КВІТКА-СЕМИЦВІТКА

Хто автор ідеї, нині з’ясувати непросто. Вперше її озвучив перед журналістами області міський голова Кам’янця-Подільського Олександр Мазурчак ще рік тому. Проведемо, сказав молодий і дуже енергійний голова, свято, яких ще не було в Україні, — фестиваль культур тих народів, які найбільше вплинули на історію, духовне життя й архітектурне обличчя нашого міста.

Народів цих виявилось, наче у казці, сім. Бо протягом століть стародавнім Кам’янцем — містом-красенем над сивим Смотричем, яке було фортечною твердинею і прикордонним муром, почергово володіли, завоювавши і полонивши його, то Литовське князівство, то королівська Польща, то Османська імперія, то царська Росія. Володарі неодмінно намагались асимілювати це українське місто, населяючи його представниками свого народу і забудовуючи відповідно до своїх, а не місцевих, потреб і традицій. Асиміляція, ясна річ, таки відбувалась, але в кінцевому підсумку все виходило чомусь не за задумом завойовників, а, либонь, за промислом Господнім. Місто, переходячи з рук у руки, все одно залишалось українським на українській же землі.

Історики й досі не можуть дійти спільної думки про час заснування Кам’янця-Подільського. Повірили було літописним джерелам, перші згадки яких про місто над Смотричем датувалися серединою ХІV століття. Сучасні ж місцеві археологи — безперечні авторитети в учених колах істориків та краєзнавців Іон Винокур і Микола Петров — на підставі археологічних знахідок останніх десятиліть відносять заснування Кам’янця до другої половини ХІІ — початку ХІІІ століть. А ось київські архітектори Євгенія та Ольга Пламеницькі, підтримані польськими фахівцями, базуючись на архітектурно-археологічних пам’ятках, початком біографії Кам’янця вважають... 107-й рік н.е., епоху правління римського імператора Траяна.

У середині ХІV століття Поділля стає частиною Великого князівства Литовського. Великий литовський князь Ольгерд подарував цей багатий край князям Коріатовичам. Місту було дароване право самоврядування, воно стало могутнім оборонним форпостом литовського прикордоння.

Найбільший слід, поза сумнівом, тут залишили поляки, що з’явилися на цій території ще за часів Київської Русі, а з 1434 року шляхетська Польща остаточно приєднала до своїх земель Поділля і кілька століть володіла ним, лише зрідка уступаючи цей благодатний край більш удачливим завойовникам. Кам’янець-Подільський, як центр Подільського воєводства, уперто окатоличувався й заселявся вихідцями з Польщі. Архітектура Старого міста, що збереглась до сьогодні, найсильніше позначена саме впливом польської, католицької культури.

1672 року під фортечними мурами Кам’янця стало 300-тисячне турецьке військо під орудою Магомета ІУ. Півмісячний штурм таки подолав твердиню, і наступні 27 років Кам’янець був центром чотирнадцятої європейської провінції Османської імперії. Усі околиці в поті чола трудились на утримання шеститисячного турецького гарнізону. Костьоли перебудовувались на мечеті, злітали в небо стрімкі мінарети, споруджувалися школи, — колоніальна політика велася продумано й неухильно, розрахована на віки. Однак за Карловицьким мирним договором 1699 року Кам’янець у складі всього Поділля знову повертається до складу Польщі.

Російське поневолення принесло Поділлю те ж саме, що і всій Україні, — русифікацію, кріпацтво, рабську залежність від царизму. Однак на рівні неофіційного спілкування проблем між українським та російським населенням практично не виникало. На релігійному грунті — тим паче. Хоч саме на Поділлі утворилися кілька поселень російських старовірів, котрі втекли сюди від переслідувань. Пилипи Хребтіївські та Петрашовка-русская (на відміну від українських Петрашів) так і залишилися досі на карті Поділля суто російськими селами.

Третє місце на Поділлі за чисельністю посідали євреї. Пробивалися вони у подільські міста й містечка вперто й настирливо — де хитрістю, де спритністю, де просьбою, а де й обманом. Проте вже з кінця ХV століття вони стали тут повноправними мешканцями — в доброму десятку досить великих подільських містечок євреї становили близько половини населення, внісши в їхнє існування неповторний колорит і своєрідну культуру.

Неможливо уявити історію Кам’янця і без вірменської колонії — найбільшої і найдавнішої в Україні, яка існувала вже наприкінці ХІV століття. Аж до початку ХІХ-го вірменська громада вільно жила в місті, переважно торгуючи, маючи свою церкву і самоврядування й наполегливо відстоюючи даровані їй польською короною пільги і права. Донині у Старому місті є площа Вірменський ринок.

Фестиваль так і назвали — свято семи культур. Офіційна назва була довша і банальніша — Міжнародний фестиваль національних культур «Подільська веселка-2001». Він відбувся у середині вересня, в уже перевірені традиційними в цей час «Козацькими забавами» (щорічним кам’янецьким театралізованим дійством). П’ять фестивальних днів умістили безліч концертів на п’яти сценічних майданчиках, у яких брали участь близько п’яти тисяч учасників, зокрема й гості з Росії та Польщі, фольклорні колективи з міст і сіл Хмельниччини. Офіційні делегації прибули з усіх країн, запрошених на фестиваль, крім Туреччини. Мабуть, господарі розраховували не лише на участь, а й на певні внески запрошених у реконструкцію історичної частини музею-заповідника, який зусиллями місцевої і з допомогою центральної влади поступово набуває рис справжнього туристичного комплексу. Не знаю, чи справдилися ці надії, однак не підлягає сумніву те, що підготовка до фестивалю і саме його проведення мобілізувало на користь усіх кам’янчан і сили, і кошти, і податки.

Центральними подіями фестивалю стали відкриття монументальної композиції «Стіл злагоди» і першого в області музею археології. Автор меморіалу скульптор А.Ігнащенко втілив свій задум в образі жорен історії — своєрідного столу злагоди, навколо якого розмістилися сім монолітів — кам’яних глиб, що уособлюють народи, котрі найвагоміше вплинули на життя одного з найгарніших і найдавніших українських міст і, власне, й сформували його історію. А сама ця історія постала перед першими відвідувачами археологічного музею в тисячах експонатів, які свідчать про напружене й насичене життя людей, котрі жили на цій землі до нас.

Однак, як на мене, ще більше уособлюють і живу історію міста, і задум фестивалю ті люди, які й нині живуть у Кам’янці, творять його сьогодення — українці і поляки, росіяни і євреї, вірмени і татари, литовці, німці, цигани. Не втримаюсь, щоб не назвати одного з них — єврея Іону Винокура, доктора історичних наук, професора Кам’янець-Подільського державного педагогічного університету, який у ці дні передав у дар Музею археології багатства, власноруч «накопані» ним упродовж усього життя тут, в українській землі, ріднішої за яку для нього немає у цілому світі.