Іван Франко, вибрані сцени

"Украдене щастя" в Театрі "Золоті Ворота" (вистава-лауреат премії "Дзеркало сцени"-2017) - зайвий привід пригадати й інші сценічні версії класичної п'єси Івана Франка. Саме в переддень Міжнародного Дня театру. Адже на основі і умовних, і реальних рейтингів саме Франкове "Щастя" стовідсотково входить до п'ятірки найрепертуарніших українських п'єс усіх часів. Отже, окремі сторінки та вибрані сцени - з історії великої п'єси.

Народження "Украденого щастя" - доволі відомий сюжет. Але варто вкотре його нагадати, скориставшись музейними архівами та газетними публікаціями. 90-ті роки XIX століття в житті та творчості Івана Франка - черговий складний період, який водночас продукує його інтимну меланхолійну поетичну збірку "Зів'яле листя" та активізує викладацьку і наукову діяльність. У цей же період, 1893-го, його п'єсу про любовний трикутник та трагічну сімейну оману було відзначено в рамках спеціального конкурсу - лише другою премією. Знали б "вони" тоді… Той конкурс п'єс стартував ще 1891-го, але розтягнувся в часі. Тоді ж Франкова назва п'єси - "Жандарм" - страшенно налякала охоронців моралі та інших основ суспільності. Тож, потураючи цензорам, автор змінює одну зі сторін свого трикутника - жандарма - на поштаря. Як відомо, п'єса має потужні витоки з фольклорних джерел. Безпосередньо з "Пісні про шандаря" (одну з версій цієї пісні записала приятелька письменника Михайлина Рошкевич 1878-го від селянки Явдохи Чигур Стрийського повіту). Сюжет пісні перетікає в сюжет відомої п'єси, яка попри цензурні забобони відразу захоплює режисерів, акторів, глядачів.

КУРБАС (батько)

Степан Янович - він же Степан Пилипович Курбас (1862–1908) - батько геніального Леся Курбаса. В "Украденому щасті" зразка 1893-го на кону "Руської бесіди" саме Янович зіграв того дозволеного цензурою "поштаря" Михайла (який згодом стане жандармом). Його Михайло Гурман, за свідченнями очевидців, мав шалений успіх у публіки, адже Степан Пилипович вирізнявся яскравою зовнішністю справжнього героя, в його репертуарі були і музичні, і драматичні постановки.

Степан Янович

Його ролі в п'єсах М.Кропивницького, П.Мирного, М.Старицького, І.Тобілевича принесли акторові визнання публіки і тогочасної критики. А його вокальне обдарування сучасники могли гідно оцінити в музичних виставах ("Утоплена", "Циганський барон", "Наталка-Полтавка", "Вечорниці"). 16 листопада 1893-го Янович - офіційно - став першим виконавцем ролі Гурмана. І навіть на схилі віку Степан Янович постійно повертався думками до образу Михайла в своїх листах. Вочевидь, ця роль його довго не відпускала. Починаючи з 1893-го, коли Кость Підвисоцький здійснив першу сценічну версію п'єси Франка в "Руській бесіді". Сам Підвисоцький тоді грав Миколу, в ролі Анни - Антоніна Осиповичева.

ТОБІЛЕВИЧ

Ще одна відома постановка "Украденого" датована лютим 1904-го. Історики зазначають, що саме тоді драму Івана Франка вперше в Києві поставив Іван Карпенко-Карий (Тобілевич).

Іван Тобілевич

Грали в театрі "Бергоньє" (теперішній театр ім. Лесі Українки). Сам Тобілевич зіграв Миколу Задорожного, Любов Ліницька - в ролі Анни, а Микола Садовський - Михайло Гурман.

САДОВСЬКИЙ

Микола Садовський, зачарований цією п'єсою, презентував "Украдене щастя" у своєму театрі в Києві в березні 1912-го.

Микола Садовський

Історики театру зазначають, що в ролі Миколи блискуче виступив актор Северин Паньківський.

СТАДНИК, ЮРЧАК, БУЧМА

Гортаючи сторінки сценічного літопису "Украденого щастя", не можна оминути знакову постановку 1913 року. Тоді пута цензури дещо ослабли, з "жандармом" стало трохи простіше. Виставу товариства "Руська бесіда" бачив сам автор. У ролі Миколи Задорожного - Василь Юрчак, Михайло Гурман –- Йосип Стадник, Анна - Катерина Рубчакова. Ця вистава передбачала повну версію авторського тексту (після всіх негараздів). І ще одна важлива деталь, яку зауважують історики: в одній з ролей другого плану на сцену виходив ще молодий Амвросій Бучма. Але навіть у епізоді вирізнявся з поміж інших виконавців.

БУЧМА, ЮРА, УЖВІЙ

1940 року після неймовірних життєвих поневірянь, після співпраці з геніальним Лесем Курбасом, Амвросій Бучма грає вже головну роль в "Украденому щасті" (Миколу Задорожного) в хрестоматійній виставі Гната Юри на сцені Київського театру імені Івана Франка. Ось що писав про створений ним образ критик Ростислав Коломієць: "Бучма-Микола - трагічний герой, для нього неможливе компромісне вирішення долі, немислиме виправдання життя без Анни - і з Анною, що любить іншого. Це відчуття безвиході та все-таки судомний, тоскний пошук виходу - душевні метання і муки героя Бучма передавав із шекспірівською силою. Сягав кульмінації в моменти зовнішньої статики - повної безнадії і відчаю від неможливості щось змінити, чимось зарадити…"

Наталія Ужвій та Амвросий Бучма

Цю виставу в 1952-му, на щастя, зафільмували, тож сьогодні є можливість оцінити гру Бучми, а також Наталії Ужвій (Анна) та Віктора Добровольського (Михайло).

Вистава Гната Юри - не лише соціально-побутова, а й фольклорно-орнаментальна, наповнена духом та колоритом Західної України. Герої вистави ніби виринули з ріки часу, в якому лунає та сама пісня про шандаря. Саме таке переливання (віддзеркалення) фольклорного та соціально-побутового - в одній виставі - і створює (навіть у кіноверсії) якусь неповторну атмосферу. А гра Амвросія Бучми сприймається "поза часом": геніальний актор веде партію Миколи глибоко, напружено, деталізовано, портретно, історично, ґрунтовно. Здається, в образі його Миколи запеклося теперішнє, минуле, навіть майбутнє цілого краю.

КУСЕНКО

Вистава Гната Юри виявилась довгожителем на франківській сцені. Але час всевладний, він вносить свої корективи. Хворів Бучма, не молодшали інші виконавці. І вже 1956-го (у грудні) на сцені франківців відбулося поновлення легендарної постановки. Сценографія Моріца Уманського, музика Наума Прусліна - все, як колись, 1940-го. Але з'являлись інші виконавці. Миколу згодом грав Микола Шутько, Гурмана - Михайло Задніпровський. У ролі Анни київським театралам запам'яталась одна з найкрасивіших актрис української сцени - Ольга Кусенко.

ДАНЧЕНКО, СТУПКА

Ще одне канонічне сценічне прочитання "Украденого щастя" - постановка Сергія Данченка 1976 року в Львівському театрі імені Марії Заньковецької (з Богданом Ступкою в головній ролі), а згодом - 1979-го - вже на сцені Київського театру імені Івана Франка (Ступка також грав Миколу). Концепція Данченка тоді багатьом здалася революційною. Режисер вивів на кін Миколу і Михайла як героїв-ровесників, майже однолітків. Режисер ігнорував акцент вікових особливостей Задорожного. Його конфлікт - то був конфлікт не різних поколінь, а різних поглядів та життєвих орієнтирів. Драма тоді стала гострішою, сучаснішою, вона іскрила не лише фольклорними мотивами, як у Гната Юри, то була також драма розуму, трагедія прозріння та гіркого усвідомлення про місце людини у світі. Про право вибору та іноді про неможливість такий вибір здійснити.

Богдан Ступка – в різні роки (цю роль він грав 34 роки поспіль) - реалізував у образі Задорожного тему внутрішнього спротиву навіть не "проти" своїх сімейних негараздів, а супроти людської несправедливості як такої.

2010-го саме в ролі Задорожнього Ступка востаннє вийшов на рідну франківську сцену в репертуарній виставі театру.

СТРИГУН

Львівський театр ім. М.Заньковецької частенько звертався до п'єси Івана Франка - і "до" і "після" Сергія Данченка. 1922, 1923, 1940, 1949 роки. Газетярі завше підкреслювали акторську складову в постановках заньківчан, бо ж у різні роки Франкових героїв грали Варвара Любарт, Василь Яременко, інші видатні майстри.

2016-го художній керівник театру і видатний український актор Федір Стригун звернувся до "Украденого щастя" як режисер. Рецензенти відзначають у його виставі прекрасні декорації та костюми, чудові вокальні та хореографічні здібності акторів, музичне оформлення та пісню у виконанні сестер Тельнюк, а також доволі несподіваний та ефектний фінал… У своїй виставі Федір Миколайович, вочевидь, пильніше вдивляється в минуле героїв п'єси, він шукає витоки їхньої трагедії ще тоді, коли молоде кохання нагадувало нерозкритий пуп'янок.

БОГОМАЗОВ

"Щастя поруч" - сценічна версія п'єси, яку здійснив Дмитро Богомазов 2002-го в Одесі, на сцені українського театру ім.В.Василька. Місцеві критики зазначають, що українську класику режисер перечитав усупереч архаїчним стандартам та догмам. Його вистава передбачала еротичну напругу (героїня в червоній сукні, в кайданках, саме тоді, коли вона поруч з коханим Михайлом).

Ця ж талановита постановка натякала й на впізнаваність одеської місцевої "архітектури", тобто будиночків з такими собі поліетиленовими полотнищами-фіранками, які перебувають у постійній стадії ремонту. Критик Марія Гудима згадує: "Саме у виставі Богомазова спалахнули одеські актори-зірки. Усе тоді в його виставі було несподіваним, незвичайним для одеського глядача. І в той же час дуже впізнаваним. Особисто я цю виставу бачила разів десять". До речі, життя вистави триває. Так чи інакше, вона позначена на офіційному сайті театру як діюча.

БІЛОУС

Для Андрія Білоуса п'єса Івана Франка вже багато років поспіль лишається чимось (кимось) на кшталт коханої жінки, яку не можна зрадити за жодних обставин. До великої п'єси режисер звертався 2002, 2004, 2008, 2016 років. У Миколаєві та Києві. На великих та камерних сценах. Минулоріч, не підлаштовуючись під всеукраїнський ювілей Івана Франка, режисер делікатно переніс свою камерну версію "Украденого" на малу сцену Молодого театру.

Лишивши акторське тріо (Дмитро Суржиков, Катерина Кістень, сам Білоус), лишивши атмосферу "іншого", нефранкового часу (а це час сталінських репресій). І в той же час оновивши дихання сценічного сюжету - вже в іншому сценічному просторі. Конфлікти в його камерній постановці багатоваріативні, різновимірні. Як зовнішні, так і внутрішні. Поміж кожним з героїв у єстві сюжету. Між розчавленою людиною та тоталітарною епохою. Між пронизливим криком Анни та постійними зонами мовчання, які створюють особливий саспенс у постановці. Взявши лише дещицю тексту п'єси, режисер створює конфлікт між мовчазною прозою приречених та гучною й пронизливою музикою вічності (від Мирослава Скорика). У виставі кристалізується маленька інфернальна модель сімейного та історичного пекла. Щастя тут крадуть обставини часу, а люди - лише гвинтики страшної епохи. Курбасівський принцип "перетворення", використаний для цього камерного "Щастя", лише розгортає художню універсальність п'єси, розкриває лещата сюжету та розширює межі нашого співчуття.

Використано матеріали з архівів Київського музею театрального та кіномистецтва, публікації періодичних видань ("Український театр", "Просценіум", "Про все").