такий хлопець у Львові. Можливо, деінде схожих на нього й назвали б "неформалами". Але тут саме місто Лева і "формує" - творчу особистість, простір довкола неї. Тобто наш герой - абсолютний "формал" у львівському ареалі. Отже, Сашко Брама. Молодий драматург, який заборонив свою п'єсу в популярному польському театрі. Один із креаторів документального проекту "ДИПЛОМ" про систему освіти в Україні без цензури (прем'єра вистави на основі проекту планується в листопаді). Сценарист нового фільму "Лорелей", що його за безцінь знімають у Львові, нібито демонструючи м'язи перед Держкіно (яке витрачає на свої "метри" мільйони).

Саме такому героєві - формальному неформалу - я й запропонував замість традиційного інтерв'ю своєрідну "гру". Де він грає молодого драматурга, котрий буцімто на "сповіді" в академічному театрі. А я (зі свого боку) граю підступного завліта-єзуїта одного з національних театрів, котрий розглядає можливість постановки ще нереалізованої на сцені його дивної п'єси "Свиняча печінка". Отже, починаємо.

Тиша завлітського кабінету.

Пахощі гіркої кави.

На столі текст його п'єси. Триває розмова різних людей

ЗАВЛІТ. Тут мені вчора повідомили зі Львова, напередодні нашої зустрічі, буцімто ви особистість - скандальна… І навіть дійшло до того, що одну з п'єс заборонили грати полякам! А взагалі, ви знаєте, що сьогодні в них, у поляків, - один із найпросунутіших європейських театрів!

ДРАМАТУРГ. (Певний час мовчить. Потім підводить голову. Дивиться в один кут)

Просто на певному етапі по закінченні роботи над текстом у мене відбулась переоцінка всього сказаного там. І прийшло розуміння, що цю п'єсу не варто виводити в люди через її деструктивний характер. Але на той час, коли я це зрозумів, вона вже потрапила в шорт-лист на фестивалі "Драма.UA". Була перекладена польською мовою. Навіть відбулося сценічне читання в театрі у Валбжиху. Як мені повідомили, польська театральна спільнота позитивно сприйняла п'єсу, і режисер планував продовжити роботу над постановкою, але я його попросив припинити…

З.: Та невже?

Д.: Так. Мені було дуже соромно, було важко… Для молодого українського драматурга закордонна постановка - це щось із розряду казки. І було не просто відмовитися від цієї казки.

З.: І що ж тепер із тим вашим текстом? Адже рукописи не горять? Правда, вони лишень тліють у безчассі (сардонічно посміхається) або в завлітських архівах (знову сардонічно посміхається).

Д.: Зараз цей текст мирно покоїться в одній із папок на моєму компі. Спокою він мені не дає. Хочеться переписати його, та все не наважусь, мабуть остаточне переосмислення матеріалу ще не відбулося. Можливо, на це потрібно більше часу.

З.: До речі, а скільки всього п'єс у вашому, вибачте, "доробку"? (Чомусь знову сардонічно посміхається).

Д.: Розумієте, на це запитання складно відповісти… Взагалі-то, їх три. "Свиняча печінка", текст якої у вас на столі. (Завліт гортає сторінки). А ще "KAMAKOMAPLAY" та "iDream". Але якби якийсь театр чи окремий режисер зацікавився моїми роботами… (З певним викликом дивиться в очі співрозмовнику). То я би зміг йому дати лише першу… Але не так, що "на, й роби що хочеш".

З.: Тобто?!

Д.: В ній є принципові, в ідеологічно-світоглядному плані, для мене моменти, і якщо вони не братимуться до уваги режисером, то я буду проти такої постановки.

З.: Вибачте… Але вам поки що ніхто й не пропонує постановку. Ми лишень ознайомлюємося з текстом. Ми з художнім керівником хочемо визначити, наскільки вона взагалі сценічна. (Далі - демонстративно лагідним голосом). А ось як ви самі вважаєте, який ваш текст найбільш "сценічний"?

Д.: Всі тексти насамперед пишу для себе. Мені хочеться їх ставити самому.

З.: Ха! Тоді ж чому не ставите?

Д.: Доводилося чути від акторів: "Слухай, нам би рєжисьора!".У відповідь так і хочеться запитати: "А я, по-вашому, що тут роблю?" Зрештою, я певною мірою уявляю, як мій текст повинен звучати у просторі. Тому всі тексти сценічні. Принаймні для мене.

Пригадую, коли три роки тому вперше на публіку прозвучала моя "Свиняча печінка" (а це був мій драматургічний дебют), то на обговоренні одна жінка, якась там "театральна акула", запитала: "А ви маєте бодай уявлення про драматургію? Як вона будується, як її потім ставити на сцені?" Тобто вона мала на увазі відсутність сценічності тексту. А що робити, коли взагалі нема тексту? Люди ж грають і без тексту! Матеріал, із якого твориться п'єса, диктує подальшу концепцію (форму), а концепція диктує дію, а дія лежить в основі поняття сценічності.

Все просто. Тому для мене питання сценічності тексту дуже відносне. Розумієте?

З.: Так, "дещо" я вже зрозумів…

Д.: Ну от, наприклад, уже майже півроку збираю чеки із супермаркету, якщо зорі не завадять моєму задуму, то цілком імовірно, що в майбутньому я поставлю саме ці чеки!

З.: Гаразд-гаразд… Хоча, взагалі, мені не зовсім зрозуміло, для чого ви пишете. Щоб розповісти про чеки чи свинячу печінку?!

Д.: А я поясню. (Нібито налаштовується на подальший екзистенційний монолог). Навчаючись у сьомому класі, я почав слухати реп. Тривалий час просто слухав цю музику, аж поки не вирішив створити щось схоже. Тому взяв і написав текст, вийшла така собі реп-балада, власне ця робота й стала моїм першим свідомим літературним твором. В основу тексту лягла реальна історія, яку я від когось почув, про двох безпритульних дітей: хлопчика та його молодшу сестру, що захворіла й померла.

Пригадую, я уявляв собі цю картину: зима, повільно падає сніг, горить світло в квартирах, і на вулиці помирає дівчинка на руках у брата. Мені було дуже боляче від того. Деякі мої друзі-репери, яким я дав почитати цей текст, потім зізнавалися, що плакали. Мене це так тішило, я думав: "Оце я блін маладєц, так написав, шо люди плачуть". Цей текст зберігся в мене досі, іноді його перечитую і завжди при цьому посміхаюся, оскільки він дуже сентиментальний.

Взагалі, я хочу висловитись. Хочу розказати себе, і це, можливо, моя особиста втеча від самотності. Мій маленький протест чи спосіб колективної психотерапії… Це дуже особисте… Але мушу зізнатися, що заздрю рок-музикантам. І якби в мене були хоч якісь музичні здібності, то я створив би цікаву музику.

З.: Годі вже про музику. Давайте закінчимо з драмою. Якщо ваша п'єса справді така досконала, то чому ж досі ніякий театр нею не зацікавився?

Д.: Приблизно півтора року тому у мене висвітився на телефоні невідомий номер. Я підняв слухавку. На тому кінці був Олексій Кравчук - директор (уже колишній) Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса. Він сказав, що хоче зустрітися й поговорити про "Свинячу печінку". У мене, звичайно, від такої новини відпала щелепа. Ми зустрілися. Говорили про постановку. Пам'ятаю, що Олексій хотів ставити п'єсу в супроводі симфонічного оркестру.

Вже були призначені навіть актори. Але режисер змінив місце роботи, і тому до постановки справа не дійшла.

Але історія на тому не закінчилась, уже цієї весни ми знову згадали про "Свинячу печінку", але цього разу режисером працював я. Робота відбувалась у рамках драматургічно-режисерської лабораторії "ДІАЛОГ" при театрі Леся Курбаса, яку курирує Володимир Кучинський.

Минулого сезону відбулося два покази режисерського ескізу, і в новому сезоні плануємо продовжити роботу над постановкою. От…

З.: Вибачте, але, навіть продивившись цей текст по-діагоналі, мені здалося, що ви вже занадто "перехворіли" на різні тексти з "нової російської драми". А саме - чорної драми. І, гадаю, ваш творчий задум у цій "Печінці" навіяний не життям, а драматургічними впливами й вибриками нашого "старшого брата".

Д.: Ніякої "чорної російської драматургії"! (І тут на його обличчі вже справжня образа, жодного загравання зі співрозмовником). Все було інакше…

У Львові я наймаю кімнату в однієї жінки. Коли до неї в гості приїздять син із дружиною, вона завжди готує багато різних м'ясних страв, і тому напередодні візиту столи зазвичай завалені мертвими кролями, курми, свинячими нутрощами.

Оскільки я вегетаріанець, то мене дуже пригнічують такі картини. Тому я зачинявся у себе в кімнаті й навіть не показувався на кухні, краще вже день посидіти голодним, ніж дивитися на те все.

Але найстрашніше, що може бути, - це печінковий торт: коли ця печінка смажилася, то сморід від неї заповнював усю квартиру, і я просто божеволів від того. Але у п'єсі, крім мами, що готує цей печінковий торт, є ще історія солдата, який загинув у Афгані.

Таким чином проводиться паралель між гарячою точкою та звичайною кухнею. На таке порівняння мене підштовхнув вислів: "Доки будуть існувати, скотобійні, будуть також існувати і гарячі точки на планеті, де гинутимуть люди".

Що стосується історії солдата, то вона скроєна з історій різних людей, котрі воювали в Афганістані. Можливо, знаковою для мене виявилась випадкова зустріч із одним афганцем, чийого імені я не знаю. Ми просто сиділи з ним у парку на лавці вночі й спілкувалися, він багато розказав про війну. Найбільше мене вразила його розповідь про те, як вони вбивали без жодної зброї, просто пробиваючи пальцями око…

З.: (У погляді завліта вже менше сардонічності і зверхності, а з'являється ніби якесь співчуття: справжнє чи награне - нам невідомо). Вибач… Тобто вибачте… А скільки гривень у місяць становлять твої… тобто ваші… статки сьогодні як молодого драматурга?

Д.: (В погляді автора вже менше виклику, а трохи більше розгубленості: справжньої чи награної - нам невідомо). Я вже дуже довго ніде не працюю. Бо не хочу тратити на це час. Живу зараз на університетську стипендію, яка становить 724 гривні. Майже половину з цієї суми я віддаю за оренду кімнати. Люди не вірять, що так можна жити. Але я живу.

Забув, коли востаннє купував одяг. В основному ношу те, що дарують друзі. Моя творчість не дає абсолютно ніякого прибутку, але забирає весь час. Ну і що це, запитаєте? Інфантильність чи відданість справі? Сам до кінця не розібрався з цим запитанням.

Не так давно зустрів свою знайому бабусю. Вже три роки її знаю, відтоді як переїхав до Львова. Щоразу під час нашої випадкової зустрічі вона розказує мені кілька корисних сезонних рецептів, робить зауваження щодо мого зовнішнього вигляду, радить постригтися або побритися, час від часу запитує про мій кал, скільки води я випиваю на добу, ну й дає якісь там життєві настанови. Я вже практично напам'ять знаю її програму, яка абсолютно не змінилася з часу нашого знайомства, тому завжди під час зустрічей стою і з усім погоджуюся, щоб вона швидше мене відпустила, і біжу далі у своїх справах.

Але коли ми бачилися востаннє, вона сказала: "Сашо, ось ти зараз бігаєш, усе самореалізовуєшся, не думаєш ні про сім'ю, ні про комфорт, а настане час - і нікому ти не будеш потрібний".

Я ніколи не задумувався над її балачками. Але саме ця фраза все не дає мені спокою.

З.: Тобто ти… Вибачте, ви… Все ще шукаєте своє "місце під сонцем"?

Д.: Це запитання в своїй екзистенціальній суті є дуже складним і драматичним для мене. (Дещо театрально закидає голову і поправляє волосся, ніби Альбер Камю готується до розважливої філософської бесіди з Жаном-Полем Сартром). Щоб дати якусь об'ємну відповідь на нього, спробую розказати одну персональну історію. Для мене це дуже інтимна історія, вона, можливо, не претендує на загальне розуміння, але... Приблизно тиждень тому я гуляв на Личаківському цвинтарі. Певний час усе ходив, розглядав портрети людей на могилах, а коли вийшов на пагорб, то закайфував від краєвиду, що відкрився переді мною, і вирішив просто посидіти там. Вдалині за огорожею цвинтаря стояли старенькі будинки, в їх очах віддзеркалювалось останнє проміння вже згасаючого сонця. Також було видно спортивний майданчик, де діти грали у футбол, у запалі вони щось викрикували, але не можна було розібрати їхніх фраз. І весь цей час біля мене літав метелик. Цього не пояснити, але мені стало якось затишно. Можливо, в помахах його білих крил я спіймав саме те місце під сонцем. Але це тривало не так уже й довго. Метелик полетів назавжди, а я знову усвідомив, що перебуваю в царстві смерті. Тут нема Сонця, тут усе минуще й тимчасове. (Закінчивши монолог, знову артистично поправляє волосся).

З.: Отже, навіть у Львові немає сонця, там де ти…ви мешкаєте? Може би, краще сісти й написати п'єсу про Львів - драму, трагедію, комедію характерів, комедію положень, пародію, скетч, водевіль… Вочевидь ви відчуваєте це місто.

Д.: Для мене важливий момент - вслухання в матеріал. Він сам диктує форму, і що виходить у результаті, мабуть, вкладається в категорії визначення одного із перелічених жанрів, про те це аж ніяк не пов'язано зі Львовом, саме середовище не впливає на мою творчість. Хоча місцева ментальність іноді дратує, а театральна культура просто вбиває… Болото із запахом кави - здається, це визначення найкраще відбиває стан речей у Львові. Але водночас я чітко усвідомлюю, що не зміг би, мабуть, жити в якомусь іншому місті. Ось такий дуалізм.

З.: Дуалізм, кажете? А може, все-таки варто про "ідеалізм"? Сучасні українські драматурги інколи перетворюються на циніків. Деякі їхні тексти просто неможливо читати. Зневага до людини. Захоплення "низом" людського буття. Я вже не кажу про цей постійний мат, ніби немає літературної мови. Ну ось чому у вас, у вашого покоління, зникає світлий, оптимістичний, ідеалістичний погляд на життя? Якби Ібсен або Чехов хоча б у чомусь не були "ідеалістами" й гуманістами, хіба б вони змогли так глибоко проникнути в душу людини, в її сутність?

Д.: Думаю, це кожен сам для себе вирішує, яким йому бути. Особисто в мене від ідеалізованих картинок зводить зуби, а що стосується цинізму, то я боюся піддатися йому, маю до того схильність. Насамперед, мені здається, має бути якась чесна, адекватна позиція. Чесна - це коли вона проростає з твого нутра, це коли в тебе є певні принципи, і твоя драматургія перетворюється на поле бою за ці принципи. Це коли в тебе є питання до цього світу, а твоя п'єса - шлях пошуку відповідей. (Чомусь криво посміхається).

А загалом - мені майже нічого не подобається з того, що пишуть колеги.

З.: Цікавий поворот… То вже справді не кожен із твоїх… ваших… колег зможе навіть через сто літ конкурувати з лаврами, скажімо, Теннессі Вільямса, який, до речі, колись сказав: "Ніколи не буває так, як хочеться тобі!"

Д.: Колись я почув таку метафору, що світ схожий на супермаркет, і всі, хто населяє його, - це ніби покупці, які за досить стислий проміжок часу прагнуть нахапати якомога більше речей з прилавків, щоб задовольнити свої органи чуття та своє его. Але прикол цього супермаркету полягає в тому, що на виході в тебе все забирають. Я би хотів вирішити для себе цю проблему шляхом переходу на якісно інший рівень життя.

З.: Ось слухаю вас і абсолютно щиро усвідомлюю: а хоча б один драматург вашого покоління має уявлення, що таке "катарсис" у театрі? І що цей катарсис, можливо, був потрібен не лишень у давньогрецьких трагедіях, що саме тепер, на початку XXI ст., - він і потрібен... (Складає папери на столі, натякаючи, що розмова закругляється).

Д.: Я думаю, що в театрі XXI ст. потрібен не катарсис, а "винос мозга". Потрібні потужні як драматургічні так і режисерські концепції. Тільки таким чином можна вибити людину з її зони ментального комфорту. Катарсис - це вже для вчорашнього покоління. Не знаю, чи сучасна молода людина здатна співпереживати акторам, які в запропонованих обставинах вдають реальність. Як на мене - це просто смішно.

З.: Вам смішно? А хіба - сьогодні - Ханеке чи фон Трієр (у великому кіно) не підводять сучасного глядача, вашого сучасника, до нового своєрідного "катарсису"? До очищення? Чи обов'язково цинізм і нігілізм мають рухати вашими мізками і вашими комп'ютерними мишками? Ба навіть якби фон Трієр чи той-таки Ханеке замовили вам якусь п'єсу?

Д.: Якби вони замовили мені якусь п'єсу? Це могла би бути життєва історія мого друга трунаря, який бачив усе в цьому житті. І, будучи на самісінькому дні суспільства, одного дня усвідомив, що життя не має сенсу. Оскільки ж йому дуже потрібен був цей сенс, то він його придумав, - відтоді й служить смерті…

(В цей момент у кабінеті завліта лунає телефонний дзвінок. Його викликають до художнього керівника. Лунає й остання репліка цієї "дивної" п'єси).

З.: Дуже вам дякую. Ми порадимось з режисером. І обов'язково вам зателефонуємо…

Необхідні додатки

Два реальних проекти, над якими сьогодні реально працює автор нашої п'єси, - "ДИПЛОМ" і "Лорелей". Останній - це короткий метр, історія про дружбу. Акторами задіяні студенти. Власне, сценарій створювався під певні типажі, а в масовці були задіяні львівські неформали. Затрати на цей кінопроект мінімальні. Самі пишуть, самі знімають, самі шукають реквізит.

А ось проект "ДИПЛОМ" - більш розгалужена історія. Вона розгортається на базі львівського театру імені Леся Курбаса. Акторами будуть задіяні студенти акторського відділення (курс Олега Стефана). Робота триває вже півтора року. Весь цей час іде опитування абітурієнтів, батьків, студентів, викладачів різних вишів. Зібрано багато інтерв'ю, на основі яких наш герой і створює п'єсу, що, очевидно, розкриє різні гримаси освіти в Україні. Ініціативу підтримало багато людей. Понад 50 ентузіастів працювало лишень над транскрипцією різних інтерв'ю для майбутньої мега-п'єси. Як каже автор: "І все це на чистому ентузіазмі".