«КІНОТАВР» В УКРАЇНІ ВІДКРИВ «КОХАНЕЦЬ»

Кіно давно не збирало таку величезну аудиторію глядачів, як 6 жовтня в Центрі культури й мистецтв, на «Російських кіносезонах в Україні». «Кінотавр», в особі президента групи компаній «Кінотавр» Марка Рудінштейна, народного артиста СРСР, президента кінофестивалю «Кінотавр» Олега Янковського (приз за найкращу чоловічу роль «Кінотавра-2002»), режисера Валерія Тодоровського (гран-прі фестивалю цього року) й оператора Сергія Михальчука (приз у Сан-Себастьяно за найкращу операторську роботу) представляли обласканий призами фільм «Коханець». «Російські кіносезони» почалися й тепер уже, як підкреслив Марк Рудінштейн, проходитимуть у Києві періодично завдяки продюсерській компанії «Альянс Шатро», із чудовою командою на чолі з Оленою Волошиною, при постійній підтримці «Російських сезонів в Україні» Посольством Російської Федерації та особисто Надзвичайного і Повноважного Посла Віктора Черномирдіна. Ексклюзивний спонсор кіносезонів — торговельна марка «Олімп».

Прем’єра фільму відбулася в Києві раніше, ніж у Москві, і пройшла з приголомшуючим успіхом, так само як і спілкування з творчою групою після перегляду. А напередодні з цього приводу відбувся прийом у Посольстві РФ.

Про фільм «Коханець» «ДТ» не раз уже писало, а ось із Валерієм Тодоровським удалося поговорити вперше.

— Валерію, кіностудія, знімальний майданчик — ваша колиска, ваше життя. Були якісь сумніви, коли визначалися з професією, чи ви чітко знали куди йти?

— Не було ніякого негативу, не було страху перед професією, але не було й розуміння. Бо я усе бачив наче збоку. А в цьому випадку можуть бути певні ілюзії. У дитинстві я дуже багато бував на зйомках, жив практично на території Одеської кіностудії — через огорожу. Варився в усьому цьому й у певний момент вирішив, що це моя справа. Не розумів і, можливо, й зараз ще не до кінця розумію, що означає цим займатися. Певне, вибір був якось пов’язаний із моєю сімейною ситуацією. Був би сином моряка — став би, мабуть, моряком. Мене з Одеси вивезли в 10 років, і бажання стати моряком зникло.

— Ви не хотіли бути артистом?

— Ні, артистом — ніколи. Вдячний власній далекоглядності, величезне щастя, що не поліз в артисти. Не те що ніколи не думав про це, просто мене завжди вабила сценарна справа. Спочатку закінчив сценарний факультет ВДІКу. Це дуже допомагає, полюбляю писати, близький до цього ремесла. Але дуже хотілося знімати.

— Ви прийшли в кіно, коли стара схема почала цілком розвалюватися, і стали режисером нової формації. Як це сталося? Хто прийшов на допомогу? Хто дав гроші?

— Ніхто грошей не давав, ніхто не приходив на допомогу. Було відчуття свободи й розуміння того, що все у твоїх руках і ти сам можеш цим розпоряджатися. Це тривало дуже недовго, оскільки вибухнула економічна криза, розгулялася інфляція. Десь із 1990 по 1993-й знімалося дуже багато фільмів. Тоді ще ніхто не зрозумів, є кіно бізнесом чи ні. Повертаються вкладені гроші чи ні. Гроші добувалися легко. Фільм «Любов» ми знімали в компанії з моїми друзями — Ігорем Толстуновим і Сергієм Лівнєвим, компанія називалася «АТЛ». Ми пішли в перший-ліпший банк, узяли кредит і зняли фільм «Любов». Гроші дали легко, під слово честі на два фільми. Інша річ, що коли закінчували ці фільми, узята в банку сума перетворилася на нуль. Закінчувати фільми не було на що, довелося викручуватися, рятуватися. Ми не цілком розуміли, чим займаємося, але при цьому було відчуття щастя — ніяких худрад, ніхто тобою не керував. Були, звісно, і розчарування на цьому шляху, але й відчуття свободи, і розуміння, що ти продюсер, що відповідаєш за все з самого початку. Я либонь встиг попрацювати й у державній системі.

— Що більше подобається?

— Зараз? Не можу відповісти однозначно. Тоді фільм «Катафалк» коштував 60 тисяч рублів. І я дуже спокійно працював над ним. Було відчуття стабільності. Потім знімав «Любов», було багато мільйонів рублів, а до кінця зйомок вони перетворилися на кусень ковбаси.

— Так з’явилося малобюджетне кіно?

— Якщо вести мову про малобюджетне кіно — жодну нормальну людину це влаштувати не може. Я до цієї теми близький, оскільки наш проект із Лівнєвим був пов’язаний із поняттям малобюджетне кіно. У певний момент він очолив студію Горького. Це вже інший період історії. У світі знімається багато тисяч малобюджетних фільмів на рік. Приходять у кінематограф нові люди, у нас, в Америці — байдуже де. Вони знімають такі фільми, бо не можуть знайти великих грошей. З їхнього бажання знімати без значних видатків виникло поняття малобюджетне кіно. Час від часу з цього наміру виникають шедеври. Це менталітет. Ти повинен придумати повноцінне кіно за маленькі гроші. Є такий вираз — «голота на вигадки метка». Людина обмежена в коштах, але вона мусить щось придумати. З іншого боку, ми пройшли багато періодів від державної кінематографії до серйозного продюсування. Вже щось заробляється, але фільми дорогі. Сьогодні телебачення, прокат, випуск картини на касетах повертають маленькі гроші, але не повертають нормальні бюджети.

— Нині багато хто йде в кіно без професії, без вигадливості, таких людей досить багато — це не компрометує саме поняття кінопроцесу?

— Це означає лише, що кожен охочий може взяти ручку й папір і почати писати роман. Чи компрометує це Льва Толстого? І людина може сама видати свій роман — красиво й у золотій палітурці, більше того, продавати в кожному магазині. Це її право. Інше питання, чи купуватимуть цей шедевр? Людина знайшла ідею, знайшла кошти, далі — результат. Досвід свідчить: такі фільми згинули, їх не видно й не чути, але їх усіх знято, напівзнято, на три чверті знято. Відбувається природний відбір — вони всі кудись поділися.

— Як ви людина творча, що відчуває смак слова, ставитеся до сьогоднішнього літературного потоку і яким чином знаходите для себе сценарії?

— До літературного потоку я ніяк не ставлюся взагалі. Мені нецікаве 90% із написаного сучасними письменниками. Два роки тому був у журі Букеровської премії, тож прочитав усе найкраще, видане на той момент у країні. Стосовно сценаріїв — немає таких випадків, щоб сценарій принесли випадково, я його прочитав і захотів зняти фільм. Пошуки зазвичай відбуваються в спілкуванні з друзями-сценаристами. Звичайно працюю з двома — Юрієм Коротковим і Геннадієм Островським. Ми розмовляємо, згадуємо історії, що крутяться в думках. Це може тривати тиждень-два, поки не приходить розуміння — ось ця історія, ось цей випадок. Він може бути написаний. Потім обговорюємо. А потім сценаристи — у фільмі «Коханець» це Гена Островський. Безумовно, автор сценарію Островський, але я хотів зробити цей фільм, коли ще він був невиразною задумкою. Тож сценарій виникає з розмов.

— Якщо взяти ваше кіно, всі історії, на перший погляд, абсолютно невигадливі. Хто придумує той самий хід, коли невигадлива історія перетворюється... на фільм — тонкий, філософський, неординарний?

— Думаю, всі разом. Оскільки цю історію досить докладно було виписано в сценарії. Я мало вніс змін. Намагаюся не розумувати: стаючи розумним, руйнуєш емоції. Найважче — бути самим собою. Коли потрапляєш на зйомки фільму, важко втриматися, тебе кудись тягне — зробити красивіше, поестетствувати. А продюсер каже — комерційний фільм зроби. Треба впіймати власне відчуття й утримувати його до кінця. Не звернути з нього. Це дуже важкий момент.

— Ви вважаєте своє кіно комерційним?

— У мене було два фільми, які можна вважати глядацькими. Перший — «Любов», він вийшов, коли кінопрокату вже не було. Але його дивилися майже всі. Другий — «Країна глухих». Син тоді навчався у восьмому класі. Він розповідав, що всі його однокласники подивилися цей фільм. У московському середовищі навіть були модні слівця з цього фільму. Це ознака масової популярності. Є менш глядацькі — «Підмосковні вечори», «Коханець». Хоча «Коханець» ми мало показували. А на перегляді дивилися затамувавши подих — на «Кінотаврі», у Виборзі, Торонто й у Сан-Себастьяні. З іншого боку, не можна орієнтуватися на фестивалі. Хоча цей фільм про просту людину, кожного може спіткати якийсь внутрішній конфлікт. Але його зроблено без загравання з глядачем.

— У ваших картинах завжди дуже точні влучання при виборі акторів. Як це відбувається? Ви орієнтуєте сценариста на когось, коли читаєте сценарій чи вже в процесі його написання? Як відбувається вибір?

— У випадку з «Коханцем» знав: це буде Янковський. Оскільки немає більше в країні артиста, спроможного зіграти цю роль. Я Олега Івановича запросив до написання сценарію. В інших випадках мав справу з артистами-початківцями, історії були про молодих і «Любов», і «Підмосковні вечори», і «Країна глухих». Вважаю, є дві речі принципові при виборі акторів: перша — довіряти своїй інтуїції і більше нічому, а друга — не бути ледачим. Режисер говорить: мені потрібна дівчина років двадцяти із вродливим чистим обличчям і щоб вона була не зіпсована. Асистент відразу показує альбом — вибирай будь-яку. І ось цей момент дуже важливий, бо треба відразу сказати «ні». Для «Країни глухих» ми подивилися на дві жіночі ролі близько двох тисяч чоловік. Акторки, не акторки, із різних міст Росії. Так ми знайшли Корзун і Хаматову, котрі після фільму стали зірками.

— Як же ви вибрали Гармаша, не побоявшись його «серіальної» слави?

— Гармаш знімається багато. Олег Іванович — мало. Але це не ознака класу. Гармаш — один із найталановитіших людей. З’явився він дуже несподівано. Я шукав другого актора — не на рівні проб, важливо — який він. Там була дуже складна схема: він не міг бути набагато молодшим, не міг бути особливим красенем. Він повинен бути іншим і при цьому дуже спірним. Інакше все було б дуже просто — сказали б: «А вона вибрала собі молодого красеня!».

— Ви не боїтеся говорити про майбутні роботи?

— Я не можу зараз про них говорити. Це два дуже серйозні проекти. Один із них може відбутися вже взимку. Але тому, що це не вирішено остаточно, гроші не зібрано, можна наврочити.

— Про що вам хотілося б розповідати у своєму кіно?

— Мені хотілося б говорити про особисті, гострі переживання не в лоб, а опосередковано. У «Коханці», «Країні глухих» — особисті переживання виражено в цих історіях.

— Чи існує окреме, наповнене емоціями особисте життя після емоційних злетів і падінь на знімальному майданчику?

— Я сказав сьогодні нашому оператору: «Виріши для себе — ти знімаєш чи живеш». Він усе ще живе. А я вже давно знімаю.

— Як ви знайшли такого чудового оператора?

— В Україні з’явився надзвичайно талановитий оператор, я з ним сподіваюся працювати й далі. Але проблема в тому, що він досі живе. Йому ще цікаво жити.

— Ви як дитина кінематографістів відчували, що ваші батьки не живуть, а працюють?

— Тоді не розумів. Це відчуття прийшло зараз, коли сам почав так жити, останні кілька років.

— Ваші взаємини з вашими дітьми?

— Обожнювання з мого боку, і сподіваюся, взаємне. Моєму сину виповниться 17, дочці — 7. Вони дуже хороші діти.

— Ви готові, щоб вони вас продовжили у професії?

— Ні. Я хочу, щоб вони були просто щасливі. Стосовно доньки, то сподіваюся, що вона просто щасливо вийде заміж. Дівчина не дає підстав думати, що буде чимось займатися.

— Задоволені тим, як ви живете?

— Складно відповісти. Запитував себе, чи готовий я змінити все, що в мене є, на щось інше? Ні. Я постійно невдоволений своїм життям. Але на що його поміняти — поки що не вирішив.

— Наскільки важливий для вас вихід на велику глядачеву аудиторію іншої країни і які перспективи в цьому плані в російського кіно?

— Перспективи непогані. Успіх картини «Зозуля», гран-прі у Венеції в Кончаловського, ми в Сан-Себастьяні виступили непогано, особливо враховуючи, що це перший російський фільм за десять років. Стосовно України, не можу почуватися тут як за кордоном. Це моя батьківщина. Культура українська у відносинах людей, у життєвому укладі набагато ближча, ніж якась середньоросійська. Розумію, як люди живуть у Херсоні, а як у російському селі — не дуже. Та й загалом, у мене є бажання зняти в Україні фільм українською мовою. Сучасний, потужний. З цієї країни вийшло півсвіту. Коли приїжджаю в Лос-Анджелес, кожна друга людина, що знімається в кіно, розповідає, що в неї була бабуся з Кіровограда чи дідусь з Одеси. При цьому Україна світу не представлена. Про це ніхто не знає. Я зняв би тут картину, зняв як українець, розуміючи, що знімаю. Про цю країну, про цих людей. Ми говоримо однією мовою, і навіть якщо різними, то однаково розуміємо одне одного.