Ліна Костенко: душа з очима снайпера

Цього тижня відзначає свій ювілей Ліна Василівна Костенко. Молодь уже давно освідчується в коханні саме її віршами. Її роль в історії української літератури, а також української державності - особлива, визначальна. А для когось це просто сильна жінка, яка здатна тримати на своїх плечах небо…

У її домашній бібліотеці багато книжок із філософії, фізики, світового мистецтва. Вона завжди відкрита до світу, прагнучи пізнати його в усіх з'явах.

Ліна Василівна має особливий пієтет до європейської філософії, своєрідним осердям якої є Еммануїл Кант (не випадково її онука Ярослава-Франческа Барб'єрі обрала для себе світ філософії, водночас маючи зацікавлення в політології, історії мистецтва, психології, лінгвістиці…).

"І десь за гранями свідомості
є те, чого іще нема…"

Пригадую, як на одній із презентацій роману "Записки українського самашедшого" Ліна Василівна запропонувала: "Було б добре, аби цей роман став поштовхом до круглого столу, у якому візьмуть участь політологи й історики, соціологи і психологи…"

Ліна Костенко має не лише абсолютний естетичний слух, а й "рентгеноскопічне" бачення процесів і людей. Робота над історичними творами передбачала занурення в історію. Проте опрацювання нею архівів XVII й XVIII століть вражає моцартівською простотою. Вона напрочуд легко поринає в іншу епоху, іншу мову, видобуваючи звідти потрібне для сьогодення. Вона - дивовижний працелюб.

Ліна Костенко - символ покоління "бунту опору" (О.Пахльовська), бунту проти радянської антилюдяності.

Шістдесятництво - високовольтна лінія духу. Його представники утверджували естетичні орієнтири, сформовані в лоні українського модернізму, який сьогодні називаємо періодом "Розстріляного Відродження".

Сталінська система фізично нищила тих, хто не прийняв канонів соцреалізму. Шістдесятники також не приймали штучної ідеологічної системи, яка прагнула підкорити естетику. Вони в особливий спосіб відчували взаємопідтримку й розуміння (згадаймо лише про дружбу завдовжки в життя між Ліною Костенко і Євгеном Поповичем), а тому були нездоланні для режиму Зла.

Поезія Костенко стала виразником ідей самобутнього покоління. Студенти філологічних спеціальностей переписували вірші, відчуваючи "потребу слова як молитви". "Місто Ур" - параболічна алегорія, вірш, де в образі міста Ур прочитувалась доля України, в якій зсипають "сміття на свою історію".

"Було на світі плем'я інків…" - інший вірш, про ситуацію не в Латинській Америці, а в СРСР.

Збірки її віршів ніколи не були ідеологічними. Ліна Костенко - поет краси, яка в художній галактиці поета дорівнювала етиці.

"Люди, будьте
взаємно красивими".

Творчість Ліни Костенко пробуджує в читачах відчуття прекрасного й доброго. Справжнє життя криється у простих речах.

"Краса - і тільки,
трішечки краси,

душі нічого більше
не потрібно".

Творчість Костенко ніколи не була експериментальною, авангардною, з проявами надмірного штукарства. У ній особлива простота, притаманна тому, що ми асоціюємо зі "справжнім" і "людським".

"Лиш фанатичний пошук дороста

до простоти митця
і віртуоза…"

Афористичність її віршів - результат точно схоплених психологічних ситуацій. За якими - "нормальні" людські стосунки, не сфальшовані й прості у своїй суті.

Ми часто боїмося слова "нормальні", "людські", бо живемо в деформованому часі, коли багато слів утратили смисли. Хочеться почути голос близької людини. Хочеться "нормально" поговорити й відчути "братерство сердець".

Хочеться взяти томик її віршів і відчути прекрасне.

Ліна Василівна має задум подарувати читачеві написану у віршах усю історію України - починаючи від часів до Київської Русі й завершуючи сьогоденням. "Скіфська одіссея", "Маруся Чурай", "Берестечко", "Дума про братів неазовських".

"Записки українського самашедшого", напевно, також можна вважати складником цього задуму. Щоправда, тепер поетка переходить на прозу… Прозу життя. Написану тоді, коли хочеться втекти від усіх на безлюдний острів і почати "пересвистуватися", бо ж усі слова знецінено й доведено до цілковитої утрати смислів.

Костенко - поет смислу, який прагне витворити спільний больовий нерв української держави, розкриваючи особливу "екзистенційність" України. Екзистенційність поразок і перемог, зрад і порятунку.

"Немає часу на поразку".

Не має часу не поразку той, хто створив себе у змаганні з часом. У такому змаганні створили себе шістдесятники. З такої боротьби вийшла переможцем Леся Українка. Недаремно до видання її творів Ліна Костенко напише переднє слово про шлях "сходами гігантів". Відчувається психологічна подібність ситуацій: як і Ліну Костенко, "Лесю Українку переслідувало видиво кам'яної пустелі. Камінь мав обриси сплячого раба, і вона все надіялась, що той раб пробудиться, камінь ворухнеться, коли той замордований Орфей подужає піднести сопілку до вуст… Леся Українка все життя зверталася до свого народу, хотіла розтлумачити йому його. Але її мало хто розумів. Необхідність пояснювати - вже це одне сковує уяву. А геній - це також і уява. Геній - це сміливість, це прорив, це ламання канонів і традицій, це вихід на нові естетичні орбіти" ("Геній в умовах заблокованої культури").

Якщо спробувати вибудувати вербальну модель світу Ліни Костенко, то постане вимір іншосвіття. Світ абстрактно-умоглядних понять, звернених до надчуттєвого: магія, чудо, мрія, уява, спогад, пам'ять.

"Ночей чорнокнижжя читаю по буквах,

і сплю, прочитавши собі Оріон".

А особливо:

"Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.

І, може, це і є моя найвища сутність".

Концепти уяви, пам'яті, любові до всього, чим ти є, визначають інтелектуалізм її художнього світу.

Цей інтелектуалізм вдаряє читача, стомленого від "шабашів фікцій", сатурналій фальші й поточної омани, і підносить у світ краси. Чи не в цьому поєднанні інтуїтивного й раціонального криється зміст і суть поезії?

Можливо, розуміння поезії поглиблюватиметься з проникненням науки в таємниці діяльності людського мозку? Адже й досі літературознавці й лінгвісти, працюючи в царині нейроестетики, не розшифрували механізмів сприйняття символів, механізмів образної системи нашого сприйняття.

Поет, коли і схоче підкорити свою музу, проявити власну свободу волі й творчості, не зможе цього зробити. Поетичний геній не залежить від самодіяльності розуму. Поет знає про імперативний характер творчості, про її безальтернативну основу. Тож і маємо категорію: "Вірші пишуть мене!". Справжня свобода - у творчій "еміграції" в глибини "Я". "Поет - це медіум історії", - сказала Ліна Костенко.

Вона - аналітик української історії та її "археолог". Те, що робить Ліна Василівна в нашій літературі, можна порівняти з "Археологією знання" Мішеля Фуко. Вона показала українську ідентичність на тлі історичних трансформацій. Можливо, тому стільки українців без жодного пафосу називають Ліну Василівну Совістю нації.

Поет, як "алкоголік страченої суті, її Сізіф, алхімік і мурах", витворює картину України, на якій немає фальшувань, натомість так багато поштовхів до переосмислення й пересотворення себе.

Мабуть, цього найбільше й прагне Ліна Костенко… Бути потрібною означає, що твоє слово може мати якийсь вплив на читача. "Я повернулася в літературу. Але в яку? В УкрСучЛіт?", - якось із гіркотою запитала Ліна Костенко.

"Душа з очима снайпера

в трагічній німоті,

здається, що вже знайдено.

І знову - ні, не ті!"

Ліна Костенко "повернулася" до свого читача 2010 року, коли Україна втратила можливість увійти в модерний європейський час. Український ренесанс було зупинено. Саме тоді поет повертається до народу - в момент особливого історичного драматизму. Ліна Костенко пише лист на підтримку Юлії Тимошенко, виступаючи за звільнення жінки, яка стала заручницею диктаторського режиму.

Ліна Василівна не часто (якщо не сказати "майже ніколи") пише колективні листи. Але відчуває, що мусить вступитися за жінку, яка потерпає від несправедливості…

Ліна Костенко передбачила трагедію української держави, а тому ейфорія після проголошення незалежності має бути замінена аналітикою складних соціокультурних і гуманітарних процесів.

Натомість у незалежній Україні було ще так багато від "радянської людини". Костенко в циклі "Коротко - як діагноз" попереджала про те, що "гряде неоцинізм".

"Кричали ледарі: "Нам лідера!

Хоч поганенького! Аби!"

На цю біду немає лікаря…

Не дай Бог, бути лідером юрби!"

Із цього й виникає особливий докір, який, можливо, насправді приховує в собі біль від того, що молоді українські сили, які робили революцію на граніті, які могли б змінити систему смислів в Україні, піддалися вірусу цинізму й "аполітичності".

Проте в історії немає умовного способу. Часто історичний шлях є шляхом помилок. В нашій історії їх було багато.

Поет, який має особливе сприйняття часу, відчуває біль від того, що більшість залишається у стані сліпоти і глухоти.

"Лейбніц писав, що теперішнє, породжене минулим, формує майбутнє. А яким буде майбутнє в теперішнього, яке глухоніме до слова?" - якось запитала Ліна Костенко. У результаті поет замикається. Дистанціюється від непорозумінь минущого часу.

"Які засиджені скрижалі!

Яке злиденство зветься шансом!

На жаль, уже і в цій державі

Стаю потроху дисонансом".

Ліна Костенко якось обрала для себе Чорнобиль, їздячи в зону, яка стала українською Атлантидою. "Я працювала, їздила в Чорнобильську зону відчуження. В екстремальних умовах бачила прекрасних людей, там не було ніякої ворожнечі, там була щира дружба і така любов між людьми… І це було справжнє життя… І ця зона етичної небезпеки просто довела мене до того, що за ці два роки я хотіла повернутися назад у координати своєї незалежності…"

Вона по-своєму доклалася до творення української нації. (Можна було б перефразувати американського літературознавця Гарольда Блума, який у праці Invention of the Human написав про В.Шекспіра як про того, хто "створив європейську людину".) Ліна Костенко причетна до тих українських письменників, які сформували образ української ідентичності, але водночас показали й проблеми, які є в Україні, а також червоточини, що в силу різних причин також сформувалися…

Ліна Костенко знає, що потрібно працювати. У праці - справжній порятунок душі.

Тому й сьогодні робота в письменницькому будинку на вулиці Гончара триває щоденно.

Тож

"Хтось там галасує, голосує.

Хтось танцює ритуальний танець.

Час - він мудрий, фікції скасує,

а, між іншим, я таки зостанусь…"