КАУФМАН І КАЙФ

Цей текст — мене дуже просили — має бути оптимістичним. Трохи схожим на передноворічні віншування народові та країні. Адже, як відомо, свято наближається. Хоча, з іншого боку, воно й без того, як відомо, завжди з нами.

Слово «час» у цьому тексті я завжди писатиму з великої — Час. Це зумовлено кількома причинами, найголовніша з яких любов.

Так от, я роззираюся навколо у пошуках сліпучої дійсності. Проте якось із нею не складається, попри всі мої зусилля. Як і попри те, що насправді в цій дійсності, зовсім поруч зі мною, з усіма нами, стільки позитивних героїв. Мені щастить знати багатьох із них особисто. Я йду на їхнє світло.

Це не іронія й не перебільшення — навколо мене і справді страшенно багато людей, без яких я не бачив би жодного сенсу в житті. Вони — вирішальний чинник мого, перепрошую за слово, яке може здатися формальним, патріотизму. Я прожив з ними вже більше ніж півжиття — цілком достатньо для того, аби змінити якщо не власну країну, то бодай самого себе. Зрештою, не виключаю, що друге тотожне першому.

І от переді мною він — Влод Кауфман, художник, волоцюга, ловець Часу, Рибо-Вино-Кур, леґенда Львова й околиць (уточнення: десь і колись я зухвало написав, що околицями Львова є Решта Світу. Так іноді буває). Шістнадцять років тому ми познайомилися на одній із перших для мене артистичних гулянок. То була зустріч Нового 1985 року, який і справді виявився новим, хоча тоді ніхто з нас ще не міг знати, що саме того року Час рушить з місця і почнеться Історія.

Так от, для мене він — безумовна Подія Року 2002. Він сам і його книга — «Гра в гру» — ґрандіозний друкований проект, поза сумнівами, чемпіон країни з «найновішого мистецтва» (навіть і не питайте, а що це таке). «Гра в гру» — це водночас і «авторський альбом митця», і «філософський трактат» про Час та його пластичність, і «документально-мемуарний блокбастер», і «химерний роман», і «взагалі епос», і «квінтесенція ритуальних дійств», і передусім — гра. У зв’язку з чим усі попередні означення я змушений був камуфлювати лапками.

Це потрапило в мене, ніби в десятку. Останнім часом я шукаю в улюблених книгах не однієї, а кількох книг відразу. Найголовніше — щоб вона не вичерпувалася наскрізним прочитанням зліва направо (як і справа наліво). Щоб вона мала в собі безліч таємних закамарків, внутрішніх проваль і провалів, щоб усе в ній — і душа, і тіло, й одяг, і нумерація з рубрикацією — було прекрасним, тобто особливим і дивним. Таким, як воно є у «Грі в гру».

Тому це дуже дорога — у безпосередньому сенсі — книга. І тому Влод Кауфман переважно її дарує. Отже, виходить, що це нібито гра «для своїх», але так, мабуть, і повинно бути — «своїх» у нас, за моїми приблизними підрахунками, не більше відсотка від усього народонаселення, а це таки досить багато.

Неуникненною є спокуса окреслити цю книгу як підсумкову. Десятиліття мистецького об’єднання «Дзиґа», таким чином, може розглядатись як десятиліття самого Кауфмана. Тут відразу напрошуються всілякі втерті словосимуляції на кшталт «творчий доробок» чи «the very best of». Формально книга, точніше, її головна, без передмови та глосарію, частина розбита на 12 розділів — за кількістю місяців, а ті своєю чергою кожен на 30 чи 31 сторінку, що в сумі дає 366 — за кількістю днів у високосному році. У такий спосіб книга зациклюється (в доброму розумінні) на Часі. Бо вона і являє собою не що інше, як геніальний його, Часу, зліпок. Або згусток. І це згусток саме нашого Часу, пережитого та здобутого. Більше того — вона і є безпосереднім підтвердженням того, що Час насправді існує, хоч би як дехто намагався його зіґнорувати чи принизити.

Знову ж таки формально її можна окреслити як, наприклад, «звіт про найголовніші синтетичні мистецькі дійства/провокації, влаштовані громадянином В.К. за період від серпня 1993 по серпень 2002 р.». І сам по собі він вражає. Щойно береш до рук цей вагомий томище, цей ледь не фоліант, як раптом починаєш усвідомлювати, яка це насправді величина — той, кого ти вже шістнадцять років знаєш нібито як облупленого, як Шуру, Кайфмана, Кодершака, іноді Кірмана, чудового супутника, компаньйона і спів... як там українською «собутыльник»? — ага, ну так, — співрозмовника. Свого Часу ви щось робили разом — вірші, прозу, обкладинки, запрошення на вистави, самі вистави, розписували стіни будинків, подорожували і чаркувалися. І от щойно зараз ти усвідомлюєш, хто увесь цей Час насправді був (або й не був) перед тобою!

І тоді до тебе доходить (коли вже втридцяте-всорокове намагаєшся проникнути в цю гру зсередини), що ти ніколи живцем не потрапляв на жодне з його дійств! Лише з переказів, фоток, предметних решток, експозиційного мотлоху та інших недостовірних джерел ти можеш здогадуватися про її серйозність, конкретність і заразом універсальність.

Приміром, у серпні 93-го я справді запізнився на його «Листи до землян» — отже, я так і не сподобився ангельської печаті. У липні 94-го я свідомо вислизнув із «Дзеркального коропа» — отже, все-таки вижив на відміну від убитої під час дійства риби. У січні 96-го я не знав про «Комедію екстазу», а в липні 2001-го про «Зникання Бруно» — отже, я так і не потрапив у контрапункт із появою, а потім зниканням під свіжим шаром штукатурки його настінних розписів. 23 вересня того ж 2001-го року я не зміг поїхати на Вишківський перевал у його «Новий Ноїв ковчег» — не тому, що не вірив у наближення нового потопу, а якраз навпаки. Того ж року, але дещо раніше, він уночі одягнув кайдани на Тараса Шевченка (пам’ятник) і закутав у білий саван пам’ятник Івана Франка. Акція називалася «Це ще не свобода» і присвячувалася пам’яті загиблих журналістів, хоча зважаючи на обставини 2001-го у порівнянні, скажімо, з 1991-м, її варто було б назвати «Це вже не свобода». Я вкотре не зміг бути у Львові наступного ранку. Цікаво, чи обуренню перехожих і справді не було меж?

Я не був ще на десяткові його акцій. Я справді дуже багато втратив.

У зв’язку з цим я так само, як і він, не хочу вважати «Гру в гру» підсумковою грою. Насправді все тільки починається. Думаючи про Кауфмана, я знаходжу лад і порозуміння. Львів — хоч що б там на нього гнали — залишається магічним місцем, де синтезується чистота жестів і вчинків. Україна — хоч як би її викручували — залишається захопливим полем для дії. Нам пощастило — це прекрасна країна, а наші життя — її вирішальна мить. Я мовчав би про це, якби не певність, що поруч із нами — один із найглибших, наймудріших, найсерйозніших і найвеселіших гравців і художників сучасного світу.

Тут обов’язково відбудуться нові дійства. Тут стільки глухоти і жорстокості, що ми неминуче мусимо жити страшенно довго. А обставини Часу з усіх сил сприяють нам своєю потворністю.

Це ще не свобода? Це вже не свобода? А може, саме так вона і виглядає — як відчайдушне продирання крізь Час з упевненістю, що вся вона там, попереду?