Для хорошої людини завжди знайдеться хороша робота. І вже маститому українському диригентові Кирилу Карабицю запропонували роботу більш ніж відповідальну - у Большому театрі Росії. В гучній постановці режисера Дмитра Чернякова «Евгений Онегин». Ще у прем’єрний період ця опера викликала громоподібний гнів Галини Вишневської, яка підносила руки до небес: перевертні, геть із храму, не глуміться над класикою!
Праведні григоріанські хорали - з гортані музи Растроповича - були б ще об’єктивнішими, якби вона подивилася кілька «класичних» опер, скажімо, у Києві. В нашому обожнюваному Національному… Де, звісно, перевертні не дуже біснуються, але виконавці існують на сцені як непорушні гранітні пам’ятники на одній із дорогих ділянок Байкового (прости мене, Господи). І такий перекіс нам теж не потрібен! Опера - хоч і давнє, але все ж таки живе мистецтво. І коли режисер із диригентом (та якщо ще й голосисті виконавці не розбіглися за кордон) вибудовують музичну партитуру живих людських стосунків між загалом статичними оперними персонажами, то кращої нагороди для справжнього музичного поціновувача я й не бажаю…
Постановка Чернякова (амортизується на Новій сцені Большого приблизно п’ятирічку) - саме живий оперний спектакль. Тут кожен персонаж - не закостенілий істукан, що роззявляє пащу «о, жалкий жребий мой!», а емоційна рухлива людина - зі своїм сьогоденням, минулим і навіть майбутнім. Черняков розумними штрихами окреслює характери героїв Пушкіна-Чайковського. І екстравагантно переносить дію з епохи Олександра I в епоху Миколи II. Ніби у «чеховські часи», коли людей підточують вульгарність, буденність, в усіх натягнуті струни і обірвані мрії. Несподіваним чином це «схрещення часів» викрешує з відомого оперного сюжету і додаткові смисли, і напружені емоції. У Большому - «живий Чайковський», а не його забальзамований труп. І хоча ніхто з нас не збирається вибачати п. Чернякову його недавній глум над «Русланом і Людмилою» (коли перетворив пушкінську казку на сучасне кубло розпусти), у таланті режисера-інтерпретатора цьому відносно молодому чоловіку відмовити не можна.
Тепер, уявіть собі, в таку завидну, Європою затребувану оперну постановку і ввійшов український диригент…
Пан Карабиць - людина з дзвінким ім’ям у музичному світі. Як відомо, з 2009 року він - головний диригент Борнмутського симфонічного оркестру (Великобританія). У сезоні 2010-2011 виступав із Королівським філармонічним оркестром, з Лондонським філармонічним. Постійно співпрацює з видатними музикантами і престижними форумами. Недавно відбувся його дебют і в Північній Америці - оркестр Х’юстона. Чотири роки тому дебютував на Глайндборнському фестивалі з тим-таки «Евгением Онегиным». Цілком можливо, чутка про цей його виступ і прокотилася по всій Русі великій? І Большой, маючи надзвичайно потужну диригентську обойму у своїй орбіті, покликав до себе ще одну зірку. Кирило зізнається мені, що не було якогось спеціального «сватання» - «просто запросило керівництво Большого…»
- Кириле, а є якісь особливості співпраці закордонного диригента з Большим? Ти ж багато їздиш, багато бачиш.
- Цей театр працює за загальносвітовими стандартами. Тобто найкращими стандартами. Можу сказати, що виконавський рівень тут надзвичайно високий. Але більшість виконавців усе ж таки не штатні, а запрошені (контрактні) артисти.
- Музичний керівник «Евгения Онегина» - Олександр Ведерников, а один із диригентських стовпів театру - Василь Синайський. Вони якось впливають на ротацію іноземців у театрі?
- Мені здається, впливають. Зокрема п. Синайський. До його слів, звісно, дослухаються. Хоча ми зустрілися з ним буквально днями, проте виникло абсолютне взаєморозуміння. У нашому сімейному домашньому архіві є запис другого концерту для оркестру мого батька Івана Карабиця (це була пряма трансляція з Колонного залу Будинку профспілок у 1988 р.) під керуванням Синайського). Тому для мене ця зустріч була емоційною й теплою. Про що говорили? Переважно про мою музичну діяльність в Англії, про мій Борнмундський оркестр, яким Василь Серафимович диригує багато років.
- Яким чином менеджерський досвід Большого міг бути корисним для української опери?
- У Большому, повторюю, діє гнучка система контрактних відносин. Це дозволяє підтримувати високий музичний рівень і дає можливість запрошувати найяскравіших зірок.
- Все ж таки тобі вдалося намацати «диригентський пульс» музики Чайковського?
- Якщо говорити про «Онегина», то вперше я був диригентом цієї опери в нашому оперному, потім постановка у Страсбурзі і на фестивалі в Британії (Глайндборн). Щоразу, коли маю справу з Чайковським, відчуваю щось нове. Він - один із тих композиторів, котрі здатні спілкуватися з диригентом і залом мовою витончених почуттів. У цьому плані він схожий на Моцарта.
- А що можна сказати про вокалістів Большого (хоча б у спектаклі Чернякова)?
- Чудовий рівень. Особливо хочу виділити баритона Василя Ладюка (він українець походженням) та Тетяну Щербаченко. З Тетяною, сподіваюся, ми поставимо влітку «Богему».