КОЛИ ПРИХОДИТЬ ОСІНЬ...

Домовляючись телефоном про інтерв’ю, я запропонував Мальвіні Зіновіївні зустрітися у вівторок. «Ні, — сказала вона, — до кінця тижня не зможу. У п’ятницю в нас збір трупи — розпочинається новий сезон. Мені потрібно зібратися з думками, відпочити й узагалі мати якнайкращий вигляд...» Через кілька днів під час нашої бесіди я поцікавився, як пройшла зустріч із колегами. «На жаль, її не було, — після довгої паузи сказала актриса й, помітивши моє здивування, пояснила: — Усе колись закінчується. У мене стало дуже погано із зором. Майже нічого не бачу. Що ж, виходити на сцену сліпій, із поводирем? Щоправда, я ще значуся в штаті, і коли нашому художньому керівникові Михайлу Резніковичу, на моє прохання, сказали, що я вирішила більше не приходити, він відповів: «Передайте Малі, аби не морочила голову...» А взагалі адміністрацію театру Бог має винагородити за ставлення до старих акторів. Мені кажуть, Мальвіно Зіновіївно, не впадайте у відчай: згадайте Ігоря Ільїнського, котрого наприкінці його блискучої кар’єри мало не виносили на сцену. Він, сліпий, немічний, всупереч усьому, грав. А я вважаю, треба знайти в собі мужність і сказати: досить!»

Чудова акторка, улюблениця киян завершила свою артистичну кар’єру — Рубікон перейдено! Але зустрічі з глядачами, ролі, колеги — і ті, хто пішов з життя, і ті, хто сьогодні виходить на сцену, залишилися в серці. Мальвіна Зіновіївна розповідає про роки, віддані театру імені Лесі Українки, про неповторні миттєвості, які промчалися так швидко, про улюблену справу, яку вона не проміняла б ні на що інше.

— Коли ви вперше вийшли на сцену? Як і де це було? Що запам’яталося?

— До 20 років я жила в Одесі. Почала грати ще студенткою театрального училища. Мені пощастило: артисти, котрі вже відбулися, запрошували в свою компанію. Зазвичай ми виступали в клубах. Під час першого професійного випробування в Будинку металістів (я одержала за нього гроші) ми з моїм однокурсником грали скетч, де я зображала прибиральницю. І треба ж такому трапитися. Вийшовши на сцену з цебром і віником, спіткнулася та впала. Глядачі вирішили, що це спеціально, і почали реготати. Саме тоді я зрозуміла: найкраща та найвдячніша професія — килимовий у цирку. Адже хороший клоун має вміти жонглювати, виконувати різноманітні трюки, грати на різноманітних інструментах. Тому я знала, що ані Карандаша, ані Олега Попова з мене не вийде.

Через рік потрапила до Театру мініатюр при Одеській філармонії, очолюваного талановитим режисером Ігорем Земгано. Там і працювала до закінчення училища. А в Київ приїхала вже після війни. Перший спектакль, у якому тут зіграла 1945 року, називався «Дами й гусари». Пам’ятаю, після генеральної репетиції до мене підходить найкрасивіший актор трупи Михайло Бєлоусов і, сміючись, розповідає: «Щойно наш художній керівник запитав: «Як вам подобається нова актриса?» Він мав на увазі вас. А я обожнюю Хохлова розігрувати й тому зробив вигляд, що не знаю, про кого він каже. «Ну як же, така чорнявенька», — Костянтин Павлович, очевидно, забув ваше прізвище. — Ох, чорнявенька, — «пригадав» раптом я. — Ну, що ж, на білому простиральці вона виглядала б зовсім непогано». Хохлов обурено пирхнув, махнув рукою й пішов додому. Бєлоусов від душі розсміявся, задоволений своїм дотепом. А я сумно подумала, що перша отримана мною рецензія вийшла вельми сумнівною…

— Як складалися ваші стосунки з «метрами», одним із яких вважався Михайло Бєлоусов? З ким було легше спілкуватися — з провідними акторами чи дамами-прем’єршами?

— Розумію, ви очікуєте відповіді: «З чоловіками». Але Бог так мене створив, що до більшості людей, із якими доводиться спілкуватися, я ставлюся зі щирою симпатією. І вони платять тією самою монетою. Навіть актриси, котрі мене ненавиділи, вважаючи суперницею, не могли пред’явити ніяких претензій. Зовнішньо стосунки з ними складалися цілком цивілізовано. Але, звісно, було чимало колег, із якими мене пов’язувала справжня дружба. Якщо говорити про театральну еліту, передусім назву Михайла Романова й Марію Стрєлкову. Для мене вони стали близькими людьми. Дуже теплі стосунки склалися в нас із Віктором Халатовим, разом із котрим ми багато років брали участь у різноманітних концертах. У Віктора Михайловича була манера розмовляти зі мною з легкою (і доброю!) іронією. Коли після одного з наших виступів із «висловленням почуттів» до мене підійшов відомий співак Микола Ворвулєв, Халатов напівжартома-напівсерйозно зазначив: «Що ти до неї залицяєшся — це ж не жінка, а бульбашка». Ображатися на нього було неможливо. Без гумору він не міг існувати ані на сцені, ані в житті.

А ось із найстаршою актрисою театру Лідією Карташевою стосунки в нас були досить прохолодними, навіть можна сказати, холодними. Якщо з іншими колегами під час зустрічей обіймалися, жартували, бували одне в одного в гостях, то з нею обмінювалися лише чемним «здрастуйте». Напевно, з тієї причини, що ми були зовсім різні. Утім, я її дуже шанувала і як людину, і як актрису.

— Кого серед ваших шанувальників було більше — чоловіків чи жінок?

— Це може видатися кокетством, але я завжди негативно ставилася до подарунків і не любила шанувальників. Так, у мене були кохані, але ці чоловіки не мали нічого спільного з екзальтованими суб’єктами, котрі чекають актрису біля під’їзду. А стосовно трьох-чотирьох навіжених дівиць, які ходили за мною назирці, то з ними просили «дружити» їхні батьки: мовляв, дівчата мене в усьому слухаються. Не лукавитиму, було приємно, що мене пізнавали на київських вулицях. Особливо на Подолі. Тут за часів антисемітизму могла почути: «Боже мій, це ж наша Швідлер». Мама жартуючи називала мене тоді «зіркою Подолу». Там я і справді користувалася великим успіхом.

— Не лише там — у всьому Києві.

— Спасибі за добрі слова. Вони тішать душу. А в моєму житті залишилося не так уже багато радостей.

— Мальвіно Зіновіївно, ви знаєте, що вас дуже любили діти артистів? Напевно, тому, що дитина інстинктивно відчуває щирість і доброту. Усе це багато років тому як колишнє «акторське дитя» я відчув сам: мій батько працював в однім театрі з вами.

— Про дитячі симпатії я здогадувалася. Мені розповідали, що в дворі театрального будинку на вулиці Пушкінській хлопчики й дівчатка чомусь називали одного з персонажів своєї воєнної гри «полковником Швідлером». Сподіваюся, він не служив у німецьких військах. (Щиро розсміялася моя співбесідниця.)

— Образи, створені вами на сцені, були яскравими, іскрометними, сповненими веселощів, чарівності й суто жіночого лукавства. А яка ви в житті? Ваш власний характер відповідає «запальному» театральному амплуа чи ви людина сумна, меланхолійна й замкнута?

— Односкладно відповісти на ваше запитання важко. Залежно від обставин я бувала й веселою, й задерикуватою, й дотепною (навіть у колі дуже дотепних людей). Водночас часто відчувала смуток, важко переживала негаразди родинного життя. Хоча нині, з висоти прожитих років, розумію: багато прикростей, що називається, були висмоктані з пальця. Напевно, можна сказати, що я здатна бути різною. Навіть сьогодні, коли в моєму житті, як за вікном, вже осінь…

— У будь-якому театральному колективі є люди, котрим, скажемо так, не пощастило з ролями, і вони вважають себе обділеними. Ви, улюблениця глядачів, не відчували з їхнього боку особливої «дружелюбності»? Інтриги та заздрість не отруювали вам життя?

— Часто артисти однакового амплуа одне до одного ставляться погано. Особливо жінки. Членом партії я не була, а деякі мої суперниці були. Уявіть собі, що може зробити дама, ставши партійним секретарем. Отут уже вона розвернеться... У 50-х був період — кілька років, — коли я не одержала жодної ролі. У житті будь-якого актора це трагедія. Як бачите, суперниці часу не марнували. Чоловіки, як правило, ставилися до мене нормально, часто із симпатією. Зате жінки намагалися зіпсувати життя дуже енергійно.

— Ви ніколи не мріяли грати трагічних героїнь? Адже актриса нерідко прагне одержати роль, яка не відповідає її даним. Так би мовити, перевірити себе.

— Звісно ж, мріяла. І час від часу (на щастя, рідко) їх грала. Але сама собі чесно зізнавалася, що це не моє. Я добре запам’ятала урок, отриманий ще на другому курсі театрального училища. Нам із партнером запропонували сцену прощання Катерини з Борисом із «Грози» О.Островського. Наскільки пам’ятаю, це був завершальний показ навчального семестру. Мій партнер, дай йому Боже здоров’я, виявився справжнісіньким опецьком. Я також від характеру своєї героїні була, як би пом’якше висловитися, далека. Коротше кажучи, уривок вийшов по-справжньому комедійним. Присутні помирали від сміху. А я вибігла за лаштунки й розридалася. Наш професор здивувався: «У чому справа?» — «Ви ж були в залі й бачили цю ганьбу!» — пояснила я свою бурхливу реакцію. «А на що ти розраховувала?» — жорстко запитав він. — «Я розуміла, що глядачі не плакатимуть, — відповідаю йому, — але сподівалася, що й не сміятимуться». «Уривок із «Грози» тобі дали спеціально, — зізнався педагог. — Зрозумій, дівчинко, не все, що ти робиш на сцені, геніально. Потрібно завжди враховувати свої можливості». — «Але з таким Борисом не зіграла б Катерину навіть велика Тарасова», — заперечую йому. Обличчя професора посерйознішало: «Запам’ятай на все життя. Якщо ти працюватимеш на сцені, ніколи ні на кого не звалюй свої невдачі... »

— У вас були зустрічі, які залишили яскравий слід на багато років і, можливо, у чомусь навіть змінили долю?

— Щодо долі не знаю, але з неординарними людьми мені неймовірно пощастило. У цьому сенсі я людина дуже щаслива. Під час евакуації наша родина жила в Ташкенті, куди з’їхалися багато знаменитостей Радянського Союзу. Тут мені, приміром, випала нагода познайомитися з Олексієм Толстим і навіть двічі побувати в нього в гостях. Але там я весь час мовчала. І зрештою вирішила, що мовчати цілком можна й удома, а книги Толстого є в будь-якій бібліотеці... У Ташкенті мені судилося зустрітися з Соломоном Міхоелсом, Лідією Руслановою, Михайлом Гаркаві й іншими знаними людьми. Якось до мене за лаштунки прийшов Еміль Гілельс. «Малечко, сьогодні у вас прем’єра. Вас блискуче приймали й ви такий успіх заслужили, — сказав він. — Але ви хвилювалися, і це передавалося глядачам (я читала монолог про Одесу). Коли ви виходите на сцену, несіть у душі не те, що написано автором, а те, що наповнює її нині, цієї хвилини…» — «Міля, а коли ви граєте Шопена і я, нічого не розуміючи в музиці, слухаю й ридаю, — запитую в нього, — ви також несете публіці в залі сьогохвилинне? » — «Обов’язково!» — відповів славнозвісний піаніст.

— На сцені або закохувалися у вас, або закохувалися ви — майже в кожному новому спектаклі. А в житті ви людина влюблива?

— Як вам сказати? Мабуть, із цим у мене все в нормі. Але сценічна любов не така проста й однозначна річ, як може видатися на перший погляд. Якось я закохалася (на сцені!) в Михайла Романова. У театрі ставили спектакль, де ми з ним мали зіграти закоханих, і я на репетиціях до божевілля в нього утьопалася.

— А хіба можна на сцені «по-справжньому» закохатися, а в житті до цієї людини нічого подібного не відчувати?

— Виходить, можна. Коли я приходила на репетицію, чергові багатозначно повідомляли: «Михайла Федоровича ще немає».

— І Романов ваше ставлення до себе відчував?

— Ще б пак. Адже я його обіймала й цілувала (знову ж таки на сцені!).

— А як до такого великого сценічного кохання ставилася дружина Михайла Федоровича?

— Якось під час репетиції я вже була переконана, що мій партнер відповідає мені цілковитою взаємністю. І раптом його очі засяяли в сотні разів сильніше. А скринька відчинялася просто: до репетиційного залу увійшла Стрєлкова. У перерві я їй сказала: «Маріє Павлівно, дуже вас прошу, не приходьте на репетиції. Мені здавалося, що Романов дивиться на мене закоханими очима, а тут з’являєтеся ви — й ілюзія миттєво руйнується».

— Стрєлкова вас до чоловіка не ревнувала? Адже театр — річ така…

— Боже збав! Вона чудово розуміла, що моя «закоханість» носить суто сценічний характер. Крім того, не забувайте, йшлося про моїх близьких друзів. Марія Павлівна була навдивовижу гарною жінкою й чудовою людиною. Її справедливо вважали однією з кращих актрис країни.

— Ризикну звернутися із запитанням, так би мовити, особистого характеру. Хтось з акторів, із котрими доводилося грати, вам імпонував як чоловік?

— Мабуть, ніхто.

— Навіть така навдивовижу яскрава, неординарна людина й чудовий майстер сцени, як Михайло Бєлоусов?

— Уявіть собі, навіть він. Належне як чоловікові я йому віддавала, але не більше того. Театральних романів я не мала. Чомусь часто згадувалося одне своєрідне застереження, почуте від старших товаришів: «Скажімо, ти закохалася. У тебе з кимось із акторів роман. А в цей час головреж на репетиції при всіх заявляє: «Та ви ж не жінка, а корова!» Як ти таке переживеш?!» Утім, буду цілком відвертою. Більше від інших мене приваблював Юрій Лавров. Гадаю, я йому також подобалася. Але в нас із ним щось не склалося, хоча все начебто до цього йшло…

— Мальвіно Зіновіївно, чоловік, із котрим, як мені відомо, ви прожили довгі щасливі роки, вас до сцени не ревнував? Не ставив питання руба: театр або я?

— Навпаки, він пишався моїми успіхами й дуже засмучувався, коли в мене траплялися «проколи». Йому завжди імпонувало, що я актриса.

— А як він ставився до любовних епізодів, які ви розігрували?

— Абсолютно індиферентно. Чоловік знав, що я люблю лише його. Я була закохана в нього все наше спільне життя — до самої його смерті. Він загинув 1973 року в автомобільній катастрофі. Це трапилося в Києві — за сто метрів від кіностудії імені Довженка, де чоловік працював.

— У радянський час було багато завзятих театралів серед керівників республіки. Спілкування з ними не залишало у вашій душі саден і шрамів?

— Бог милував. Як тут не пригадати російського поета: «Минуй нас пуще всех печалей и барский гнев, и барская любовь». Хоча маю зізнатися, що свого часу до мене по-доброму ставився Микита Хрущов, коли він перебував на посаді першого секретаря ЦК України. Про це повідомляв його порученець. «Ну, Мальвіно, — казав він, зустрічаючи мене на вулиці, — ви знову підкорили хазяїна». А якось, коли під час гастрольних мхатівських спектаклів я сиділа поруч із дружиною нашого головного партійного керівника, Ніна Петрівна Хрущова зазначила: «Знаєте, Микита Сергійович до вас, Мальвіно, дуже добре ставиться».

Наприкінці 60-х років до мене чомусь почав виявляти симпатію секретар ЦК КПУ з пропаганди Іван Назаренко. Коли він приїжджав до нас на спектакль, у театрі казали: «Ну ось, знову твій прибув». Чому він «мій», ніхто не уточнював. Проте найкумедніше в тім, що ми з ним ніколи не зустрічалися наодинці. Я тоді грала симпатичну роль у спектаклі «Роки мандрувань». Моє виконання йому, очевидно, подобалося. Особливо один епізод. Принаймні саме в цей час Назаренко нерідко з’являвся в урядовій ложі. У ті роки наша родина жила в жахливих побутових умовах. Комуналку, де ми жили, населяли 27 чоловік. І після довгих вагань я вирішила звернутися до свого впливового шанувальника з проханням. Зателефонувала його помічникові й попросила, щоб Назаренко мене прийняв. Зустріч призначили на 11 вечора в його цековському кабінеті.

— Але чому він вирішив вас прийняти в такий пізній час?

— А коли, по-вашому, призначають побачення жінці, котра подобається? Але наше рандеву не відбулося. Подзвонив помічник і повідомив, що вдень в Івана Дмитровича стався серцевий напад…

— Деякі відомі актриси, зокрема й у театрі російської драми імені Лесі Українки, за нагоди вживали «допінг». У вас ніколи не виникала потреба збадьоритися однією-другою чарчиною доброго коньяку чи обмежувалися міцною кавою?

— Ось уже чого не було, того не було. Якось, виступаючи з Халатовим у нічному новорічному концерті, я випила за святковим столом келих шампанського. Ой, як приємно було після нього вийти на сцену! Якою розкутою я себе відчула! Проте, у глибині душі розуміла: це самообман. І твердо знала, що ніколи в житті ані перед спектаклем, ані під час його не питиму. Після — інша справа. Таке траплялося. Але актрис, про котрих ви кажете (не називатимемо їх), я ніколи не засуджувала. Мені здається, скромна жінка є такою зовсім не через свої достоїнства. А якщо вона виклично нескромна, то тут знов-таки немає її вини. Це часто-густо не залежить від людини. Наша поведінка запрограмована на генетичному рівні й, отже, великою мірою визначена.

— Де комічні ситуації відбуваються частіше — на сцені чи в житті?

— Звісно ж, на сцені. Хоча й у моєму житті кумедного було предосить. Розповім про один трагікомічний випадок. Якось у нас у гостях побували вчений-кібернетик академік Лебедєв із дружиною. А наступного дня телефонує моя близька подруга — талановита актриса театру імені Франка Оля Кусенко й каже, що розумна дружина академіка вирішила «підсунути» чоловікові певну даму, котрою б він на місяць-другий захопився. У такому стані, мовляв, йому краще працюється. Маля, просила Кусенко, нехай він позалицяється до тебе. Я не заперечувала, і ми домовилися, що Ольга з Лебедєвим прийдуть до мене в гості. Але, на жаль, про їхній візит я відразу забула.

Наступного дня йду повз театр — вулицею Леніна, а назустріч мені інтелігентна на вигляд бабуся. Вона розчулено сплеснула руками: «Боже мій...» Але за моїм поглядом зрозуміла, що мене зацікавив хтось за її спиною. Це були Кусенко й Лебедєв, котрі вийшли з-за рогу. І тут я з жахом пригадала, що о другій годині дня запросила їх до себе в гості (а було вже близько третьої). Жінка обернулася й помітила Ольгу, яку вона, цілком імовірно, також шанувала як актрису. Наша шанувальниця від надміру почуттів притулилася до дерева й вигукнула: «Святий день!». Але ж Кусенко про її присутність не здогадувалася. І почала мені дорікати: «Ми тебе чекаємо, а ти тут спокійно розгулюєш». Увесь жах був у тім, що цим словам передувала... нецензурна лавина. Хочете — вірте, хочете — ні — бабуся зомліла.

Отут я маю зазначити, що Оліним і моїм учителем з нецензурної лексики був її чоловік — відомий естрадний артист Юрій Тимошенко. Але ми з нею лаялися лише жартома, аби когось епатувати й викликати зніяковіння. Актор нашого театру Давид Бабаєв якось зауважив, що я могла б викладати даний предмет навіть одеським біндюжникам. Але, повірте, я жодного разу в житті не дозволила собі лаятися всерйоз. У подібні хвилини ніколи не вимовила жодного лайливого слова…

— Ви любили брати участь у розіграшах?

— Не те слово. Обожнювала! Пам’ятаю, у нас йшла п’єса «У пошуках радості». Один з героїв, котрого грав Микола Рушковський, під час дії вибігав за лаштунки, брав у руки папку й відразу повертався на сцену. А потрібно сказати, що головним заводіякою всіляких приколів у нашому театрі був артист Євген Балієв. Він мені порадив прив’язати цю злощасну папку якомога міцніше до ставки — масивної дерев’яної рами, обшитої полотниною, що я і зробила. Коля Рушковський схопив папку й вибіг на сцену, волочачи за собою мотузку та ставку. Короко кажучи, тарарам вийшов хороший. Подробиць не пам’ятаю, бо реготала до сліз. У антракті Рушковський підходить до мене й говорить: «Маля, не може бути, аби ти в цьому не брала участі». — «Так, — відповідаю, — папку прив’язала я». Проте Микола Миколайович уже зрозумів, звідки ноги ростуть: «А розіграти Балієва мені допоможеш?» — «Звісно, — кажу, — із великим задоволенням!»

Персонаж, якого грав Балієв, за задумом автора п’єси й режисера, мав узяти валізу, що лежала на сцені, й піти з нею за лаштунки. У цю валізу ми напхали всього важелезного. Коли його вже зачиняли, Сергій Філімонов закричав «Зачекайте!» й засунув туди свої калоші. Рушковський, Борисов, Луспекаєв і хтось ще з величезними зусиллями витягли валізу на сцену. Під час дії, нічого не підозрюючи, Балієв легко взявся за ручку, смикнув і... впав разом із валізою. Підняти її він, ясна річ, не зміг і почав виштовхувати за лаштунки руками й ногами...

Позаяк шила в мішку не сховаєш, наступного дня про це «неподобство» дізналося театральне керівництво. Вирішили влаштувати товариський суд. Але ми не зізнавалися. Раптом уночі мені дзвонить Рушковський і каже: «Знаєш, Мальвіно, ми хочемо про все розповісти». «Справа ваша, — відповідаю, — але як ви виплутуватиметеся, якщо ти — секретар парторганізації, а Балієв — голова місцевкому?» Деякі наші «доброзичливці», смакуючи жорсткі оргвисновки, вже потирали руки. Проте наш мудрий директор Володимир Стебловський, зрозумівши, що скандал може виникнути не на жарт і загрожує вихлюпнутися за межі театру, справу зам’яв.

Але на цьому історія не закінчилася. Я вирішила, що в ній варто поставити кумедну крапку. І знайомий журналіст із «Робочої газети» в рецензії на згаданий спектакль на моє прохання написав, що мізансцена з валізою була однією з найвдаліших. Мовляв, діти набрали в матері стільки речей, що герой, котрого грав Євген Балієв, навіть не зміг віднести валізу зі сцени…

— Сьогодні героїні багатьох спектаклів частково, а то й повністю оголюються. Постановники вважають елемент сексу даниною часу. У роки вашої молодості подібне не практикувалося. Як ви вважаєте, чому? Режисери й актори були більш цнотливими чи партія не дозволяла?

— Вони були більш цнотливими, бо іншого не дозволяла партія. Багато років тому один київський письменник, котрому порадили подивитися мене в спектаклі «Слуга двох панів», запитав: «А що там, крім сексу, побачиш?» Я смертельно образилася і три роки не відповідала на його вітання. Але якось він не витримав і каже: «Мальвіно, в чому справа? Чому ви дметеся та проходите повз мене гордовито, немов Марія Стюарт?» — «Ви ж вважаєте, — відповідаю йому, — що в моїй грі, крім сексу, нічого немає». — «Боже мій, — вигукнув письменник, — я не думав, що ви така дурепа. Це ж найвищий комплімент!»

— Моє наступне запитання може видатися вам неприємним. Але не запитати про це просто не можу. Актриси, з котрими ви одночасно прийшли до театру імені Лесі Українки, ані на йоту не перевершуючи вас талантом і майстерністю, ставали заслуженими й народними, а ви залишалися Малею Швідлер. І все. Але ж глядачі цінували вас куди більше, ніж деяких «озванених» колег. Вам було прикро?

— Звісно. Але й я, і мої товариші по сцені, і багато шанувальників добре знали, у чому причина подібної несправедливості. Бути євреєм у ті роки вважалося сильно немодним. Кажуть, що коли на читацькій конференції один із присутніх, побачивши Михайла Свєтлова, із подивом вигукнув: «А ви, виявляється, єврей!», винахідливий поет відповів: «Я просто сьогодні погано виглядаю». Народною артисткою я стала лише в 80 років. Звання заслуженої одержала набагато раніше — у 52. Проте це, скоріше, справа випадку.

Пам’ятаю, мене викликали до міськкому партії. Позаяк я була безпартійною, йшла туди без страху — виключення «з рядів» не загрожувало. «Ми перед вами в боргу, — сказали у відділі пропаганди. — І найближчим часом виправимо свою помилку. Але ви повинні нам допомогти. Через тиждень відбудеться мітинг київських євреїв, котрі посідають значне становище в суспільстві. Хочемо вас попросити прочитати листа від їхнього імені...» Це була відповідь на «наклепницькі вигадування» американських сіоністів, які звинувачують радянське керівництво в антисемітизмі. Учасники мітингу у своїх виступах мали доводити, що до євреїв у нас ставляться чудово. Незадовго перед тим подібний мітинг відбувся в Москві. Там лист від імені його учасників прочитала відома актриса Еліна Бистрицька.

«Ви не маєте морального права це робити, — переконував мене один із приятелів нашої родини — професор, котрому скаржитися на своє життя особливо не доводилося. — Я перестану вас поважати». — «Яшо, зрозумійте, — заперечувала йому, — мене викликали до міськкому. Яку причину відмови можна було вигадати? Не забувайте, мій чоловік — член партії». Зрештою, я вдяглася «під Бистрицьку» та прочитала цей хвилюючий документ. А за півтора місяця вийшов указ про присвоєння мені звання заслуженої артистки України. До «народної» довелося чекати лише… 28 років.

— Нині театр імені Лесі Українки й за репертуаром, і за манерою гри акторів сильно відрізняється від київської російської драми 60—80-х років. Що в його новому образі вам подобається і що не до душі?

— Скажіть, а я відрізняюся від тієї Мальвіни Швідлер, котрою була 40 років тому? Адже й театр такий самий живий організм, як ми з вами. Він не може залишатися колишнім, коли все навколо стрімко змінюється. Мені подобається, що сьогодні артисти стали серйознішими, ніж були їхні попередники. І, можливо, вони навіть трішки розумніші. Ви запитуєте, що мені не до душі. Відповім. Передусім те, що я вже не граю. Адже, залишаючись у театрі, поруч із колегами і я могла б бути серйознішою й розумнішою. Але що вдієш — після осені настає зима. Це закон природи.