Київська Осінь Середньовіччя

Жителі «Країни Мрій» люблять мріяти. І мрії ці не зникають, як повітряні замки, а втілюються в реальні події — фестивалі, концерти, диски, складаючись у яскравий літопис дивовижної країни. Однією з таких подій стало вересневе дійство «Осінь Середньовіччя», яке відбувалося в Софії Київській.

— Ми зауважили, що у «Країні Мрій» дуже популярні середньовічні танки. Напевно, тому, що багато дорослих у душі залишаються дітьми, люблять гратися в лицарів, в аристократичне життя. Отож ми обрали стиль бароко, присвячений середньовічній аристократичній естетиці, — розповів перед початком свята його творчий натхненник й ініціатор Олег Скрипка. — Нам, українцям, грати в бароко простіше, адже елементів барочного одягу в нас збереглося більше, ніж у Європі. Із 2004 року кілька разів проводили таке свято на Контрактовому дворі, а цього року обрали Софію, що, безперечно, історично виправдано. З вибору місця взагалі все починається, й самі стародавні архітектурні пам’ятки нам допомагають.

Фахових виконавців у цій сфері не дуже багато, і тут представлено найкращих: Ніна Матвієнко, ансамбль стародавньої музики Костянтина Чечені, Тарас Компаниченко й колектив «Хорея козацька». Інтрига вечора полягає в тому, що одночасно відбуватимуться музичне аристократичне зібрання і презентація диска «Українське бароко» із серії «Шедеври української музики», який випускає видавництво «Країна Мрій».

Наш Київ має славну середньовічну історію, і ми хочемо нагадати про це людям. Так, у ті часи на Контрактовій площі щорічно у вересні влаштовували велике міське свято, яке відкривало новий рік, позначало закінчення літа, завершення торгів і укладання контрактів на майбутній рік. На свято сходилися цехові братства зі своїми хоругвами, стягами, піснями. Кожне братство приносило велику воскову свічку й проводило обряд «Весілля свічки», або, як казали в народі, «Женіння свічки». Люди співали, танцювали, а опівночі кожна людина на площі запалювала свою маленьку свічечку, приносила додому й ставила перед образами. Нині в кожного тут теж буде своя свічка, і кожен зможе запалити у своєму серці вогонь родом із стародавніх часів. Думаю, що з допомогою таких заходів і формується справжня українська еліта.

…Гарно вступила «Осінь Середньо­віччя» у двір Со­фії, вона поєднала в собі уро­чистість і веселощі, гру і серйозність, і був у ній настрій осіннього дива. Біля стіни храму зеленіло дерево щастя, прообраз новорічної ялинки, прикрашене цукерками, бубликами й записками із заповітними бажаннями на різнобарвних стрічках, і кожен міг звернутися до дерева зі своєю мрією.

Гостей зустрічали козаки в повному військовому вбранні, дівчата в стародавньому одязі. До речі, багато запрошених теж прийшли в костюмах, що додавало достовірності атмосфері святкових середньовічних зібрань, якими натхненно керував заслужений артист України Тарас Жирко. Хвацькі козаки, вони ж шанувальники військової історії з Департаменту військово-культурної антропології під керівництвом президента Олекси Руденка відтворили історичну картину розводу військової варти. Пісні далеких сторіч у виконанні Тараса Компаниченка й ансамблю «Хорея козацька» вразили текстами, сповненими надзвичайно живого змісту, — пісня «З нами Бог» придворної капели князя Костянтина Острозького, «Дума» гетьмана Мазепи, інші музичні перлини.

Рухається від Софійської дзвіниці хода, супроводжувана співом хорового ансамблю церкви Благовіщення Києво-Могилянської академії (керівник Валентина Шовкун). Несуть свічку — починається обряд «Женіння свічки». І от уже всі стоять зі свічками, передаючи вогонь одне одному. Чудова картина безлічі мерехтливих вогників, які перемагають темінь осінньої ночі. А коли співала Ніна Матвієнко в супроводі ансамблю стародавньої музики Костянтина Чечені, голос співачки підносився над куполами й дзвіницею, немов птах, летів небесним шляхом і звав за собою словами Феофана Прокоповича «Хто кріпко на Бога уповая, той недвижим смотрить на вся злая».

Кульмінацією свята став танцювальний майстер-клас Тараса Компаниченка — це був справжній феєрверк із музики, руху й усмішок. Перед кожним танцем Тарас показував фігури, пояснював, і люди кружляли, об’єднувалися в єдиний ланцюжок, розходилися парами. З вигляду тих, хто не зважувався приєднатися, помітно було, що душею вони — з танцюючими. А ще ці танці з особливими ритмами, під незвичне звучання інструментів, здатні викликати з підсвідомості два полярні образи: самозабутні танки наших предків, описи яких часто зустрічаємо в Гоголя, і медитативну безтурботність козака Мамая. Поєднання непоєднанного, щасливий момент...

Кобзар Тарас Компаничен­ко й усі учасники «Хореї козацької» — Данило Перцов, Юрко Фединський, Северин Данилейко, Ярема Шевчук, Сергій Охрімчук, Олексій Кабанов — грають на стародавніх інструментах із незвичними назвами. Колісна ліра, козацька лютня, лізард, шалмей, басоля, пандора, дуда — майже всі вони зроблені руками самих музикантів.

— Тарасе, під час виступів ви часто пропонуєте людям танцювати, й усі охоче відгукуються. Розкажіть, яких танців ви навчаєте? — запитали ми Тараса Компаниченка.

— Це пізньосередньовічні й ренесансні танці — українські, французькі, італійські й ті, яких танцювали за Речі Посполитої. Народні, бальні, салонні, всі вони великою мірою демократичні. Українські танці мали паралелі в інших народів, і ми хочемо показати, що вже тоді відбувався культурний діалог у єдиному європейському просторі.

— Що вам дає занурення в музичну історію?

— Для мене це — подорож у часі, естетизація простору й живе пізнання світу, в якому жили наші прадіди. Ти знаєш живопис, скульптуру, архітектуру минулого, та цього замало. А музика все оживляє, історія починає дихати, література звучить інакше. І раптом виявляється, що поезія — не просто суха школярська рутина, яку ти прочитуєш, і нічого не залишається. Виникає особлива емоція, здатність пізнати час з допомогою пісні. Стародавня музика дозволяє це зробити, вона особливо збагачує в нашому світі, забитому дикими ритмами. Дає людині змогу зупинитися й пізнати себе.

— А чому свято називається «Осінь Середньовіччя»?

— Це назва книжки Йохана Хейзінги про життя й культуру Європи пізнього середньовіччя. А епоха, яку ми представляємо музичними творами, це кінець українського середньовіччя, свого роду міжчасся. І за часом проведення назва підходить, тому що візантійський Новий рік відзначали восени. Я давно мріяв відродити старокиївську традицію святкувати візантійський Новий рік, і тішуся, що нам удалося це зробити.

Ми хочемо повернути тра­диції старого Києва в сучасну культуру, можливо, так ми зупинимо руйнацію міста. Можливо, тоді вельможі змило­сердяться над давніми київськими валами, перестануть роздавати землю під офіси й страшні новобуди, і старий Київ знову віднайде своє обличчя.

Я радий, що сьогодні було багато дітей. Важливо, що вони побачили, як люди можуть збиратися разом без телевізора, співати й танцювати з друзями.