Лазурний берег, темний ліс

Цьогорічний Каннський міжнародний кінофестиваль потішив - як кіноодкровеннями від майстрів, так і відвертими провалами від таких же майстрів.

Увагу кінопреси привернув "Керол" Тодда Хейнса із Кейт Бланшетт і Руні Марою у головних ролях.

Загалом, вийшла приватна ретро-історія, яка часом сягає напруги високої трагедії.

"Син Саула" - наразі найрадикальніший фільм цьогорічних Канн. І тут уже трагедія не захована у внутрішній світ героїв. Вона - довкола. Угорець Ласло Немеш, для якого "Син Саула" - перший повнометражний фільм, знаходить новий і досить несподіваний ракурс у зображені Голокосту. Його герой, в'язень Освєнціма, працює в зондеркоманді. Одного разу серед мертвих він знаходить тіло хлопчика, якого приймає за сина. Саул намагається вкрасти труп, щоб достойно поховати. Ми так и не дізнаємося, реальний то син чи уявний. Бо героєві весь час нагадують, що синів у нього немає.

З першого і до останнього кадру режисер максимально зосереджує увагу лише на Саулі. Камера стежить виключно за головним героєм. Паралельно дозволяє нам бачити і страшне тло подій: оголені тіла, гори попелу. Проте вони трохи розмиті. Камера веде Саула всіма лабіринтами його божевільного шляху.

Головну і, по суті, єдину роль картини грає нью-йоркський поет Геца Роріг.

Це саме той фільм, який потрібно не подивитися, а пережити. (Мабуть, єдиний у цьогорічному конкурсі).

Однак саме "пережити" історію героїв примушує і японська стрічка "Наша маленька сестричка". На перший погляд - невибагливе кіно, яке запропонував

Хірокадзу Коре-Еда. Режисер демонструє просте життя, в якому нещасні й самотні вчаться бути щасливими.

Вони шукають гармонію навіть там, де її бути не може. Коре-Еда зняв філігранне кіно без надмірного пафосу та істерик. Фільм чистий та ясний і водночас - вишуканий та тонкий.

У родинному колі залишається і справжній любимчик Канн - режисер Нанні Моретті. Для нього навіть зробили виняток: стрічка "Моя матір" уже вийшла в італійський прокат (а це суперечить суворим фестивальним правилам).

Моретті зняв іронічну трагікомедію про неминучість смерті та про продовження життя. Він залишається у межах тем "Кімнати сина". Проте цього разу з фільму Моретті щезає той нерв, ті складні сенси, які робили "Кімнату сина" шедевром.

У новій роботі режисер більшою мірою автобіографічний. Ось тільки режисером є жінка (Маргеріта Бай). Собі Моретті відвів роль брата.

У режисерки помирає мати, зйомки у розпалі, американська зірка (Джон Туртурро) вередує та бреше. І так без кінця.

Добре, якісне кіно. Ось ще б трохи йому іронії, майстром якої завжди вважався Моретті.

Іронії й сарказму натомість не бракує Йоргасу Лантімосу. Його "Лобстер" - перший англомовний проект грецького режисера. Жанр можна визначити як антиутопія абсурду. Лантімос і в попередніх проектах займався переважно сатирою. Його ставлення до людських стосунків максимально далеке від пасторального.

В новому фільмі людям заборонено… бути одинаками.

Самотніх з тих чи інших причин відправляють у Готель, де за 45 днів вони мають знайти собі пару. Тих, кому це не вдалося, перетворюють на тварин (тварин можна вибрати самому, тож герой Коліна Фаррела обирає лобстера) і випускають у ліс. А в лісі - інше суспільство. Самотні, які втікають від диктатури, створили тут власну диктатуру...

Персонаж, якого зіграв Колін Фаррел, втікає з Готелю в ліс - і закохується у героїню Рейчел Вайс, попри категоричну заборону.

Жорстока сатира перетворюється на не менш жорстоку мелодраму.

Ще один конкурсний фільм, "Казка казок" Маттео Гарроне, здатен дивувати й милувати. Дехто намагався назвати його найбільш диким фільмом фестивалю, проте дикості йому саме й бракує. Не бракує надзвичайної роботи оператора та художника. Поставлений за казками Джамбаттіста Базіле (чиїми сюжетами скористались і брати Грімм, і Шарль Перро), він видає чудову обізнаність і режисера, і художника з класичним італійським живописом. Саме в ньому, а не в страшних і моралізаторських казках, черпав натхнення Гарроне.

Три казки, які так і не змогли стати єдиним цілим, віддають чимось фейковим. Ніби й хороше кіно, й іронія його рятує від невдачі, але за зовнішнім блиском - порожньо. Така собі "Гра престолів" у фестивальному варіанті.

Так само з трьох новел складається фільм "Гори можуть відступити" Цзя Чжанке. Режисер поміщає героїв у різні часи: 1999 р., наші дні, 2025р.

Звична для режисера форма не спрацьовує, а фільм залишається лише нудним моралізаторством.

Розчарував ще один фаворит, володар "Золотої пальмової гілки", - Гас Ван Сент. Його "Море дерев" освистали на перегляді. І було за що…

Після переможного "Слона", дискусійних "Останніх днів" та "Параноїд-парку" Ван Сент привіз до Канн сльозогінне кіно, яке при цьому навіть із таким простим завданням не дуже дає собі раду. Дії героїв, швидше, викликають нерозуміння й подив, ніж співчуття. Тема зустрічі зі смертю, яку й раніше розробляв Ван Сент, нинішнього року перетворюється на фарс. Вчений (Меттью Макгонахі) після загибелі дружини (Наомі Воттс) вирушає до Японії, щоб вкоротити собі віку у спеціальному місці, в лісі самогубців.

Звучить цікаво, проте спостерігати за тим, як це на екрані втілює Ван Сент, - означає пережити інтелектуальні тортури. Дивним чином Ван Сент втрачає навіть свій незаперечний, попри всю дискусійність його картин, візуальний талант.

Не далеко відійшла від нього й французька картина "Маргарита і Жульєн" Валері Донзеллі. У рейтингу їх розділяють лише три десятих бала (але титулованому Ван Сенту вдалося переплюнути навіть режисерку, на яку й так ніхто особливих надій не покладав).

Дивний переказ історії, що відбувалась у 1603 році, коли король Генріх IV стратив брата і сестру, які від великої любові до ближнього зачали дитину.

Єдине, що є цікавого у фільмі, - це його існування поза часом. Неможливо визначити, в яку саме добу відбуваються події, що робить реальну трагедію XVII ст. більше схожою на казку.

Інакше картину можна було б назвати повним провалом.

А так повним провалом став фільм Гаса Ван Сента. Зрештою, якщо говорити про конкурс загалом, то друга за значенням програма - "Особливий погляд" - наразі потішила більше…