ЛЕГЕНДИ І ПРАВДА ПРО АНДРІЯ КУРКОВА

Чотири книжки в Німеччині, по дві в Італії і у Франції, а крім того, в Америці та Китаї, в Англії та Голландії, в Іспанії, Литві, Греції, Хорватії, Фінляндії... І ця географія напевно не повна, тому що Андрій Курков давно перестав відстежувати переклади своїх творів іноземними мовами. Ейфорія перших зарубіжних публікацій минулася, то навіщо ж культивувати в собі зіркову хворобу?

Таке вражаюче філософське ставлення до власної всесвітньої слави в нашій країні можуть дозволити собі лише окремі сучасні літератори. А якщо точніше — тільки він.

І тільки він у сьогоднішній Україні, живучи виключно на письменницькі гонорари, може не лише ростити двох дітей, а й запросто роз’їжджати по всьому світу, а також добудовувати «заміську резиденцію» у Житомирській області (скромну: двоповерховий котеджик із сауною і півгектаром саду).

Багатьох побратимів по перу він таємно чи явно дратує. І якщо ті, хто зачисляє себе до «високого мистецтва», можуть ходити з високо піднятою головою, — то авторам, які у поті чола піднімають «національну масову літературу», залишається лише кусати лікті. Чому саме він?!

«Так більше
ніхто не пише»

— Чи існує у вас легенда для журналістів, як ви прокинулися знаменитим?

— Мене ніколи не просили скласти таку легенду... Так, одного разу я прокинувся після виходу німецького видання «Пікніка на льоду». Та це була дуже довга ніч — років вісімнадцять. Саме стільки я пробивав це видання: посилав сотні листів із синопсисами, стислим викладом роману, зі своєю біографією. До виходу книжки був пробний тираж, п’ять тисяч, який розіслали журналістам і книгопродавцям. У кожну книжку вклали листівку для відгуку — і всі відгуки були захоплені! Після цього моя книжка так сподобалася главі уряду Швейцарії, що він виступив із нею по телевізору і зробив мені безкоштовну рекламу як своєму улюбленому автору. А потім вийшла рецензія в німецькому «Шпігелі» — на три сторінки! — а поруч була рецензія на останню книжку Джона Ле Карре.

Ось тут я і прокинувся! Задоволений і з дивним відчуттям завершеної справи: мовляв, тепер уже нічого робити не потрібно. Звичайно, це було хибне відчуття, але воно розслабило. Потім важко було знову ввійти в робочий ритм. Думав: однак у мене вже не буде такого сплеску знаменитості...

Особливо було приємно, що весь цей сплеск відбувався за кордоном — тут про нього якщо й довідалися, то по кількох місяцях, і то лише мимохідь. Тому мені не довелося напружуватися.

— Кажуть, що ви працюєте, як чорнороб, що ваша обов’язкова щоденна норма — 10—15 комп’ютерних сторінок...

— Це раніше так було. Деякі легенди чомусь випливають зовсім зненацька, постфактум. 10—15 сторінок — це був мій ритм до народження дітей. Тоді й по 20 сторінок на день бувало... А зараз я став, швидше, мінімалістом, якщо 10 сторінок на день виходить, дуже тішуся. Звичайно все обмежується 3—5 сторінками, хотілося б працювати більше.

— Ви берете участь у різноманітних білялітературних проектах, конкурсах, ведете так зване світське життя. Як ви спромагаєтеся організувати свій робочий день, щоб усе встигати?

— Намагаюся писати вранці і відпочивати після обіду. Насправді я дуже дезорганізована людина. Коли через це на себе серджуся — працюється краще і встигаю більше. А до народження дітей був такий ритм: я писав із 5 до 11 ранку, потім писав якісь статті, придумував усілякі проекти до 4—5 години, а потім, що називається, «тусувався»: спілкувався, намагався придумати що-небудь «хепінінгове».

— У кожного письменника буває стан творчого «ступору». Що допомагає вам із ним впоратися?

— Я завжди знаходжу виправдання ступору: адже навіть коли я йду пішки додому, про щось думаю. Тобто я вважаю, що працюю: виникають нові ідеї, нові моменти... аж до афоризмів. А якщо ступор стосується певного твору, я переключаюся на щось інше. У мене бували моменти, коли я писав одночасно два романи, оповідання, кіносценарій та якісь статті.

— А самі ви як гадаєте — своїм успіхом зобов’язані насамперед таланту письменника чи менеджера?

— Я себе менеджером не вважаю, але... Напевно, наполегливості — відсотків на сімдесят. Я вісімнадцять років стукав у зачинені двері, мені відмовляли, і це мене не розхолоджувало, я продовжував працювати. І тридцять відсотків — те, що мені вдалося виробити власний стиль, досить оригінальний — принаймні на Заході кажуть, що «так більше ніхто не пише». Суміш чорного гумору, елементів сюрреалізму, абсурду і маловідомого пострадянського побуту — це ніби моя «торгова марка». Плюс мої тварини, які так чи інакше грають роль у романах.

— Чи намагалися ви визначити для себе жанр, у якому працюєте?

— Я не хочу його визначати, оскільки щойно почну, сам заплутаюсь. Нехай плутаються інші! Це збірний жанр, межа між чимось, контрольно-слідова смуга між трилером, детективом, пригодницьким і філософським романом.

— Як ви ставитеся до поділу літератури на «комерційну» і «високу»? Чи доводиться комерційному письменнику на догоду вподобанням публіки свідомо «знижувати планку»?

— Я погоджуюсь із таким поділом, я й сам часто свідомо знижую планку — щоправда, не в усьому. Мені, слава Богу, вдається писати такі романи, як «Географія самотнього пострілу». У цьому є проблема, оскільки люди, які прочитали мої легші твори, потім розчаровуються. Випадало натрапляти на таку реакцію: мовляв, чому це в мене настільки різні речі? Тут про вбивство, а там чомусь про кохання на айсбергу... Та з іншого боку це мій компроміс. Я хочу добре жити, заробляти як професійний письменник, але не хочу лише задовольняти інтереси свого кола читачів. Хочу розвивати свої ідеї, у тому числі й абсурдні, не орієнтуючись на масового читача.

— Яким ви його бачите, свого читача? Чи думаєте про нього «у процесі»?

— Напевно, думаю про нього підсвідомо, коли розробляю сюжет роману. У процесі ж роботи я не приміряю кожне слово на читача: сподобається воно йому чи ні.

Я вважаю, що мій читач усе-таки не зовсім масовий, навіть якщо брати до уваги продаж книжок. Звичайно, з Мариніною я не збираюся змагатися — завжди програю. До речі, ми з нею дружимо. Вона чудово знає, що робить, вона цілеспрямовано знижує планку. Коли ми з нею познайомилися у Франкфурті, років три тому, я перед тим спеціально прочитав її роман «Чужа маска». Кажу: «А я ваш роман читав!» А вона мені у відповідь: «Ой, у вас що, багато вільного часу?» І все стало на свої місця.

Я займаю якусь середню нішу між масовою та серйозною літературою. Не хочу бути повністю серйозним письменником, оскільки в наш похмурий час таких не люблять. Цю нішу я зайняв цілеспрямовано, я шукав свій стиль, свою інтонацію, яка дозволяє глузувати з похмурого.

— Побутує думка, що комерційні письменники, нарощуючи «темпи виробництва», неминуче втрачають у якості. Ви сильнішими вважаєте свої ранні чи нинішні речі?

— Думка ця має право на існування, проте стосується тих, хто працює на конвеєрі. Олександра Мариніна, Чингіз Абдуллаєв, Шитов, Леонов — вони конвеєрять свої речі. За них уже цілком можуть писати інші люди — за Мариніну не пишуть, а щодо інших я не впевнений. Та можу сказати, що мої ранні речі мені самому більше подобаються. Хоча ось роман «Географія самотнього пострілу», який я писав сім років і редагував три роки, природно, набагато сильніший і ближчий мені, ніж, скажімо, «Гра у відрізаний палець» чи «Добрий ангел смерті». Ці дві речі, правда, читаються набагато легше. А нещодавно я написав роман «Сади пана Мічуріна» — там у мене, я вважаю, якість краща, вища.

«Плач Ярославни»
не передбачає дії»

— Багато хто відмовляється визнавати вас українським письменником, оскільки ви пишете російською мовою. Наскільки, на вашу думку, взагалі «мовний чинник» важливий у світовій літературі?

— У нас мова стала інструментом політичної боротьби. У цьому велике лихо і українців, і представників інших етнічних груп. Нещодавно я був на врученні премії «Коронація слова». Вийшов Василь Шкляр отримати свої 18 тисяч гривень Гран-прі і коротенько розповів, що в його романі класний український легіонер із французького іноземного легіону потрапляє до Чечні, щоб врятувати дочку чеченського генерала, на якого полює російська спецслужба. І цей класний український хлопець мочить москалів направо й наліво. І зал мало не підвівся. Усі йому аплодували! Ось за таке в нас дають Гран-прі.

Україна, особливо Західна, має зрозуміти, що по суті наша країна — це федерація. Не моноетнічне, моногенне утворення з єдиною переважною нацією, не Польща і не Франція. Це щось середнє між Бельгією, Канадою та Швейцарією. У нас є кримські татари, про яких ми досі нічого не знаємо. Покажіть мені в продажі хоч одну книжку кримськотатарського автора в перекладі українською чи російською! Вони що, хочуть змусити кримських татар писати українською? Десять тисяч угорців є... Тут ніколи не буде мономовного суспільства. Я розумію, що Шкляру та іншим боляче, що не купують масово їхніх книжок. Проте потрібно думати про інше: по-перше, про рекламу, по-друге, про якість самих книжок.

— Чи намагалися ви писати українською та іншою мовами, якими володієте?

— Я пробував інші мови. У мене були вірші та казки українською, есеїстика і вірші англійською. Та вже кілька років як я перестав балуватися і пишу лише російською мовою.

У Києві завжди була сильна традиція і російськомовної, і українськомовної літератури. Це, напевно, відмінності в ментальності: українськомовні влаштовують «плач Ярославни» і шукають ворогів, а росіяни, не звертаючи уваги на те, що їх вважають ворогами, продовжують працювати й пробиватися. Тут слід щось змінювати у психології чи провести кілька сеансів масового гіпнозу, щоб повернути скривдженим українськомовним впевненість у собі. Додати їм соціальної енергії, налаштувати на перемогу.

Той самий Шкляр сказав: «Ви не знаєте, скільки грошей було витрачено, щоб українська література не відбулася»! Мене дивують такі речі. Або ось Петро Мацкевич, видавництво «Кальварія», повідомляє, що для нього українська література — це лише література українською мовою. Або, на крайній випадок, рівнобіжний текст «іноземною» і українською в одній книжці. Що це за марення! Українську літературу на Заході не сприйматимуть за етнічним походженням того чи іншого автора, для них немає значення, перекладено це з української, з татарської, з угорської чи з російської. Книжка з України, про Україну, автора, який живе в Україні, — що ще потрібно, я не розумію?

— Чи можна сказати, що сьогодні за кордоном судять про українську літературу за вашою творчістю?

— Так, але це дуже багатьох засмучує. А я не винен, я не хотів стати «червоною ганчіркою» для окремих биків. Я сам зацікавлений, щоб була група таких письменників. Вони є, просто ніхто ними не займається. Річ у тому, що сам «плач Ярославни» не передбачає дії. Це відспівування того, що не здійснилося.

— Можете назвати кілька найперспективніших на сьогодні імен у нашій літературі?

— Можу. Для мене з погляду пропаганди творчості України на Заході — це Олесь Ульяненко, Євгенія Кононенко, Євген Пашковський, Юрко Андрухович... Та річ у тому, що кожному з них потрібна окрема, специфічна реклама, менеджмент їхніх творів і їхнього образу. Олеся Ульяненка можна, грубо кажучи, продавати на Захід насамперед як «людину з біографією» і через неї викликати інтерес до його творчості. Він воював в Афганістані, лежав у психушці, був бомжем. Коли бомжував, отримав Малу Шевченківську премію. Коли довідалися, що лауреат бездомний, президент Кравчук подарував йому «готельку» на Харківському масиві. Створіть образ! Людина, яка пройшла через усе, піднялася, стала письменником — і їй є про що писати, має великий життєвий досвід. Від цього потрібно відштовхуватися.

— На вашу думку, цими рекламними, іміджевими справами має займатися сам письменник?

— Звісно, не він! Я не кажу, що держава має вкладати гроші в рекламу. Та є якісь фонди, організації... Можна розпочинати з малого: випускати брошури «Сучасні українські письменники»: перекласти по уривку тексту, дати біографію, фотографію, видати різними мовами, розіслати в різні країни. З чогось потрібно починати. Тому що ніхто не приїде до нас відкривати Україну.

— А ви самі займаєтеся власним піаром?

— Нині, слава Богу, це в минулому. Маю сказати, все це було дуже важко. І якби я не займався піар-справами, я б написав набагато більше.

«Дружина запровадила для мене штраф
за роботу в неділю»

— Випадало чути про «курковські вечори». Що це таке?

— У мене вдома влаштовувалися виставки, домашні вернісажі, концерти живої музики. Кілька разів грав, приміром, Валерій Петренко, один з найкращих наших гітаристів. Виступав джаз-гітарист Енвер Ізмайлов, кримський татарин, чимало інших музикантів і співаків. У мене є коло друзів-художників — я влаштовував їхні виставки. Андрій Блудов, Микола Журавель, Олексій Левченко... усіх не перелічити. Ми збирали до сімдесяти чоловік у нашій квартирі. Була така фаза, дуже весела. Зараз, із двома маленькими дітьми, це нереально. Друзів ми, звичайно, збираємо все одно, але це вже не ті вечори, що були.

— Ви член англійського Пен-клубу. Для нас це звучить екзотично. Що реально означає і практично дає вам це членство?

— Насправді нічого. Це дає можливість, якщо я захочу, брати участь у світових конгресах міжнародного Пен-клубу, виступати, їздити з делегаціями, але я давно цим не займаюся. Справно плачу свої членські внески — 100 доларів на рік. Коли я в Лондоні, зустрічаюся з колегами і підтримую зв’язок. Багато хто, хоч як це дивно, сприймає Пен-клуб як якусь годівницю. Мовляв, варто вступити в Пен-клуб — і відразу в тебе життя-лафа, гроші з тумбочки... Це не так. У принципі, це правозахисна письменницька організація, що захищає письменників, які потерпають від цензури, які потрапили до в’язниць... Ну, і суто літературними процесами займається теж.

— Ви живете «на дві домівки»: то в Києві, то в Лондоні?

— Ні, тепер я живу в Києві. Якщо мене тут немає, то я в роз’їздах по всьому світу. А в Англії намагаюся бувати якнайменше: це єдина країна, у консульстві якої в мене виникають проблеми з візою. Смішно казати, та в когось у цьому консульстві я викликаю роздратування.

— Проте у вас там родичі: ваша дружина — англійка. До речі, якою мовою спілкуються ваші діти?

— У мене двоє дітей: Габріела-Таїсія і Тео. Сину незабаром виповниться три роки, дочці буде у квітні п’ять років. Ростуть поки що двомовні, та розуміють і українську. Потішно, звичайно, оскільки вони користуються різними мовами для висловлення різних думок. Взагалі, наш «сімейний суржик» дуже розмаїтий: час від часу ми розмовляємо то англійською, вставляючи французькі чи німецькі слова, то російською з англійською — така лінгвістична солянка. Коли ми з дружиною хочемо при дітях поговорити про те, чого їм не можна слухати, переходимо на французьку або німецьку мову. При цьому дочка вже теж нахапалася і французьких слів, і німецьких.

— Як ви відпочиваєте? Чи влаштовуєте собі «канікули», коли навіть близько не підходите до комп’ютера?

— Дружина змушує. Вона запровадила для мене величезний штраф за роботу в неділю. Майже три тисячі дойчмарок я маю їй заплатити, якщо вона мене застане за роботою. Добре, неділями я не працюю. А якщо працюю, то крадькома, напівобманним шляхом, тихенько.

А взагалі я не люблю відпочивати. Найращий відпочинок для мене — подорож. Плавати люблю... Ми два роки поспіль їздили влітку на Чорноморську косу в Миколаївській області. Відпочивати нудно. Для людини дуже важливе відчуття причетності, приналежності до якогось процесу. Я належу літературному процесу, тому для мене достатньо в день написати п’ять рядків — і вже день не минув марно, совість не мучитиме. Я уявляю, якби сантехнік так само ставився до своєї роботи: якщо я не полагоджу протягом дня хоча б одного крану у будь-якій квартирі, я мучитимуся все життя! Якби в нас у країні на кожному робочому місці був такий принцип, країна набагато швидше стала б на ноги і пішла куди-небудь.

— Ви говорите про свою письменницьку діяльність як про працю. Чи не випливає з цього, що ви, забезпечивши себе і свою сім’ю на всю решту життя, «вийдете на пенсію»?

— Думаю, що вийду на пенсію, коли моя голова втомиться. Поки що в мене процес генерації ідей випереджає можливість їх реалізовувати. Моїх записних книжок із сюжетами вистачило б на десять письменників, напевно. Та я жадібний, я з жодним не ділюся! Я намагаюся ідеї для трьох романів увібгати в один. Може, у цьому теж таємниця мого успіху. Скажімо, «Пікнік на льоду» мав бути двома романами, а я його вирішив зробити одним. У «Географії самотнього пострілу» чотири сюжетні лінії — практично чотири романи.

— Над чим сьогодні працюєте?

— Зараз я пишу другу частину «Пікніка на льоду», фінал цієї історії. Робоча назва — «Закон равлика». Сподіваюся до кінця лютого його завершити, тоді у травні він з’явиться російською мовою. У принципі, його чекають уже й на Заході. Після цього в мене у плані два трилери, які будуть легкими. З оригінальними, незвичними ідеями, проте написані легкою мовою, щоб ніхто не спіткнувся.