КОКТЕБЕЛЬСЬКИЙ БАСТІОН

— У Коктебелі прикольно!

— Що там?

— Прикинь! Там скеля є, на одного чувака схожа, у Коктебелі жив. Чи то письменник, чи то... взагалі, прикольно...

З розмови попутників

* * *

Ми відчуваємо дивне почуття, потрапляючи туди, де колись жили; ми блукаємо вуличками й майже нічого не впізнаємо; ми вдивляємося в темряву вікна, за яким колись весело трапезували з молодою жінкою, читаючи вірші, і внутрішнім слухом чуємо, як вогонь часу, важко перевертаючись, гуде навколо, змінюючи все. Це — відгомін катастрофи. Ми оглядаємося навсебіч — і ніщо нас тут не радує. Переміни нам здаються жахливими...

Осінь. Усмішка вікового Будинку

Коктебельська набережна тепер розлініяна в клітинку, олійною фарбою пронумерований кожний метр. Однак це не для того (знаєте, сосни, приміром, реліктові нумерують), щоб зберігати, ні, тут інший мотив! Тут — ринок; номер — торгова точка. Намети, парасольки, лотки, прилавки, стенди, навіси. Ну й різні бари-кафе-ресторани. Кожний метр — вирва, яка чуттєво прицмокує та всмоктує гроші. Або тужить за грошима. Сьогоднішній Коктебель — це лоток золотошукача, на якому промивається людська маса. З таким напруженим надлишком усе забито лавками, що я пройшов повз і не помітив будинку Волошина. Та що це таке! І де він? Адже Карадаг на місці! Запитав, показали...

Непримітна серед лоточників хвіртка прохально розкрита. Будинок у тіні. Ніби в дранті старець-велетень на ринку сидить, милостиню просить.

Подвір’я зелене; на лекційному майданчику світяться лаком нові різьблені лавки. Все інше — незмінне, колишнє... Цілий будинок. Не приватизували, не переробили на ресторан із сауною, не спалили; слово честі — спасибі! І не так вже й важливо, що зараз, дивлячись з вікна майстерні художника не море видно, а непомірно величезний навіс над пивною, з-під якого в очі чортом лізе мангал, що чадить. На іржавому боці мангалу білим виведено: «шашлик 100 гр — 7». Гаразд. Будинок на місці. І Карадаг на місці. Все інше як наріст на чарівній скриньці. Скринька повністю уціліла, лише обросла молюсками — дурним торжищем. От і відповідна молодецька пісня у вікно валить. Від слів цієї пісні, шашликового духу, здається, картини й книжки, як лазутчики з іншого часу, втискаються в стіни. Та з алькова, як і Волошину 100 років тому, як і 35 століть тому Аменхотепу III, усміхається і нам чарівна цариця Таіах. Це одна з усмішок вічності. До речі, і будинку Волошина через рік — століття. Віковий будинок. І на його лику — придивіться при нагоді — проступає усмішка.

Місце музею в житті відпочиваючих

Андрій Білий зауважив, що Волошин, який запрошував гостей у Коктебель, був натхненником «мудрого відпочинку, який збагачує і творчість, і пізнання». Зрозуміло, і сто років тому для когось ці умови були актуальними: проста курортна мораль бентежили естетів, на кшталт Білому. За зрілих же радянських часів частина творчого люду, стомлена цілорічною роботою за профілем інженерів людських душ, полюбляла на відпочинку не заглиблюватися в скарбниці мудрості далі за солодкозвучного Хайяма. Ну а в нові часи з’явився вираз «відпочивати за повною програмою». Ця формула взагалі не містила в собі гірських звучань. Тому роль музею як хранителя високих смислів переоцінити на курорті складно. При цьому ми відчуваємо, що курортний побут готовий перетворити будь-який музей, у тому числі й Будинок Волошина, на невидимку, він здається тут чужаком, таким собі Фірсом, забутим у вишневому саду нового життя.

Будинок цілком благополучно пережив дві великі війни та безліч урядів. Для Коктебеля він — його центр. Будинок Волошина — основа селища та його слави, він його наріжний камінь. Сяйво Будинку Поета, відзначеного уподобанням геніїв, що рятував у громадянську всіх від усіх, відчувається і нині за сотні асфальтобетонних кілометрів.

Бої місцевого значення на стратегічному напрямі

Останній десяток років, очевидно, не був найблискучішим у житті Будинку Поета. Ми догадуємося, що всі ці роки Будинок для когось виглядав, як найсмачніша страва на святковому столі життя, оскільки тут на набережній вартість оренди одного торговельного місця (завширшки 1 м) установлена 10 грн. на добу. А музейна ділянка займає 300 кв. м. Дивлячись із вікна майстерні на набережну (вона ж і ринок), нескладно припустити, що переміни в структурі громадських відносин об’єктивно не могли не торкнутися і Будинку Поета. І справді, торкнулися.

Нещодавно, як виявилося, кілька музеїв «кімерійського трикутника» об’єдналися в заповідник. Цей факт, певне, варто зазначити як незвичний. Поділ заводів, театрів, клубів, творчих спілок та інше «розкидання каміння» — пам’ятають і дотепер. Об’єднання, як і будь-яке структурне перетворення, процес, очевидно, непростий... Отже, ми не лише в музеї, ми в новому заповіднику. Знайомимося з начальством.

Олена Миколаївна Сазонова — кандидат філологічних наук, генеральний директор Коктебельського республіканського еколого-історико-культурного заповідника «Кімерія М.О.Волошина».

— Ідея створення заповідника витала в повітрі давно. Головна мета — об’єднати музеї єдиної, як кажуть, ідейної спрямованості, єдиного культурного шару. З лютого 2001 р. заповідник став існувати як структура. До цієї структури ввійшли: будинок-музей Волошина, де ми нині перебуваємо, літературно-художній музей та меморіальний будинок-музей Олександра Гріна в м. Старий Крим, а також музей-квартира сестер Цвєтаєвих у м. Феодосія. Культурна єдність цих чотирьох музеїв у жодного не викликає сумнівів. Створення заповідника справді назріло. Але...

— Серйозні проблеми?

— Проблем багато. По-перше, практично всі будинки й споруди перебувають у катастрофічному стані. Потрібний капітальний ремонт... Втім, нині найбільша проблема навіть не в цьому. При створенні заповідника перетнулися інтереси різних людей. Ось кілька цифр для розуміння ситуації. Якщо порівняти доход музею в 2000 р. (до створення заповідника) і в 2001 р., то ми збільшили його майже вшестеро, із 9 тисяч до 53 тисяч гривень. Не за рахунок нових статей доходу. Їх немає. Усе за рахунок екскурсійного обслуговування, за рахунок вхідної плати, за рахунок фінансової дисципліни. Останнє найголовніше.

— Два роки тому в статті про музей Волошина, опублікованій в «ДТ», Ольга Петрова писала й про необхідність проведення заміни гнилих дерев’яних конструкцій. Як розвивався цей сюжет?

— Драматично. І фінал поки що невідомий. На реставрацію дерев’яних конструкцій із бюджету нам виділили 27 тисяч грн. Не знаю, казати чи ні... Та це вже здобуло досить широкий розголос. Коротше кажучи, у кримському уряді один заступник міністра культури буквально силою змусив нас укласти договір з організацією, яка не має ліцензії на проведення робіт на об’єктах культурної спадщини. При цьому на проект грошей нам не дали. І ось ця організація почала роботу без проекту. Вони взялися за «вишку»... Надбудову над дахом будинку Волошин називав «вишкою». Це оглядовий майданчик, із неї відкривається чудовий краєвид на всі чотири боки. Там загоряли, любувалися зорями, читали реферати й вірші... Ми стали шукати гроші на проект. П’ять тисяч із позабюджетних коштів дав мер Феодосії. Упорядкування проекту на реконструкцію такого об’єкта, як будинок Волошина, припускає роботу у фондах музею, це серйозна робота з архівними документами, із фотографіями. При реставрації потрібно усе відновити в початковому вигляді. Креслення проекту розроблялися паралельно з веденням робіт. Та будівельники їх ігнорували. У результаті вони виконали роботу з моторошним браком. Деревину взяли низької якості, просочення не зробили. Авторський нагляд не прийняв у них роботу. І суму, зазначену в кошторисі на реставрацію «вишки», вони завищили майже вдвічі. Я, звісно ж, таку «Форму № 2» не підписала… У цей самий час вища організація (Мінкульт АРК. — О.С.) мене буквально задавила доганами. Той самий заступник міністра, який ініціював укладання договору зі «Строителем», що припустився жахливого браку, мені кількаразово телефонував і погрожував. Каже: «Мене звуть, знаєш як? Удав!.. Я все одно тебе доб’ю». Ось до чого дійшло. Проблеми, які мені в найкоротші терміни потрібно було вирішити, існували чимало років. Та систему протипожежної безпеки, якої ніколи не було, ми встановили, зробили систему опалення, що була відсутня десятки років. Після цього мені оголосили догану за порушення протипожежної безпеки! Потім приїжджає інша комісія. Вони бачать, що музей до відкриття сезону готовий: на лекційному майданчику зроблені нові лави, обновлене експозиційне устаткування, ми за свій рахунок перетягнули фрізи, вітрини — настінні та підлогові, обновили експозицію. У штаті, до речі, на весь заповідник у нас усього один робітник. І ось приїжджає комісія, у результаті — догана «за не підготування об’єктів до курортного сезону». Один із пунктів звинувачення — не оформлено охоронну зону. Ця проблема — відсутність охоронної зони — існує від моменту відкриття музею. Ну добре, вони мені вказали, я людина сумлінна: знайшла організацію, яка має право виконувати подібні роботи. Встановлення охоронної зони — це велика праця, яку можна порівняти із докторською дисертацією. Роботу цю майже завершено... При цьому ззовні стимулюється розкол усередині колективу. Головна причина, звичайно, у тому, що я тут комусь заважаю. Та я тут вирішила йти до кінця. У чому лишень мене не звинувачують! У тому, що мій кабінет знаходиться в музейному приміщенні. Звинувачують люди, які ще зовсім недавно, кілька років тому, керуючи музеєм, здавали ось ці самі дві кімнати під кафе. За 25 гривень на місяць. На місяць! Веранди музею були перетворені на камери схову. Тут уночі зберігалося все те, що продається на лотках набережної. Тут був бруд, папірці валялися, і чого лишень не валялося! Туалет тут улаштували... Я розумію, усім потрібні гроші, але не можна забувати, що це пам’ятник, і наше головне завдання — його зберегти. Кафе працювало цілодобово. Цілодобово була відкрита ця територія!.. Це просто Бог береже цей будинок...

* * *

Напевно, хтось через десяток років, потрапивши до Коктебеля, буде з ностальгією згадувати Коктебель нинішній. Адже в пам’яті залишиться вибране: усмішка випадкової жінки в турецькій кав’ярні; осіннє ребристе море, в якому відбивається небо, і скелястий Карадаг, у контурі якого дивним чином відбитий профіль співака Кіммерії.