Київське студентство і Кобзар: 100 років тому

Кожен народ має своїх геніїв, і кожний народ має право їх ушановувати. Проте століття української бездержавності дали немало свідчень того, що таке вшанування влада може розцінювати як злочин. Одне з найяскравіших припадає на рік 1914-й - рік ювілею Великого Кобзаря. Головним місцем протистояння його шанувальників із російськими шовіністами, яким ця постать видавалася страшним привидом "самостійництва", став Київ.

Готуватися до сторіччя від дня народження Тараса Шевченка українці Російської імперії почали задовго до ювілейних днів. Не лише по містах, містечках і селах Південно-Західного краю, як звалася тоді територія підросійської України, а й в інших, особливо університетських, містах країни - Москві, Томську, Вільні, Дерпті, Ризі, Варшаві. Навіть у столичному Петербурзі пожвавилося життя місцевих українських громад: почали з'являтися статті в пресі, проводитися благодійні вечори з метою зібрати кошти на перевидання Шевченкових творів, засновуватися нові громадсько-освітні організації й земляцтва, готуватися урочисті засідання, висловлюватися пропозиції заснувати іменну стипендію тощо.

Особливо активно підготовчу роботу для вшанування пам'яті Шевченка проводили київські громадські діячі, науковці, вчителі народних училищ, журналісти і, звісно ж, студенти. Вже за кілька місяців до ювілейної дати в київських газетах почали з'являтися відповідні матеріали. Щодня друкувалися повідомлення про заходи навчальних закладів, громадських об'єднань, театрів, гуртків щодо організації урочистостей, перевидання літературних творів та альбомів малюнків Шевченка, про вистави й концерти тощо.

Не залишилися байдужими до цієї дати й провладні та відверто чорносотенні видання. З номера в номер публікувалися брехливі й часто безглузді статті й замітки, де паплюжили творчість і пам'ять Кобзаря, звинувачували українську спільноту в підготовці на 25–26 лютого (9–10 березня за новим стилем, на які припадають день народження і день смерті Т.Шевченка) "гайдамацького повстання". "Чесні російські патріоти" не обмежувалися лише газетною полемікою. До органів центральної влади імперії брудним потоком хлинули доноси на "мазепинців"-сепаратистів, повідомлення про їхню підривну діяльність. Реакція не забарилася. У січні 1914 року міністр внутрішніх справ Микола Маклаков підписав циркуляр, яким по всіх губерніях імперії заборонив "публичные чествования малороссийского писателя Тараса Шевченко", будь-яке його публічне вшанування, видання й поширення "тенденційної літератури". Заради справедливості слід зауважити, що в Держдумі розгорілися дебати щодо того, наскільки законною є така заборона, але, як це часто бувало у вітчизняній історії, депутати забалакали тему, так і не визначившись до самої ювілейної дати.

Не залишився осторонь і Святійший Синод: він заборонив служити в церквах 25 лютого панахиди "за рабом Божим Тарасом", які до того правили впродовж 50 років поспіль!

Місцеві керівники різного штибу сприйняли циркуляр і відомчі розпорядчі акти як безпосереднє керівництво до дії. На жаль, як це часто траплялося не лише в новій, а й у новітній історії України, попереду всіх тут було начальство київське: скажімо, попечитель київського навчального округу своїм циркуляром заборонив учням середніх навчальних закладів брати участь у будь-якому вшануванні Шевченка, а міській інспектор народних училищ наказав вилучити з бібліотек літературу про Україну, комітет у справах друку наклав арешт на підготовлене до ювілею перевидання "Кобзаря" тощо. Напередодні ювілейної дати до керівництва київських вищих начальних закладів було направлено урядові телеграми з вимогою "озаботиться надлежащими мерами обеспечить спокойствие [в] этот день".

Заборонні заходи, як це найчастіше і буває, викликали протилежний ефект. Обурювалася тепер не лише учнівська молодь, за живе зачепили й широкі маси українського населення міст і селян - "уже й молитися не дають!". Однак найрадикальніше виступили представники українських громадських організацій і студентства. Одразу по виході циркулярів було сформовано коаліційний страйковий комітет, який почав готувати панахиду, але вже не церковну, а громадську, і страйк. Начальник Київського губернського жандармського управління полковник Шредель доповідав директорові Департаменту поліції Белецькому у Петербург:

"…Руководители украинского движения объединились с другими противоправительственными организациями и приступили к выработке плана устройства уличных демонстраций на 25 и 26 февраля, направив все свои усилия к привлечению к этим активным выступлениям студенчества г. Киева.

…Среди студенчества образовался особый временный комитет по организации таковых выступлений, в который вошли представители инородческих землячеств (поляков, грузин, армян и т.п.) и …приступлено к изготовлению прокламаций…".

Перші прокламації були надруковані на гектографі трьома мовами - українською, російською і польською. Але значна їх частина потрапила до рук поліції: студент, який ніс цілу пачку, за підозрілих обставин загинув, потрапивши під дачний поїзд. Отримавши такий речовий доказ, поліція і жандарми розпочали переслідування всіх більш-менш відомих їм активістів студентського руху.

Навіть епіграф прокламації ніс у собі "заклики до повалення державного ладу" - це були трохи неточні рядки з Шевченкового "Заповіту" і поеми "Кавказ":

"Поставайте - кайдани порвіте".

"Борітеся - поборете...

За вас сила, за вас воля

І правда святая!"

Сам текст також не залишав сумнівів щодо настроїв і намірів її авторів:

"Товариші! Свято столітнього народження Великого Співця демократії, подвійно пригніченої - соціально і національно, мусить перетворитися в велику політичну демонстрацію. Ті самі, хто катували поета-мужика, а разом з ними і всі народи "од Молдованина до Фінна", заборонили свята страдника.

Ми, українські студенти, соціал-демократи, звертаємось до революційної інтелігенції та студентства всіх народів з закликом підтримати наш протест у формі одноденного політичного страйку по всіх вищих школах м. Києва.

Пам'ять людини, що кров'ю серця і тіла свого заплатила за свій революційний протест Генія, повинна бути святою для кожного, хто відчуває на собі важку руку "царів, неситих шинкарів".

Хай же в цей день об'єднаємось ми під прапором, на якому червоними літерами напишемо: ТАРАС ШЕВЧЕНКО.

Хай наша відсутність в школах в цей день буде грізним [попередженням] пануючому, божевільному націоналізмові.

Хай знають, що ми скоро гукнемо могутнє, революційно-безстрашне:

…Слава, слава

Хортам і гончим, і псарям.

І нашим батюшкам-царям.

І це організоване "слава" буде смертю для наших гнобителів.

Товариші, СТРАЙКУЙМО 25 лютого".

Зауважимо, що рядок про "пануючий, божевільний націоналізм" стосувався отого російського, справді божевільного шовінізму, що ним були просякнуті всі виступи й дії право-монархічних і чорносотенних організацій та діячів, яких усіляко підтримувала тодішня державна влада.

Після першої прокламації було видано ще кілька. Одну написали спеціально для робітників. Листівками обклеїли їдальню Київського політехнічного інституту - головного місця зібрань студентів-активістів різноманітних рухів і громадських організацій; чимало їх ходило по Університету св. Володимира і Комерційному інституту. Поліція і жандарми збилися з ніг, намагаючись знешкодити авторів і розповсюджувачів небезпечних закликів. Почалися обшуки і арешти.

У свою чергу, посилили конспірацію й організатори заходів. Засідання комітету тепер призначалися за кілька годин до початку, причому щоразу в новому, "чистому" приміщенні. Утім, судячи з усього, влада активізувала роботу з провокаторами: останнє засідання, призначене на 23 лютого в приміщенні на вулиці Несторівській, було зірвано. Не встигли члени цього штабу, значна частина яких, до речі, навчалася в Київському політехнічному інституті, зібратися, як до кімнати ввірвався наряд поліції на чолі з приставом. Почався обшук, але хтось устиг-таки знищити старі й щойно розпочатий протоколи. Затриманих доправили до Старокиївського відділку, а звідти - до Лук'янівської в'язниці. Попри відсутність прямих доказів "правопорушення" та добрих перспектив на звільнення, всіх пригнічувало те, що, швидше за все, демонстрація не відбудеться. Але близько полудня 25 лютого двір тюрми почав заповнюватися студентами. Це були перші затримані на Володимирській вулиці учасники велелюдної демонстрації, що лише набирала силу.

У своєму повідомленні-звіті навчальному відділу Міністерства торгівлі і фінансів, якому підпорядковувався Київський політехнічний інститут, його ректор (директор за тогочасною термінологією) Іван Жуков писав: "25 февраля все было спокойно, но многие лекции и занятия не состоялись вследствие отсутсвия студентов". І дійсно, київським політехнікам, так само як і студентам Університету св. Володимира, Комерційного інституту, Вищих жіночих курсів та слухачам Політехнічних курсів "для осіб обох статей" Пермінова, було того дня не до навчання. Студенти і працівники низки київських підприємств оголосили страйк.

Від самого ранку молодь почала сходитися до Комерційного інституту (тепер у цьому будинку Національний педагогічний університет ім. М.Драгоманова). За короткий час там зібралося майже дві тисячі людей. Вони заспівали "Вічна пам'ять" і розкидали прокламації.

Водночас мітинги зібралися й біля Володимирського та Софійського соборів, причому участь у них брала не лише молодь. На вулицях з'явилися поліція і козаки. Вони нагайками намагалися розігнати протестувальників. Взагалі, як видається, спочатку виступи мали доволі розрізнений характер і відбувалися в різних частинах міста. Ось як про це згадував однин з учасників тих подій - колишній студент КПІ П.Котов:

"Володимирський собор охоронявся патрулем кінноти, але маса демонстрантів у декілька тисяч чоловік оточила останній і тиснулася туди - була неділя, і церковний процес йшов повним темпом. Піп на іронічну пропозицію втік за вівтар, а присутні проспівали "Заповіт"… Те ж одбувалося й біля нового костьолу на В.Васильківській; панахиду було відправлено лише в зв'язку з тим, що заборона торкалася православної служби".

Оголошення, що служби не буде, учасники виступів побачили і на дверях Софійського собору. Тому звернулися до священиків із проханням усе ж таки відправити панахиду за Шевченком. Діставши відмову, велелюдне зібрання знову почало співати "Вічная пам'ять" просто на вулиці. До них приєдналися працівники заводів, дрібних майстерень і друкарень, які також вийшли на страйковий мітинг на площі Богдана Хмельницького. Після цього спільна колона рушила в зворотному напрямку. На розі Ірининської та Володимирської біля залишків старовинного монастиря - Ірининського стовпа - людей спробував зупинити поліційний наряд. Тих, хто не підкорявся наказам, - а таких була переважна більшість - хапали і відправляли до поліційного відділку. Та мітингувальники не зупинилися. Супроводжувані натовпами співчутливців і витріщак, вони пройшли до Прорізної, звернули на Пушкінську, звідти - на Фундуклеївську (нині Богдана Хмельницького), після чого почали спускатися на Хрещатик. На розі Фундуклеївської та Терещенківської сталася сутичка зі студентами - членами чорносотенної організації "Київське патріотичне товариство молоді "Двохголовий Орел", які намагалися організувати контрдемонстрацію (чи, як нам нині звичніше, антидемонстрацію). Ще зранку біля пам'ятника Столипіну навпроти Міської думи (якраз посередині нинішнього майдану Незалежності) вони, під орудою студента Університету св. Володимира Голубєва, влаштували свій мітинг, піднявши над натовпом російський триколор. Утім, після тривалих суперечок з поліцією трохи заспокоїлися. Та ненадовго. Хтось із цих "анти-" заволав "Да здравствует единая, неделимая Россия! Ура!". У відповідь почулися свист, шикання і крики "Долой! Долой!". Деякі свідки, яких згодом допитували про ці події, стверджували, що можна було почути й радикальніші гасла - "Долой Россию!" і "Хай живе самостійна Україна!". Студента-монархіста, який вигукнув "Долой Шевченко!", учасники ходи побили.

Невдовзі до маніфестантів приєдналася велика група робітників одного з найбільших київських підприємств - Південноросійського заводу, яка рухалася з боку Великої Васильківської. Демонстрація набула відчутно політичного характеру. Близько третьої години дня знову з'явилися активісти "Двохголового Орла". Сутички стали серйознішими. Зустрівшись із демонстрантами, які вшановували пам'ять Кобзаря, "двохголовці", як їх називали в Києві, демонстративно порвали портрет Шевченка. Почалася бійка, з обох боків полетіло каміння. Усе б скінчилося великою кров'ю, якби у справу знову не втрутилася поліція.

Заворушення тривали впродовж усього дня. Поліція до самого вечора хапала учасників. Затриманими були переповнені всі міські відділки. Владі вдалося вгамувати демонстрантів лише з допомогою військ.

Наступного дня, у роковини смерті Шевченка, виступи поновилися. Щоправда, з огляду на вжиті жандармами і поліцією заходи, демонстрантів помітно поменшало. Однак і тут не обійшлося без бійок між тими, хто вшановував пам'ять Кобзаря, і його ненависниками. Особливо активним були знов-таки "Двохголовий Орел" та його невгамовний очільник Голубєв. Члени цього товариства, озброєні дрючками й нагайками, вдавалися до відвертих провокацій. Така активність дала привід навіть київському губернаторові Миколі Суковкіну згодом написати міністру внутрішніх справ "…выступления правых организаций 25 и 26 февраля, носившие характер неуместных выходок, не только в значительной степени служили препятствием к подавлению возникавших беспорядков, но зачастую служили и поводом к усилению таковых. Всемерно сочувствуя патриотическому развитию молодежи, я, тем не менее, нахожу совершенно недопустимым такого рода выступления монархических организаций, нередко утрачивающих идейный характер и принимающих характер хулиганских выходок…".

Тим часом містом розносилися чутки про студента-єврея на коні, який роз'їжджав напередодні по Києву і скеровував дії демонстрантів. Особу невідомого намагалася встановити поліція, але, звісно, нікого не знайшла - дехто зі свідків хоч і бачив того дня вершника, але чи справді він роздавав якісь вказівки учасникам демонстрацій, сказати ніхто не міг. Проте чутками скористалися чорносотенні газети, які зчинили юдофобсько-українофобський лемент, одним махом затаврувавши як державних зрадників і "жидів", і "мазепінців".

Ввечері ювілейного дня "двохголовці" намагалися улаштувати ще й єврейський погром на Подолі і вже почали бити вітрини магазинів та житлових будинків на Олександрівський вулиці. Але поліція, в якої і без того вистачало роботи, їх розігнала. При цьому жодного із цих "активістів" не затримали. А от студентів різних київських вишів, які брали участь у вшануванні пам'яті Шевченка, чи, як писали в ті дні чорносотенні газети, "мазепинських демонстраціях", опинилося "в Лук'яна" чимало, і не тільки українців. Особливо багато було грузинів. Утім, як записав у щоденнику відомий громадський діяч Євген Чикаленко, ці молоді люди на допитах називали себе українцями:

"Кажуть, що при списуванні протоколів з арештованих демонстрантів, кавказці, а власне грузини, наче змовилися називати себе українцями.

- Та який же ви українець? - питає їх на допиті поліцейський пристав. - Ви ж грузин, видно по вас.

- Пиши українець. Ти "Кавказ" Шевченка читав? Його написав українець, і я теж хочу бути українцем".

Слідство за фактами масових заворушень і їхніми обставинами тривало чотири місяці і було закрито всього за місяць до початку Першої світової війни, яка змінила світ. За оцінками істориків, ці події стали останніми значними антиурядовими виступами в Києві перед революцією.

…Про паралелі із сьогоднішнім днем, напевно, багато розводитися не варто - вони очевидні. Подібність - навіть у пропагандистських штампах, до яких донедавна вдавалися, та й нині використовують деякі ЗМІ. Різниця хіба в тім, що романтичного "єврея на коні" замінили зловісні "гранітоїди - іноземні агенти", а замість "мазепинців" тепер виступають "бЕндерівці". Були і свої тітушки - їхню роль виконували "двохголовці". Але заради справедливості слід зауважити: дії тодішніх офіційних оборонців царського режиму щодо учасників антиурядових заходів були набагато гуманнішими за дії нинішніх силовиків. В усякому разі, в поліції затриманих не катували і не калічили…

Відтоді минуло сто років. Але постать Шевченка у свідомості більшості українців і сьогодні асоціюється не лише з геніальними пророчими літературними творами, а й, передусім, із боротьбою за волю України. І аж ніяк не випадково серед численних плакатів і малюнків, які прикрашали барикади на Майдані та двері захопленої мітингувальниками Київської міської державної адміністрації, були й портрети Великого Кобзаря.