«Київські лаври»: між Ждановим і Жаданом

Травневий Київ зі своїми дощами, сяйвом та квітучими бузками вигаданий для поетичних фестивалів. Традиції давні. Однак «Київські лаври» (Міжнародний фестиваль, який тривав шість днів — із 15 по 20 травня) перевершив усе раніше бачене нами.

Якість фестивалю визначають організатори, імена і зали. «Лаври» міняли зали легко, як франт – костюми: вдень один, надвечір інший. У денному світлі промайнули зали Будинку вчителя, Спілки письменників, Будинку актора, під фініш усе попливло, причому в буквальному значенні — по Дніпру — на білому кораблі «Ельбрус»; у ролі поетичних майданчиків ще й два зелених острови були задіяні. Ну, а вечірньо-нічна частина поетами прожита була в мережі (не віртуальній) кав’ярень «Бабуїн».

Тепер про імена. Не всі заявлені у програмі відомі особи змогли вшанувати Київ своєю присутністю. Ну, а ті, котрі вшанували, як камертоном (щоб не казати про висоту відомої планки) задали фестивалю рівень чистоти звучання. Може, завдяки саме цьому, а не диву, вся нахраписта графоманія від фестивальних мікрофонів була відтята. У це важко повірити, але організаторам — удалося. Так, майже повністю. Організував і очолив фестиваль поет із покоління «нинішніх тридцятирічних» Олександр Кабанов. Кабанов — поет заслужено популярний у колах любителів красного письменства. У ряду його успіхів зазвичай називають видані ним чотири книжки віршів і лауреатство (премії «Нового мира» та ім. Великого князя Юрія Долгорукого). Тепер, мабуть, до його успіхів слід зарахувати й «Київські лаври». Як йому вдалося створити фестиваль і провести його на широку ногу — колись з’ясують зацікавлені.

Серед званих гостей загальну увагу привернули до себе особи, чиї імена в літературному світі давно на слуху й певною мірою легендарні: Олексій Парщиков, Бахит Кенжеєв, Олексій Цвєтков, Світлана Кекова, Іван Жданов. Окрім названих, було чимало чудових і різних поетів із Москви, Криму, Пітера, Одеси, Харкова, Запоріжжя, Дніпропетровська, Києва (не варте місто без поета!), — чия гучна слава ще попереду.

В культурі авторського виконання було помічене ноу-хау: два поети читали вірші не з рукопису чи з книжки — з ноутбука. Цвєтков — із мініатюрного. Олексій Остудін, поет із Казані, – з машини, величиною як добра шахівниця. Мабуть, тут доречно сказати і про культуру дарування (прийняття) книжок. Відомим поетам багато дарували. Хтось зі знаменитостей брав байдуже, головою лише кивнувши (мабуть, уявляючи багаж, який доведеться тягти через кордон). А хтось... О, як брав книжки Кенжеєв — варто було бачити! Бахит приймав дарунок від невідомого побратима з таким захопленням, наче тільки про цей подарунок і мріяв усі останні роки.

Автору цих нотаток було цікаво, чим гучно відомі в минулому поети займаються (окрім творчості) нині.

Олексій Цвєтков (родом зі Станіслава, виріс у Запоріжжі, учасник поетичної групи «Московское время», висланий 1975, живе у Празі): «Пишу огляди міжнародних подій для сайта радіо «Свобода». Два матеріали на день. Мушу. Зарплата хороша. Але моя аудиторія як поета — лише в Інтернеті. Бракує живого спілкування. Тому коли Кабанов зустрів мене в Празі і запросив до Києва, я взяв відпустку й охоче приїхав...»

Бахит Кенжеєв (народився в Чимкенті, учасник поетичної групи «Московское время», із 1982 – в Канаді): «У Монреалі в мене геніальна робота, я позаштатний перекладач. Вона дозволяє мені заробляти на життя, писати й подорожувати. Цю роботу можна порівняти лише з роботою університетського професора або хорошого журналіста. Я живу за кордоном, щоб писати. На батьківщині це для мене неможливо, тому що я тут зіп’юся. А там пити ні з ким, тому працюю. Канада для мене вже давно не еміграція: еміграція передбачає неможливість повернення. Еміграції вже більше немає. Є лише питання про місце мешкання. Тобі подобається — живеш в Україні, хтось — у Європі, Росії чи Америці. За наявності Інтернету і дешевих квитків на літаки це питання зняте...»

Олексій Парщиков (народився на Далекому Сході, жив у Києві, Донецьку, Москві, засновник поетичної групи метаметафористів, приїхав із Кельна): «...Там я співпрацюю з голландським культурним центром. Коментую вірші. Можу брати будь-якого автора. Це може бути історично давня поезія, може бути сучасна — китайська, сербська, російська, яка завгодно. Зі світових мов я знаю лише російську й англійську. У цьому проекті пишу англійською. В пошуках перекладів мені інколи доводиться їздити країнами англомовного світу, бо в Німеччині буває важко дістати, наприклад, ось такого румунського поета в перекладі англійською. Бібліотеки й міжбібліотечні зв’язки не завжди виручають. Я зустрічаюся й листуюся з авторами, в яких є цікаві для мене переклади. У Голландії дефіцит поезії голландською мовою. Вони компенсують це почасти таким ось чином. Я не кажу, що коментую по одному віршу на день. Але коли їх буде 365, ми подумаємо, що робити з цим матеріалом...»

Іван Жданов (народився на Алтаї, засновник поетичної групи метаметафористів, живе в Криму): «Мені колись дали премію Аполлона Григор’єва. Я поставив батькам пам’ятник, купив собі в Симеїзі житло і придбав фотоапарат. У дефолт решта грошей пропала. Тепер здаю квартиру в Москві і живу в Симеїзі, пишу вірші й займаюся фотографією; зробив кілька фотовиставок...»

У автора цих нотаток найсильніше враження від фестивалю — творчий вечір Івана Жданова. І не тільки в мене. Публіка в «Бабуїні» слухала його в якомусь розгублено-захопленому напівгіпнотичному стані. Причому — уточню — публіка досвідчена і не безмежно твереза. Виступав він уже після чудових Андрія Полякова і Кекової. Почав читати – і в залі невдовзі вгамувалася круговерть. Читав він напам’ять, читав більше години. Хтось, було, по-свійськи з рядів похвалив: «Непогано!» Жданов скривився і, витримавши паузу, скромно прореагував: «Гадаю — це більш ніж непогано». І все він робив, до речі, володіючи притихлим залом. Доречні були навіть ковтки через прозорий край і щось схоже на коротку лекцію, ніби для першокурсників літінституту, які попросили метра показати, де в рядках міститься речовина поезії і як вона вивітрюється від переставляння слів, скажімо, у вірші, де «звезда с звездою говорит»... Але до небесних світил ми ще повернемося.

Після виступу Жданова я подивився, що про нього пишуть, і був вражений, потрапивши на навкололітературні сайти. Чесно кажучи, таке паскудство про сучасника доводилося читати хіба що про Олександра Ісайовича. У сайтівських анонімів інформованість про життя Жданова якась явно хворобливо чекістська. Втім, в усі часи ненависників поетам не бракувало, і це бадьорить. Що стосується Жданова, глибинна суть ненависті в анонімів, здається, не в тому, що поет буває задерикуватий або нестерпний, а в тому, що він пише «Церква» — з великої літери.

На плавання по Дніпру в автора цих нотаток не виявилося часу і послухати Сергія Жадана — не вийшло, тому скористаємося цитатою. Київська поетеса Євгенія Чуприна розповіла мені про враження від «Ельбруса», зокрема: «Жадан — ось приклад відмінного поета і дуже милої, приємної людини. Він не брав участі у слемі (змаганні поетів), але читав, причому найпершим. Був утомлений із брудною головою. Читав швидко й погано, але всі мовчали і слухали, я в тому числі...» Тепер би й сказати про зірки. Але ні, про зірки трохи згодом.

Новинкою у благородній фестивальній справі стало вручення премії «Київські лаври» прямо першого ж дня, коли ще ніхто й роззирнутися не встиг. Але принаймні це чесно. Премія — така собі скульптурна алегорія, створена Євгеном Дерев’янком. Скульптура – це два поети (звісно, українець і росіянин), які, підперши мрійливо вилиці, розглядають один одного. Круглий стіл перед ними принципово розсувний, можливе віддалення літераторів залежить від віянь часу. При цьому поети різняться, як запевняє Кабанов, лише табличками. Українському поетові Анатолію Кичинському було вручено «російську» половину скульптури, Цвєткову — «українську». Між поетами, звісно, можуть бути конфлікти і на політичному, і на етнічному рівнях. Але, якщо поетична голова влаштована правильно, конфлікт відчувається на вищих рівнях... Ось підвів голову, а лермонтовське небо — порожнє! Страшно ж як... У Жданова: «…и звезды смотрят вверх, и снизу не видны… Они повернуты спиной, их не увидишь снизу… Как эти звезды приручить, известно только Богу». А у Жадана: «... i небеса такі темні, мовби хтось поскидав до купи вiдрубанi курячi голови i чорнi троянди».

Перед кожним свій кременистий шлях, в’язи не скрутити б.