Книжки патріотів

Мама розповідала, що я народився, салютуючи американському прапору.

Джон Маккейн

Історія наповнена епічними сюжетами. Вона багата на героїв, які ведуть жорстоку боротьбу. Їхні слова та дії назавжди залишаються у свідомості людства, впливають на реальність, обростають легендами. «Сказання про Гільгамеша», гомерівська «Одіссея», «Божественна комедія» Данте, «Втрачений рай» Мільтона — всі вони про порятунок, героїчні подвиги та події, що визначають розуміння культури або нації. У своїй подорожі в пошуках істини герої епосів набувають цілісності свідомості, душі та тіла і тому стають прототипами для будь-яких лідерів, готових вести за собою людей. Але в епоху засобів масової комунікації поширення героїчних оповідей має особливе значення — зрештою, міфи завжди сильніші за реальність. Люди, які прагнуть стати нашими лідерами, намагаються огорнути себе міфами, стимулювати їх створення. Найчас­тіше сучасні «герої» — це просто ті, хто досяг найбільшого успіху в маніпуляції міфами, в представленні перед публікою наявного статус-кво як «змін», а стагнації — як «стабільності». У суспільстві Сполучених Штатів Америки, яке морально слабшає та все ще тягнеться до осяйного демократичного ідеалу, очевидно, вже все готове до приходу нової епохи. Із секуляризацією Бога й держави мода на героїв, що володіють надлюдськими рисами, потроху в’яне. Але три герої, які поки що не склалися — Гілларі Клінтон, Барак Обама і Джон Маккейн, — огорнуті мільйонами доларів, витрачених на рекламу, пропаганду й піар, прагнуть переконати публіку пройти вслід за ними славними шляхами їхніх перемог. Що в їхніх легендах — вигадка? І чи можна вважати решту історією?

Підкладка сучасних політичних біографій абсурдна. Вони не просто прагнуть підпорядкувати собі час, а й намагаються наділити своїх протагоністів взаємовиключними рисами: простотою, «звичайністю» – з одного боку й екстраординарними рисами супергероїв — з іншого. Суперечлива природа цього посилання цілком розкриває суперечності в характерах самих персонажів. Взяти хоча б Гілларі Клінтон. Невдовзі після її обрання в американський сенат їй було виплачено 8 мільйонів доларів авансу за ще не написану книжку, яка зрештою отримала промовисту назву-оксюморон «Жива історія». Біограф підкреслює людяність своєї героїні, змальовуючи подробиці її дорослішання, освіти, формування політичних переконань. Гілларі описує свій шлюб, скандали і любовні переживання, що його супроводжують. Найкраща частина книжки — розповідь Гілларі про швидкоплинні роки навчання у Йєльському університеті та про те, як солодкомовний Білл переконав її розпочати серйозні стосунки. Мова Гілларі енергійна, а персонаж її розповіді мимоволі викликає повагу. Книжка майже дозволяє забути про те, що написано її не без допомоги цілого колективу авторів. Програвши Бараку Обамі внутріпартійні вибори, можливо, Гілларі повернеться тепер до написання книжок для дітей і про дітей, що так добре виходило в неї в минулому.

Часопис «Тайм», який готував номер, присвячений Дню незалежності, попросив Обаму і Маккейна створити коротеньке есе на тему патріотизму. Барак надіслав «Віру в прості мрії» — чарівну казку про демократію, що починається з розповіді про те, як у дитинстві, в Індонезії, мама читала йому на сон прийдешній «Декларацію незалежності». Зрештою, Бараку треба було представити свою родину хоча б наполовину такою ж патріотичною, як у Маккейна, чий дід і батько, «чотиризіркові» адмірали флоту, поглинали бурбон і крутили самокрутки. У своєму творі, названому «Мета, важливіша за будь-кого з нас», Маккейн доводить: обов’язок патріота — «шанувати настрої, що пов’язують воєдино всіх американців», котрі залишаються «спадкоємцями й хранителями благословенної свободи, яка століттями зберігалася завдяки крові, пролитій героями». Він наділяє себе привілеями, здобутими завдяки походженню, але при цьому забуває пояснити, що розуміє під словом «свобода». Це особливо цікаво з огляду на його службу у В’єтнамі. Свій п’ятилітній полон він називає «обов’язком, виконаним в ім’я збереження честі Америки».

Тоді як Маккейн поглинутий свободою, завойованою в минулому, – Обама покладає надію на краще майбутнє, на «справжню гідність американців — віру в прості мрії, у маленькі дива». Звучить так, ніби нація – це збіговисько бездумних ідеалістів, які зійшли зі сторінок екзистенціалістської п’єси Семюеля Беккета «Чекаючи на Годо». Прочитавши обидва есе, читач залишається вкрай здивованим: хто ж із авторів більший патріот, і куди поділася Гілларі саме тоді, коли її так потребували.

Одне з великих досягнень Америки — еротизм її патріотичних настроїв. Нарешті, після стількох років влади Буша-молодшого, перед країною (не так уже й випадково) виникла реальна можливість потрапити в руки справжніх чоловіків. Принаймні їхня патріархальна риторика дає право на це сподіватися. Барак Обама, щойно ставши першим темношкірим президентом адвокатського факультету Гарварда, написав книжку спогадів «Мрії батьків». У ній порушено питання раси, сім’ї й активізму, але найважливіше — процес примирення автора зі смертю батька (якого він не знав) і з власним заплутаним корінням. Друга книжка Обами «Відвага надії» — вже очевидна самореклама, що використовує традиційну для всіх політичних діячів техніку. Читати її цікавіше, ніж попередню, бо в ній (під страхом можливого скандалу в майбутньому) автор виводить себе на чисту воду стосовно університетських років, проведених у пиятиках, курінні травички й — зовсім трішечки — забавах із кокаїном. Книжка динамічна, вона надихає, попри приземленість розповіді: Обама зізнається у власних промахах і, беручи на себе всю відповідальність за них, показує себе лідером, за яким можна йти.

Очевидно, до створення другої книжки його підштовхнуло те, що Джон Маккейн написав аж чотири: «Віра батьків», «За що варто боротися», «Чому мужність має значення» і «Характер — це доля». Всі вони присвячені розкопкам американської історії, з якою, нібито випадково, тісно переплітається коріння родини сенатора. Як і Гілларі, Маккейн наймав для написання всіх своїх книжок авторів «зі сторони», тоді як Обама виконував свою «домашню роботу» власноруч. До честі Маккейна, Обама писав свою книжку після закінчення університету, тоді, коли сам Маккейн воював у кровопролитній війні.

Тільки Богові відомо, в яку епоху входить нині Америка: відродження, спокутування гріхів чи примирення. Кожному з наших «внутрішніх Сократів» належить поставити перед собою власне запитання: «Котра ж година?»