Квіти і «Тіні» Лариси Кадочникової

Персональна виставка легендарної української актриси Лариси Кадочни­кової («Тіні забутих предків») у ці передноворічні дні проходить у галереї «АтрибутЪ».

«Синій птах» - так назвав актрису під час відкриття виставки режисер Віктор Гресь: «У кого була відчинена кватирка, до того Кадочникова й залітала, приносячи щастя та красу».

І, звісно, ця актриса принесла різним режисерам - успіх. У понад 30 картинах «засвітилося» не канонічною красою її обличчя. Воно світилося тим, чого не можна передати ні лініями, ні «правилами», ні догмами. Воно світилося життям, відбиваючи мерехтіння внутрішнього душевного вогню.

Незавидний стан - «акторський простій» - Кадочникова часто запов­нювала своїм живописом, своїми неповторними художніми образами.

Малюнки дитинства - наші романтичні прагнення.

Малюнки дорослої людини - відчуття життя. Квіти переважають на її картинах. Можливо, подаровані? А може, вони розквітнули в її уяві в момент відсутності яскравих подій, життєвої радості?

Усі ці квіти на вигляд соковиті, живі. Не плакатна пляма, а «сюрприз», захований за напівпрозорою фіранкою.

Зі слів актриси відомо про одне її полотно, присвячене реальній композиції, - кошику квітів, подарованому на ювілей. Але й це «суцвіття» пропущене художницею крізь призму власного бачення.

Знавці порівнюють Кадочникову хто - з раннім Далі, а хто - з Пірос­мані або Марією Приймаченко.

Однак вловити «наслідування» комусь неможливо. Оскільки Кадочни­кова, судячи з дат на її картинах, у різні періоди свого життя своєрідно відчувала і колір, і прагнення до художнього руху.

Що об’єднує різні графічні роботи актриси - то це розкутість персонажів! Немає у них страху, затурканості, зневіри.

Мрійливістю й легкістю пойняті всі її «персонажі», від хлопчика з глечиком, що відпочиває на диванчику, до мандрівника, який блукає по піщано-блакитній пустелі.

Немає втоми у мавпочок із конячкою, котрі «працюють у цирку», в чоловіків на ярмарку. Повсюди - жага життя в найнесподіваніших її проявах. Від реальності - до снів, фантазій, міфічних образів (на кшталт Ікара).

Та й жінки в її інтерпретації зовсім не схожі на «принцес». «Жінки зі скакалками», «Жінка і пальто»: тут виразно проступає знання суті «слабкої половини» і тонка розумна іронія.

Знаменитий художник Сергій Якутович, який побував на цій виставці, зізнався DT.UA: «Я сам виріс у родині художника, і всі навколо мене малювали - Параджанов, Іллєнко, Ка­доч­никова, Миколайчук. Бо малюнок - це вираження думки: спочатку малюєш, потім промовляєш. У мене зараз є студенти, які не вміють малювати, вони володіють комп’ютером. Тому вони й не розуміють, що я їм інколи кажу. А я не розумію, що вони роб­лять. Зате я чудово «розумію», що хоче сказати Лариса всіма своїми картинами... Пригадую, коли вона тільки почала малювати, прийшла до мого батька, Георгія Якутовича. І раптом стала вибачатися, що «не вчилася». Мій батько їй відповів: «Ларисо, ти го­товий художник! Від природи! Ма­люй - і ні про що таке не думай!» Не всі розуміли, що зображав Саль­вадор Далі, але він, незважаючи на різні думки, продовжував малювати. І вона малює - розвивається. І в її графіці є очевидні шедеври, бо вона уважно ставиться до всіх своїх талантів. Це щастя - вирости у творчій родині, з дитинства потрапити в тісне художнє оточення... То був світ, у якому постійно прагнуть до професійної досконалості. Тим більше така особистість як Лариса. Їй і хочеться вихлюпнути почуття, які не дано було зіграти. Вона це робить на папері - і це приголомш­ливо. Її роботи на диво оптимістичні. І смуток її світлий...».