КАРМЕЛЛА ЦЕПКОЛЕНКО: «У НАШОГО ФЕСТИВАЛЮ СТАТУС Є, А ДЕРЖАВНОЇ ПІДТРИМКИ НЕМАЄ»

У кожного фестивалю є засновники, попечителі, спонсори і шанувальники. А ще — у кожного фестивалю є душа. У «Двох днях і двох ночах» це, безумовно, Кармелла Цепколенко. Віртуозна піаністка і найцікавіший композитор, яку знають далеко за межами нашої країни, доцент консерваторії і послідовно відданий ентузіаст нової музики. Ідеолог і незмінний художній керівник «Двох днів і двох ночей». У неї немає почесних звань, хоча, на мій погляд, вона давно їх гідна, — ніколи займатися саморекламою. Зате вистачає сил і натхнення цілий рік нон-стоп, щоб був і звучав в Одесі два дні і дві ночі фестиваль.

— Кармелло, фестиваль існує 10 років. Це 10 років творчих здобутків, нервових втрат і найсерйознішої роботи. З чого починався фестиваль, як з’явився такий приголомшливий регламент — два дні і дві ночі, і хто стояв біля зародження ідеї фестивалю?

— Поява фестивалю, звісно ж, не було випадковістю, це була робота багатьох років. Раніше фестивалі тривали два-три тижні, по два-три концерти на день. На третій день усі входять в інший режим. Після останнього концерту виникає необхідність поспілкуватися, обговорити. Це закінчується тим, що починається слухання музики «місцями», адже спілкування триває до 4—5 ранку. І не тільки я, а й уся наша команда (майбутнього директора фестивалів): Рашид Калімулін — у нього фестиваль у Казані, Геннадій Чабанов, у котрого вже 13 років Фестиваль нової музики в Кишиневі, Вітаутас Германавічус із Литви і ще багато інших цікавих людей задалися метою створити щось своє, неповторне. Всі наші фестивалі дуже різні. Але фестиваль нон-стоп тільки в Одесі. Зараз схожі регламенти у фестивалів, які проходять у Монголії, у В’єтнамі. «Дрезденські дні сучасної музики» було зроблено за нашою копією. Їм не все вдалося, бо майданчик далеко від міста і не було такої кількості слухачів. Такий нон-стоп дуже корисний для творчих людей. У якийсь момент з’являється геть інше світовідчування, інакше сприймаєш музику, з’являються дуже цікаві нові ідеї, імпульси до створення чогось нового. Усі, хто створив цей фестиваль, — пишучі композитори. Ідея його виникнення народилася 1993 року. Я звернулася з цією ідеєю в Спілку композиторів, зацікавленості не зустріла. Тоді у нас було усього кілька композиторів, які працюють у цьому напрямі, який вважався елітарним напрямом музики.

— А музика буває не елітарною?

— Тоді вважалося, що елітарна музика — це дуже погано. І 1993 року нічого не вийшло. Проекти подавалися в різні відділи культури, але результату не було. 1994 року мій чоловік — Олександр Перепелиця — отримав пропозицію працювати менеджером культурних програм в Одеському відділенні фонду «Відродження». Музичне життя Одеси просто розцвіло. Ми проводили дуже цікаві концерти, до нас приїжджали чудові закордонні виконавці, котрі виступали у філармонії. Ми робили маленькі акції — концерти за участю наших колективів. Відкрили, наприклад, «Фрески», «До-каданс», з’явилися імена нових солістів. Одеса дуже відома і приваблива в музичному світі. 1994 року ми подали проект у Фонд «Відродження» і отримали підтримку. Це було за півтора місяці до фестивалю. Досвіду взагалі не було. Була тільки згода від усіх учасників, які навіть не знали, куди їдуть.

Сама ж ідея «Двох днів, двох ночей» «народилася» за півроку. Якось після концерту Бернгарда Вулфа ми пішли гуляти. Всю ніч, мов божевільні, мріяли і... написали проект. Безумовно, на першому фестивалі у нас було тільки кілька складових тих проектів і структур, що є сьогодні. Були «Соло-солісімо», «Дуель-дуети», але не було «Концерт-сцен» і «Антракт-фантазій», не було чіткої драматургії. Зараз є початок дня, початок ночі. І кожна симфонія має свій напрям. Тільки після сьомого фестивалю з’явилася інтрига, що остання частина «Концерт-сцени» є концептуально головною для наступного фестивалю. Була «Партитура», інші напрями. Непорушним залишається музичний театр, але завжди є якийсь ухил — театральний (2001 року), де музика йшла другим планом, або екуменічна автентична творчість. На першому фестивалі акцентом була драма. Звучала опера Козиренка, моя — за Германом Гессе. Наш наступний фестиваль готовий начорно на 80%. На цей фестиваль багато хто не приїхав, бо не отримав підтримку, зате вже отримав її на наступний рік. Адже ми, як я кажу, ходимо з протягнутою рукою — фестиваль коштує 300 тис. доларів. І якщо левову частку ми покриваємо за рахунок добровільної допомоги, то тисяч 20, які могли б дати державні структури, завжди не вистачає.

— «Відродження», яке перестало фінансувати культурні програми, підтримало Х фестиваль. Що ж буде далі? Які у вас фінансові перспективи? На кого ви розраховуєте? Наскільки держава зацікавлена, щоб у ній існував настільки престижний музичний форум?

— Ми отримуємо підтримку від Одеської міської ради, і Одеська обласна адміністрація підтримує нас уже вчетверте. Це невеликі гроші, та все ж Гриневецький розуміє значимість фестивалю, Боделан — теж. Але дуже прикро, що Міністерство культури, яке підтримувало нас два роки, відмовило нам в останній момент. Міністр, пан Богуцький, в одному з інтерв’ю називав чотири престижні музичні фестивалі, включаючи нас. Статус є. Про нас знають, але в міністерстві не розуміють значимості фестивалю. Ми, звісно, будемо намагатися робити все, щоб фестиваль не загинув. Це унікальна подія в музичному житті. Нею дорожать і музиканти, і глядачі. Але більше, звісно, людей, котрі не розуміють його значимості і не хочуть нічого робити. Гадаю, це пов’язано з нашою політикою. Якби запровадили закон про меценатство, з’явилися б спонсори. Є люди, котрі приватно нам допомагають, але вони навіть не хочуть, щоб у буклеті стояло їхнє ім’я. Це ентузіасти. Ми вишукуємо можливості скрізь. Два роки тому просили гроші навіть у своїх родичів. Поки така ситуація буде в Україні, поки у нас даватимуть звання й ордени людям, які займаються попсою, фестивалі існуватимуть тільки за рахунок ентузіастів.

— Про які реальні надбання, котрі дав фестиваль, можна говорити по спливанні десяти років?

— З появою фестивалю на світову арену вийшли молоді українські композитори. Одеса є представником української секції ICM, штаб-квартира якої знаходиться в Амстердамі. Щороку ми відсилаємо на Світові дні сучасної музики своїх представників. Там виконують наших композиторів. Україну вже знають. Знають Рунчака, Сильвестрова, Станковича, Аллу Загайкевич, Сергія Зажитька, Ганну Гаврилець. У Вернера Баро є повністю українська програма. Він грає Рунчака, Щетинського.

— Як верстається програма фестивалю?

— Вже відпрацьована система, заявки надходять весь час. Зараз прийшла партитура для скрипки і камерного оркестру зі Швейцарії. Це вже планується на наступний рік. Є англійські кларнетисти, цікаві композитори. Сподіваюся, усією громадою ми зробимо так, щоб фестиваль продовжував жити і давати нові імпульси новому мистецтву.