Картини Глущенка: вкрасти, продати, підробити

Головний культурний скандал тижня, що минає, - викриття злочину на стінах Кабміну! Живопис Миколи Глущенка («Дніпровські далі» і «Село біля річки») виявився мерзенною фальшивкою в державному інтер’єрі. Згідно з результатами хімічної експертизи, на стінах Кабміну висить «живопис, створений у XXI столітті», а не оригінали видатного художника, що їх Національний музей ще одинадцять років тому передав чиновникам епохи Кучми. Мінкульт узявся за екстренну «роботу над помилками»: всі національні музеї мають провести термінову інвентаризацію, планується також низка інших ефективних заходів, покликаних запобігти таким пригодам.

Знав би блискучий живописець, а «за сумісництвом» - ще й розвідник Микола Петрович Глущенко, що зробили з його спадком (і навіть репутацією) наші сучасники, то напевно замість пензля ухопився б за зброю. За іронією долі, діяч, який свого часу попередив Сталіна про близький початок війни і викрав секретні креслення двохсот п’яти видів військової техніки, зокрема авіаційних моторів для винищувачів, нині сам став головною мішенню злодіїв і шахраїв усіх мастей.

Втім, якщо поглянути на речі під трохи іншим кутом, можна визнати, що Глущенко (у компанії Яблонської, Приймаченко, Шишка та інших, одне слово - всього цвіту вітчизняного «образотворчого») як і раніше, «на варті» Батьківщини.

Остання в часі історія з «викраденням» полотен класика з будинку Кабміну, дедалі більше скочуючись у фарс, стала лакмусом, що виявив «блиск і убозтво» ставлення України до культурних цінностей.

Хрестоматійне запитання - чому в країні навіть теоретично можливе розкрадання живопису в промислових масштабах? - нарешті й на рівні суспільної моралі вилилося в обговорення ставлення в країні до моралі загальнолюдської.

Анатолій Мельник ще сьомого квітня в ефірі «5 каналу» повідомив: «За словами нашого експерта, в неї є інформація про те, що експертизу згаданих вище картин завершено, і її вже можна оголошувати. Факт - що ці твори виконані на початку третього тисячоліття, тобто не більше 20 років тому».

По суті, у причинах «дивної» поведінки чиновників не сумнівається ніхто.

«Чого варта комедія з хімекспертизою підробок Глущенка?! Чи «інвентаризація музейних фондів?» - відкрито заявляють фахівці (цитую дослівно Гаяне Атаян).

Адже історія в Кабміні до болю нагадує давні гучні події з аналогічною підміною полотен того ж таки Миколи Петровича, Тетяни Яблонської, Сергія Шишка та інших в Уманському краєзнавчому музеї та Ямпільському музеї образотворчого мистецтва.

Лише в жовтні минулого року Крижопільським районним судом Вінницької області засуджені на п’ять років позбавлення волі колишні начальник Ямпільського міжрайонного відділу Служби безпеки України у Вінницькій області, заступник начальника Уманського райвідділу міліції, директор Уманського краєзнавчого музею, а також колишній начальник Ямпільського підрозділу ДП «Вінницяводоконал», що організували «крадіжку століття».

Захист обвинувачуваних будувався на твердженні, що «у тимчасове користування» наївним міліціонерам хапуги-музейники дали фальшивки. Міністр Михайло Кулиняк під час одного з брифінгів заявив: «Що стосується ситуації з двома картинами в секретаріаті Кабінету міністрів України, хочу сказати відразу, що ця історія почалася ще у 2001 році. І протягом десяти років ніхто активно, я маю на увазі директора Анатолія Івановича Мельника, не займався цим питанням».

Крадіжка картин - річ у світі не унікальна. А в Україні - то й взагалі буденна. Так, навіть вітчизняні ЗМІ неодноразово писали, що, за даними спеціалістів, «близько 40% музеїв і виставкових залів в Україні є мішенню для викрадачів, оскільки не охороняються належним чином». «Впродовж останнього десятиліття Україна втратила майже 1000 музейних експонатів (це вдесятеро більше, ніж у 1990-х)», - сурмили газети ще 2007-го.

А вже 2011 року відзначали: «За останні роки скоєно щонайменше три тисячі крадіжок творів мистецтва з музеїв України. Часто їх просто замінюють підробками».

Нова «історія» з одним із найдорожчих українських художників (ціни на живописні роботи Глущенка коливаються в межах від 20 до 150 тис. дол.) примушує говорити вже не так про жалюгідний стан музейної галузі, як про український вид «експропріації» предметів мистецтва. Насамперед чиновниками. Проблема ця не нова (і, до речі, стосується й Заходу). Але тільки з початку «нульових», коли Кабмін почав розсилати музеям «листи щастя» з проханням дати картини для прикрашання владних кабінетів, - а з нього взяли приклад і різномасті обласні чиновники, починаючи від губернаторів, - перетворилася на справжню катастрофу для культурної спадщини!

Як зазначив в одному з коментарів директор Львівської національної галереї мистецтв Борис Возницький - який, до речі, 15 років тому судився з МЗС саме через зникнення картини Фіногенова «Сіра ялинка», - «практика «переїзду» картин з музеїв у державні, урядові заклади діє ще з часів Радянського Союзу. Раніше за цим якось стежили, тепер - ні. Зараз і більше картин передають на зберігання в урядові органи, і більше картин звідти зникає. А якщо картини зникають так, то їх уже не повернеш, - це ясно. Якби міліція займалася цими випадками, то, може, їх би й знаходили. Але не було ще випадку, щоб міліція знайшла».

Слова легендарного хоронителя непрямо підтверджує і п. Кулиняк. Під час недавнього «глущенківського» брифінгу він укотре заявив, що «виступає за те, аби було створено Художній фонд, який займався б картинами, що перебувають в адміністративних будинках, і закупівлею картин сучасних авторів».

Відповідно до всіх «відкритих» джерел, картини класиків в Україні зникали в СБУ, МВС, МЗС, а також Київській міськадміністрації (скандал зі зникненням 111 полотен з фондів Музею історії Києва). Більшість пропаж так і не знаходять: якщо вірити владі, осідають вони у приватних колекціонерів, адже на митниці затримують мізерну кількість. (За даними МАІР, протягом 2011 року призупинено всього 247 спроб незаконного переміщення культурних цінностей, затримано 1712 предметів старовини - старовинні ікони, книжки, монети, предмети філателії).

При цьому ОЗУ, які спеціалізуються на викраденні предметів мистецтва, у країні просто немає. Способи зупинити розгарбування музеїв давним-давно озвучені і чудово відомі. Це - створення нарешті єдиного державного реєстру культурних цінностей (відповідну постанову Кабінету міністрів України №18-88 було прийнято ще у 1988 році). Переглянути правила ще радянських часів, за якими досі змушені жити наші музеї (у тому числі інструкцію 1984 року, що регламентує, зокрема, передачу картин «на зберігання»). Ну й, нарешті, необхідний Худфонд. І просто - контроль громадськості за подіями в музейній сфері.

Щоправда, для цього потрібні, як на Заході, піклувальні ради музеїв - а отже, не обійтися без закону про меценатство… Та й антикварний ринок України теж не вирізняється особливою «прозорістю». Але для нормального функціонування «ринку» взагалі треба значно більше, ніж просто видання, як у сусідній Росії, регулярного зведеного каталогу або поява меценатів.

Думку громадськості, «чому всього цього немає», лаконічно висловила в коментарі DT.UA донька Тетяни Нілівни Яблонської Гаяне Атаян, яка багато років боролася, щоб захистити спадок матері від безлічі підробок: «Крадуть і замінюють на підробки не тільки Глущенка та Яблонську, а й багатьох інших! Є смішний приклад сумнозвісного неодноразово обкраденого музею в селі Кмитові, коли підробкою замінили пейзаж Василя Непийпива, але згодом знайшли оригінал, і тепер у музеї є два пейзажі - справжній і підробка. Не шукають викрадених картин тому, що знають - украдене перебуває за високими парканами, в «зоні недоторканності». Усе гранично просто».

Втім, самій п. Атаян нелюдськими зусиллями все ж таки вдалося навести лад хоча б у питанні з картинами Яблонської. З допомогою гласності. Ще у 2004 році жінка не побоялася відкрито заявити про бізнес на фальшивих роботах матері - і домагалася правди через суди.

А ще, за її словами, відтоді взяла за звичку фотографувати всі картини, котрі потрапляли до рук (на випадок, якщо знадобляться докази їх оригінальності). «Я перемогла з допомогою простої фотокамери», - іронізує Гаяне. Також сьогодні вона особисто займається експертизою робіт матері.

Кілька років триває суд між онучкою Миколи Глущенка Ларисою, що мешкає у США, та Центральним державним архівом-музеєм літератури і мистецтв України про передачу їй 54 полотен батька. «Архівісти запевняють: передані в дар картини не є частиною спадщини внучки художника. І обережно висловлюються, що за всіма судовими справами стоять впливові колекціонери, котрі хочуть викупити полотна для приватних колекцій», - констатувала у своєму сюжеті ТСН.

Доки «впливові колекціонери», а не закон, визначатимуть стан речей, історії з «відчуженням» у музеїв полотен класиків, звісно, триватимуть.