ЛАЗІВКА В ІСТОРІЮ

Минулого тижня управління охорони пам’яток Київміськадміністрації представило на суд загалу фільм про відновлення Михайлівського Золотоверхого. Ми змогли переконатися, що шановне управління — установа дуже широкого профілю: воно знімає фільми «про себе любиме». Особливо знаменно, що «співавтором» сценарію та продюсером фільму виступив глава управління Руслан Кухаренко. Масштабне будівництво в історичній частині Києва вже давно отримало в народі статус «ярмарки марнославства» — причому значною мірою це стосується саме діяльності Руслана Івановича — фахівця дуже широкого профілю, який уміє бути не лише спритним чиновником, сценаристом і продюсером, а й співавтором абсолютно неперетравного проекту реконструкції Майдану Незалежності. Але, певне, головне його амплуа — будівничий національних святинь і майже професійне «творення історії».

Треба сказати, що фільм вийшов досить вчасно — через п’ять років після початку робіт на Михайлівській площі можна щось підсумувати. Можна поговорити про долю святинь та історії в наші незбагненні часи, коли виявляється, що святиню можна «побудувати в рекордні терміни» (як це сталося з Михайлівським), що історію пише чиновник. Тобто ми, нарешті, можемо сказати з упевненістю, що живемо в країні перемігшого соціалізму, про який лише мріяти могли члени політбюро до жовтня 1985 року. У ті часи влада ще чогось боялася — дисидентів ховали в психушках, журналістів цькували цензурою, а коли щось траплялося — впевнено можна було говорити, що хтось за це поплатиться — хтось маленький (не вище другого секретаря райкому), але хоч якась реакція на «народне обурення» буде. Інша річ тепер: журналісти пишуть, громадськість обурюється, особливо активні рештки інтелігенції домагаються аудієнцій у кабінетах високих осіб і роз’ясняють у ЗМІ, чому «так жити не можна». І ніякого тобі результату — всі на своїх місцях. Стає очевидно, що проти тебе — сліпа, глуха, тупа машина — не агресивно-боягузливо-злобна, як колись, а байдужо-ділова, що живе за твій рахунок і при цьому начхати їй на тебе. Ти можеш жити в умовах, принизливих для людини, — без нормального водопостачання, у запльованому під’їзді, з каналізацією, що погано працює, можеш їздити в задушливому й тісному транспорті, ковтаючи хамство обслуговуючого персоналу, ходити темними дворами, лякаючись власної тіні, і при цьому справно сплачені податки (із твоєї дуже скромної зарплатні) вгачуватимуться в естакади з італійського мармуру, у золоті бані, бронзові фігури моторошних обрисів, у фільми про те, «як ми славно попрацювали». Так, чиновник у СРСР міг лише мріяти про таку безкарність і недосяжність...

Утім, хотілося поговорити про святині й історію. Оскільки ми вже з’ясували, що святиня в нашому розумінні — це аж ніяк не людина з її відчуттям власної гідності, правами та іншими примочками, звернімося до святинь кам’яних. Що вони нам? Хто й чому намагається нав’язати нам очевидний новобуд як «святиню», а звичайне будівництво — як «історичний момент»? Не будемо про те, що будь-яке масштабне будівництво — це один із безлічі «чесних способів відбирання грошей», не відомий Остапові Бендеру. Звернімося до високого.

Нехай читач не зрозуміє мене неправильно. Я цілком допускаю, що будівництво життєво необхідне будь-якому місту, що церкви треба будувати багато й часто, що кожна з них згодом може стати святинею. Я не сперечатимуся навіть з приводу доцільності створення копій колись зруйнованих святинь, хоча таке «переписування історії» здається мені недоречним — руїни мають більш значеннєве навантаження для культури, ніж новобуди-копії. Мова не про саме будівництво, а про те, що замість святині нам намагаються підсунути сурогат.

Михайлівський Золотоверхий, поруч зі ще кількома схожими побудовами, став непоганим матеріалом для аналізу сучасної української культури. Тут можна докладно розглянути естетичну складову, історичну, духовну, людську нарешті. Про естетичну багато говорити не хочеться. Для людини, не обізнаної з оригінальним виглядом Михайлівського до зруйнування, однак залишається сумнівним цей акрилово-лазуровий колір, масивна присадкуватість споруди й переобтяженість аксесуарами та сухозліткою. По суті, якби не статус «копії», творцям цієї споруди можна було б закинути поганий смак і прагнення до показної розкоші, недоречної як для храму, так і з урахуванням сучасних поглядів на красу й гармонію загалом.

«Відновлення історичного середовища міста», до якого апелюють «будівничі святинь», — очевидний міф, оскільки те історичне середовище, у яке було органічно вписано Михайлівський собор або «церкву Шевченка», втрачено назавжди: у ті часи між Софією та Михайлівським не було довгобуду п’ятизіркового готелю «Свята Софія», а на Поштовій площі на момент відспівування Шевченка ще не розливав аромату гамбургерів усюдисущий Макдональдс. Утім, нічого дивного — ці «святині» будували й будують ті ж, хто натикав на Майдані Незалежності різнобарвного мармуру, бронзи, скла й пластику. А від цих людей годі чекати естетичної витонченості...

Та не в естетиці річ, говорять нам. Річ в історичному значенні. Причому з цим «історичним значенням» — цілковита плутанина. Важко зрозуміти, що саме мають на увазі, вживаючи цю фразу до святинь-новобудов: чи йдеться про значення, яке мала ця святиня до зруйнування, чи про сам процес «відновлення», чи ще про щось. Смішно переконувати шановану публіку в тому, що «святиня мала велике значення», — якось навіть писати таку фразу ніяково. Але послухавши, що шановні «відновники» говорять про себе та свою працю, доходиш висновку: зовсім не «значення святині» мають вони на увазі. За великим рахунком, ці люди втілюють ще одну велику мрію соціалізму: вони перейнялися історичним значенням власної праці, користуючись елементарною підміною понять — «значення святині» замість «значення будівництва копії святині». Причому вони «помиляються» настільки щиро, що керівництво не може їм не повірити і не «погодитися фінансово» на чергове будівництво. Пардон, чергову «історичну місію».

Захоплення своєю «історичністю» час від часу набирає майже гротескних форм. Нічим, крім гротеску, не можу вважати символічно-зворушливо-смішний епізод «закладання капсули» з посланням «у майбутнє». Нагадаю, що таке «закладання капсул» було дуже популярне в 60—80 роки. Зазвичай це робили піонери під час походів «шляхами бойової слави» — вони наївно писали послання в комуністичне завтра. А «завтра» виявилося не комуністичним, тож послання так і не дійшли до адресата. Невеличкі знаки цієї піонерської наївності досі можна знайти в столичних лісах — терміни, вказані на знаках, давно минули, а послання (т.зв. накази) так ніхто й не відкопав. Мабуть, слово, як і талант, не слід закопувати в землю — не для того воно...

Мабуть, тому таким зворушливим здавалося це закладання капсули в фундамент Михайлівського собору 1997-го. Часи змінилися — тепер це роблять не наївні діти-піонери в коротких штанцях, а цілком дорослі і пристойно вдягнені дядьки, котрі так і не змогли позбутися власного піонерського інфантилізму. І закопують не в землю на березі лісового озера, а в церковний фундамент. А щоб не вийшло як із піонерами, про всяк випадок «знімають на кіно», бо, на відміну від захоплених піонерів, знають, що історію треба робити не відходячи від каси, інакше прийде потім хтось, хто ніколи в житті не був піонером, і напише так, як вважає за потрібне, а не так, як запланували вони. Іншого пояснення цьому інфантильно-ексгібіціоністському акту «закладання капсули» перед об’єктивом кінокамери я знайти не можу.

Найнеприємніше в цій підміні понять аж ніяк не те, що місто в результаті набирає шизоїдно-постмодерних обрисів, у яких «церква Шевченка» межує з Макдональдсом. І сама фраза, що «буде збудовано церкву, у якій відспівували Шевченка», спроможна викликати нервовий напад у будь-кого більш-менш обізнаного з правилами граматики — проти такої комбінації минулого й майбутнього часу протестує сама мова людська. Та Бог із ним — дух абсурду властивий сучасності. Найнеприємніше — в цьому нескінченному створенні «святинь» простежується те, що аж надто матеріалістично ми їх собі уявляємо. Досить промовити слово «святиня» над розбитим фундаментом — того й дивись, будівельника накличеш. Ще раз повторю: чудово розумію, що в масштабного будівництва не менш масштабне фінансове підгрунтя, але про святиню хочеться поговорити передусім у духовній перспективі. Невже нам так необхідно матеріалізувати свою потребу святості в побудовах сумнівної (та хай навіть безсумнівної) естетичної вартості? Мабуть, це дивне бачення святості й духовності.

Особливо дивним воно бачиться на тлі того, що збереглися ще деякі фрагменти тієї справжньої святині. І тут лихоманка будівництва постає ще більш непривабливою: знайшлися гроші й сили на будівництво, вистачило самозакоханості та, знов-таки, грошей на зйомки фільму про будівництво й навіть на створення «музею відновлення Михайлівського собору», але не знайшлося сил і коштів на те, щоб повернути в Україну мозаїки та фрески Михайлівського собору, які досі зберігаються в російських музеях. Так, дещо знайдено, повернуто (як правило, це незначні фрагменти орнаментів), про щось уже домовилися, але ще не привезли. А щось так і залишається недоступним, як, приміром, «Дмитро Солунський», що відкриває експозицію давньоруського мистецтва Третьяківки. Але й не це найбільш прикро — принаймні ці твори мистецтва зберігаються і виставляються. Але ж є чимало пам’яток, які потребують охорони й захисту. Зокрема фрагменти мозаїк і фресок справжнього Михайлівського, що зберігаються в Софійському заповіднику, який теж не раз скаржився на брак коштів для гідного утримання заповідника загалом й експозицій зокрема. Безліч пам’яток культури й історії — справжніх святинь, а не вчора спечених, — потребують уваги управління з охорони пам’яток, зайнятого чомусь будівництвом і зйомкою «суперсучасних фільмів». Постать глави цього відомства заслуговує окремих слів: Р.Кухаренка, на відміну від головного архітектора Києва Бабушкіна, ніхто особливо «не помічає», тож і не паплюжить. А либонь він зробив для міста не так і мало: чималу лепту внесено ним і в апофеоз несмаку, втілений у Майдані Незалежності, і в апофеоз бездуховності, втілений у «відновлених» (або відреставрованих) «святинях», у яких не почуваються вдома ні церковники, ні парафіяни.

Тож доводиться погодитися з тим, що Михайлівський собор став символом української культури. Перше, що хочеться відзначити в цьому «символі», — його дивний статус. Наразі я маю на увазі не його абсурдний статус «пам’ятки історії», а те, що цей собор — тобто культова споруда — водночас і діючий, і муніципальна власність. Церква орендує в держави храмову споруду «для проведення богослужінь». Наша влада, мабуть, переконана: щоб будівля вважалася «церквою», у ній мають час від часу проводитися служби. А статус «святині» надається шляхом навішування відповідної таблички на брамі будівлі. «Секуляризована церковна споруда» — винахід сучасної української культури, гідний пера абсурдистів. Утім, це стосується не лише Михайлівського — те ж саме можна сказати про Успенський (про його відновлення, до речі, теж зняли фільм), про Андріївську церкву, де представники УАПЦ почуваються ще більш незатишно, ніж їхні побратими в двох інших «муніципальних храмах».

А поки культивується в такий спосіб «секуляризоване християнство», що пишно буяє на просторах СНД, «національна святиня» Михайлівський новобуд, який так і не став ні архітектурною, ні духовною домінантою, використовується як «лазівка в історію» тими, хто дуже хоче в ній закарбуватися, але не може ввійти через широко відчинені двері справжніх звершень. А ще він став однією з емблем партії «Наша Україна». А можливо, у цьому й було його найвище призначення?