Кінопрокат. Сільська честь

Полеміка стосовно особливостей розвитку вітчизняного кінематографа, а також процесу кіновиробництва і кінопрокату зазвичай змістилася в систему столичних координат. Хоча регіональних кінопроблем не менше, а, може, й більше...

У генерального директора хмельницької обласної фірми «Кіновідеопрокат» Василя Піддубняка безумовно святковий настрій минулого року був двічі: 23 лютого і 23 грудня.

23 лютого у Верховній Раді відбувалися парламентські слухання на тему «Національний кінематограф: стан, проблеми та шляхи їх вирішення». Кінопрокатники чекали плану повернення кіно до кожного населеного пункту країни. Надії на нову владу були колосальні.

Василь Арсентійович виступав на цих слуханнях — єдиний із кінопрокатників. В нього чи не найбільший в Україні стаж кінопрокатника: понад 30 років. По-друге, Хмельниччина входить до трійки кращих областей, де все ж таки збереглася система кінопрокату. На відміну від інших областей, де від системи кінопрокату залишилися лише кілька друзок у вигляді кінотеатрів. Так ось, нещодавно у керівника подільських кінопрокатників Піддубняка знову з’явилася підстава для доброго настрою: депутати Хмельницької обласної ради прийняли програму поліпшення кінообслуговування населення. Програма розрахована на період до 2010 року. І передбачає заходи, котрі, на думку фахівців, сприятимуть поступовому виходу кінопрокату з кризи.

Радянська система кінопрокату наприкінці 80-х років минулого століття здавалася вічною, як юним закоханим здається вічним їхнє почуття. У Хмельницькому кінотеатри були в кожному мікрорайоні, а в самісінькому центрі — практично в кожному кварталі. Майже десяток кінотеатрів цілком забезпечували кіноінтереси 260-тисячного міста. А в області 756 кіноустановок теж практично повністю задовольняли потреби кіноглядачів 1447 населених пунктів.

90-ті розвіяли це благополуччя, як могутній вихор — стійкий на вигляд будиночок. Спершу поламалася система постачання новими фільмами. Згодом, коли оскаженіла інфляція вмить перетворила переважну більшість населення на злидарів, а ціни на енергоносії почали галопувати мало не щодня, ще вчора суперприбуткові міські кінотеатри враз стали нерентабельними, а сільським кіномеханікам узагалі перестали платити зарплату. І якось непомітно в повсюдному хаосі почали коїтися дивні речі — кінозали почали переходити в приватні руки й перепрофільовуватися в кав’ярні, бари, казино. Це в містах. А у селах дорогоцінну кіноапаратуру, що коштувала тисячі радянських карбованців (до 30 тисяч у доларовому еквіваленті), легко здавали на брухт: бо ж нема ні кому крутити, ні кому показувати.

Словом, «кіна нема, кінюшня завалилась».

На Хмельниччині цей «завал» вразив майже 80% кіномережі. Либонь, знищив би й повністю, коли б не воістину героїчний опір обласної фірми «Кіновідеопрокат», котра втримала в комунальній власності рештки системи. Точніше, вона намагалася тримати її всю, та сили виявилися нерівними. В семи із двадцяти районів області сільські кіноустановки практично зовсім перестали працювати. Ще в двох районах демонстрування кінокартин припинилося через відсутність кіномеханіків. В одному з найбільших районів — Городоцькому — нині діють лише дві сільські кіноустановки.

Не на користь кінопрокату пішла місцева ініціатива кількох районів — реорганізація кіномережі та її підпорядкування районним відділам культури. В культури і без того було повно клопотів і не було грошей, тож кіно стало там козою, котрої всі намагалися спекатися.

Словом, до третього тисячоліття майже в половині районів області почали забувати, що таке сільський кінопоказ. Та що там у селах! У такому великому райцентрі, як 45-тисячна Шепетівка, кіно зникло також. І коли в 2000 році, облкіновідеопрокат знову відкрив кінотеатр, то на перших сеансах діти бігли до екрана й заглядали за нього: де ж те, що показують? Маленькі громадяни великої країни, що народилися наприкінці другого тисячоліття, вперше бачили кіноекран!

Тільки в 2000-му руйнацію галузі вдалося зупинити. І сьогодні на Хмельниччині діють 372 кіноустановки, з них 346 — у селах. Більше є тільки на Одещині, непорівнянній за територією і кількістю населення. Мова йде саме про діючі пункти кінопоказу — тобто ті, де кіно демонструється систематично, а не час від часу. Як не сумно це усвідомлювати, та за минулих півтора десятиліття люди просто відвикли від кіно. Особливо в селі. І нині їх треба заново привчати до нього. А починати це необхідно з дитинства. Саме цим і займається обласний «Кіновідеопрокат», розташований в кінотеатрі «Планета» — колись єдиному дитячому кінотеатрі обласного центру. Безперечно, тільки завдяки цьому зберігся й сам кінотеатр — один із двох нині діючих у Хмельницькому. І єдиний в області — аж із трьома залами, в тому числі й для відео. Щоправда, від постійних зазіхань дядьків із набитими грошвою кишенями він відгородився значно соліднішим, ніж просто дитячий, статусом, затвердженим Кабінетом міністрів: тепер тут — центр вітчизняного кіномистецтва та нових форм кінопоказу, тривалий час, до речі, єдиний такий в Україні.

Центр є, а вітчизняного кіномистецтва майже немає. І це одна з найболючіших проблем кінопрокатників. Хоч, здавалося б, до чого тут вони? Кіновиробництво — не їхня парафія. Проте тут, у провінції, до них чарка п’ється за все, що відбувається (чи не відбувається) в національному кіно. Такі по-різному оцінені публікою та критикою останні роботи українських режисерів, як «Мамай» чи «Молитва за гетьмана Мазепу» в Хмельницькому також були сприйняті неоднозначно. Та зали впродовж двох тижнів були повні. Бо люди знудьгувалися за рідним кіно. «Таких би фільмів нам, як найкасовіша минулого року «9 рота» — тільки на вітчизняному матеріалі, українськими студіями зроблених», — уголос мріє Василь Піддубняк. Мріє — бо планувати поки не має що. Відсутність сучасних вітчизняних кінополотен у Хмельницькому намагаються компенсувати гігантською, як на нинішні часи, фільмотекою. У ній — майже 8 тисяч назв. Вона зберігається й реставрується силами своїх умільців, щороку поповнюється бодай десятком-двома стрічок за рахунок зароблених власноруч і державних коштів. Система прилучення дітей до кіно відпрацьована до дрібниць. Тут і кінофестивалі, й абонементи за символічну ціну, й ілюстровані уроки української та зарубіжної літератур, історії та права. В місті до цього вже звикли: вихованці дитсадків та школярі в «Планеті» давно як удома. А от у селах доводиться починати майже з нуля. Та кожен рік з останніх п’яти збільшує кількість кіновідвідувань дітьми: минулий перевищив показник 2001 року (понад 86 тисяч) більше ніж удвічі. Кінопрокатники роблять усе, щоб примножити цю кількість, як дбайливий господар — елітне насіння: в надії на врожай.

Результат уже помітний: у 2004 році, скажімо, кіно відвідало на третину більше глядачів, ніж 2003 року: понад 400 тисяч.

Чому всі відкараскуються від сільського кіно — зрозуміло: воно збиткове. Чому сільське кіно тягнуть на собі хмельницькі кінопрокатники, пояснити складно, та можливо. Складно через те, що сьогодні слово «ентузіасти» і «покликання» практично вийшли з ужитку й прагматичному поколінню молодих (та й старших також) бізнесменів практично незрозумілі. І тому їм важко збагнути, що Піддубняк, який починав свою кінокар’єру в 15 літ помічником сільського кіномеханіка, як і більшість працівників його невеличкого колективу, просто не здатні позбавити людей цього живого дива — кіно. Вони переконані, що кіно — це візитка держави. І, поки зможуть, будуть підміняти власним здоров’ям державну підтримку сільської кіномережі. Нехай дотації символічні — та все ж не дали вмерти галузі. Але й видужати не дуже допомагають.

Слова красиво й правильно лягають у програми й постанови — ба навіть і в закон про розвиток кіногалузі. Тим часом права рука не знає, за що голосувала ліва. Скажімо, бюджетний кодекс перекреслив право кінопрокатників мати державне фінансування. Знову все залежить від місцевих бюджетів, у яких дірок стільки — не залатати…

Вигрібають, як можуть. Постійне зростання вартості кіносеансів покривають з різних джерел: дотації не рятують. Розташований у Хмельницькому кінотеатр, як буксир, тягне на собі сільську кіномережу: за рахунок його прибутків здешевлюють доставку фільмокопій у райони і фільмовидачі в селах. Однак усе дорожчає такими темпами, що про розвиток галузі важко й мріяти. А протягом останніх 15 років в неї не було вкладено жодної гривні капіталовкладень. Технічне переоснащення здійснювалося мало не власноруч. А глядач вимагає комфорту, якісного звуку, сучасного показу. В Україні ж не виробляється жодної одиниці кінотехніки. Все доводиться купувати за кордоном. Найдешевше — в Росії та Білорусі. Ставлення держави до вітчизняного кінематографа, як у краплині води, відбивається в ставленні до освітніх закладів, котрі готували кадри для кінофікації. В радянській Україні були кінотехнікуми у Львові й Шахтах. Зараз зостався лише шахтський, та й той дихає на ладан. Кіномеханіка в селі треба шукати вдень з вогнем. А техніка без людини мертва.

Спеціалістів цього профілю немає і в райцентрах, а раніше в райдирекціях кіномережі були чотири інженерно-технічні ставки.

Нині тут зосталися тільки директор і бухгалтер. Добре, якщо директор — інженер. Та найчастіше керують кіно на місцях жінки. А вони, як відомо, найчастіше опиняються там, де важка робота і мала зарплата. От із чим немає проблем — то це з оперативністю показу фільмів. Добре налагоджені контакти з фірмами-дистриб’юторами, не раз перевірена надійність і чесність місцевих кінопрокатників дозволяють демонструвати нові стрічки в подільській глибинці вже через тиждень-два після прем’єри в столиці. А в Хмельницькому вони іноді йдуть і раніше, ніж у Києві. Наприклад, найпопулярнішою розвагою під час новорічних канікул був для хмельницьких школярів перегляд чергової стрічки про Гаррі Поттера. Довелося робити сім сеансів у день!

Несподівано реалізована мрія не застала Піддубняка зненацька. Він уже загорівся тим, щоб для кожного району придбати відеопроекційну апаратуру. Всього 18 тисяч гривень за комплект. Початок є: городоччанам зробила такий подарунок «Оболонь» (Слободян — звідси родом), а нещодавно зателефонував молодий і завзятий голова Чемеровецької райдержадміністрації і щасливо повідомив, що знайшов-таки кошти...