ІСТОРИЧНИЙ ТАНДЕМ

Активне розселення слов’ян, почавшись у V ст., створило практично однакові стартові умови для наступного постадійного формування їх державності. Справді, і на території Русі, і на землях Польщі, так само як у Чехії, Моравії, Словаччині, Сербії, Хорватії, Словенії чи Болгарії, до VIII ст. спостерігаються первинні центри, які надалі сприяли становленню спочатку ближнього, а потім і далекого порядку об’єднання.

Позначене кінцем V — початком VI ст. виникнення Києва й VII ст. — Кракова в наступному сплеску дає переломний момент — IХ ст. Краків тимчасово потрапляє в орбіту спочатку Великої Моравії, а потім Чехії, які лідирували у створенні військово-племінних союзів найдавніших слов’янських народів, але вже на кінець Х ст. здобуває незалежний статус і стає столицею першої польської держави. З приходом до влади 882 р. князя Олега з малолітнім Ігорем відбувається формальне об’єднання Південної та Північної Русі під егідою «матері міст російських». Тим самим у конкурентній боротьбі з Новгородом остаточно визначається першість Києва не лише на торговому шляху «із варяг у греки», а й у процесі консолідації східних слов’янських племен у переддержавні структури.

З цього моменту розвиток центрів слов’янства відбувається в безперечному столичному статусі, хоча формування їх як міст у європейському сенсі цього слова, а не просто укріплених поселень розпочинається з другого тисячоліття і проходить під знаком переходу від родового устрою до феодального. Як ідеологічні цементуючі основи використовувалася релігія, яка спочатку в політеїстичному язичництві відображала осередкове родове дроблення. У період же формування феодальних відносин із їх жорсткою підпорядкованістю васалів владі князя колишні уявлення себе зжили. Була потрібна монотеїстична релігія, яка моделює в спіритичних образах систему централізованих земних відносин, що сприяло практично одночасному й досить активному наверненню в християнство. У Кракові, поруч зі знаменитим собором на Скалці, дотепер зберігся відкритий баптистерій часів перших акцій публічного масового хрещення. А про масове хрещення киян після повернення князя Володимира з Корсуня відомо всім. Конкуренція за першість між Києвом і Краковом, яка вилилася в 1018 р. у дуже успішний, але короткочасний набіг Болеслава Хороброго на Київ, особливо не вплинула на лідерство останнього. Це відстежується хоча б за традицією будівництва кам’яних храмів, у якій Київ дуже істотно випереджає Краків, — за свідченням саксонського хроніста Титмара Мерзебурзького, у ньому в часи Ярослава налічувалося до 400 церков. Порівняння фундаментів Десятинної церкви й дуже скромних перших храмів на Вавелі, а також найстарішого у Кракові костелу святого Войцеха (XIV ст.) із величним київським Софійським собором, побудованим у першій половині
XI ст., доводить незаперечні переваги столиці Київської Русі й дуже обмежені за тих часів можливості столиці Мазовії. Будівництво ж знаменитого Маріацького костелу розпочнеться тільки в середині
XIV ст. і завершиться у XVI ст.

Що ж до особливостей архітектурного вигляду храмів, то вони не виходили за межі романського стилю візантійського чи італійського розливу, оскільки Київ від самого початку орієнтувався на Константинополь, а Краків — на Рим:
966 р. Польща стала найсхіднішою католицькою країною в Європі, тоді як Київська Русь 988 р. прийняла православ’я. Втім, відмінність починає виявлятися лише після остаточного поділу двох гілок християнства 1054 р. Рівно через триста років, при Казимежі Великому, про якого кажуть, що він прийняв Краків дерев’яним, а залишив кам’яним, Вавель і центр міста отримують ренесансно-готичне оформлення. Київ же з його православним початком і орієнтацією на візантійський стиль, а також унаслідок татаро-монгольської навали, що відкинула місто на кілька століть назад, фактично залишиться поза цими стилями, тому що навіть княжий замок Ольгерда, а потім Адама Киселя на горі Щекавиці буде дощенту зруйнований у часи Хмельниччини. Водночас саме через Польщу, і насамперед через Краків, до Києва прийде з Австрії та Італії первинна хвиля бароко, що дуже істотно дала на національному грунті плоди, які втілилися у волютах Ковнірівського корпусу Лаври і цибулинних бань відновлених Петром Могилою староруських храмів.

Ще одним принциповим моментом, який об’єднує долі Києва та Кракова, було те, що на різних витках розвитку історичної спіралі — Київ у момент дозрівання феодальних структур, а Краків у період їх розквіту — вони були не лише національними, а й загальноєвропейськими центрами об’єднання слов’янських племен. Київ представляв слов’янський світ у X — XIII ст., після трагічного розгрому Русі татарами Краків через Литву (яка, зокрема, звільнила Київ від татарського ярма вже в XIV ст.) прийняв цю естафету 1385 р. у результаті шлюбу литовського князя Ягайла з польською королевою Ядвігою. Саме в ролі флагмана слов’янської громади Ягайло кинув виклик хрестоносцям у знаменитій Грюнвальдській битві (1410 р.).

Справді, колосальний культурний заряд, отриманий Києвом від Візантії, дозволив їй очолити естафетний етап у розвитку європейської культури. При цьому передані античні традиції надалі дуже успішно були трансформовані в цілком самобутню національну культуру — адже вже Софію Київську будували не лише візантійські майстри, а створена Володимиром держава ще за життя князя, а тим паче у часи правління його сина, Ярослава Мудрого, відчувалася явним європейським лідером. Досить згадати загальновідомі міждинастичні шлюби, укладені сім’єю князя. Ярослав був одружений зі шведською принцесою Інгігердою, його сини Ізяслав і Всеволод взяли за дружин принцес Польщі та Візантії. Шлюби ж його дочок Анни, Єлизавети та Настасії, які стали, відповідно, французькою, норвезькою й угорською королевами, скидаються на легенди. Якщо до цього додати постійну присутність при дворі іноземних принців, зокрема майбутніх королів Норвегії та Угорщини — Гаральда Сміливого й Андрія, то можна говорити про воістину європейський рівень престижу київського двору.

На жаль, трагедія 1240 р. звела нанівець колишню велич Києва. Відставання Кракова за фазою, а також наслідки татарських набігів, які, проте, не були настільки фатальними, як на Русі, призводить до того, що Польща домагається масштабного міжнародного визнання на 300 років пізніше — в часи Казимира Великого — і остаточно затверджується завдяки унії Польщі з Литвою, що сприяє зміцненню польської держави, яке сягнуло апогею на початку XV ст. При цьому перемога над тевтонськими лицарями під Грюнвальдом не лише запобігла просуванню німців на схід, а й повернула державі вихід до моря, істотно зміцнивши лідерство Польщі в західному слов’янському світі. При Казимирі Великому у знаковому 1364 р., коли слов’янський государ прийняв у себе в столиці кількох лідерів європейських держав, засновано знаменитий Краківський університет, який отримав пізніше назву Ягеллонського і став центром Ренесансу в Польщі, про що свідчить хоча б зроблене в його стінах відкриття Миколи Коперника.

Як Київ, так і Краків пізнали гіркоту відставних столиць. Київ поступився цією роллю Москві, а потім Петербургу, Краків — Варшаві. Глибинна причина таких зсувів — територіальне зростання держав. На Русі в лідери спочатку вириваються північно-західні міста — Володимир, Суздаль, Твер, Ростов, а потім Москва, яка посідає центральне становище і до того ж вдало розміщена на перетині торгових шляхів. Після приходу в Польщу шведської династії Вазів виникла потреба підтягти південні землі до північних — і Краків поступився місцем центристській Варшаві. Відтак і Київ, і Краків не лише втратили своє столичне становище, а й стосовно нових столиць інколи опинялися в іншій державі. Так, Київ був певний час під владою Литви, потім Польщі. З приєднанням України до Росії йому повернули статус третьої столиці імперії, але з відтінком провінційності. Поділи Польщі наприкінці XVIII ст. і наступні війни схожим чином розкидали Варшаву, яка відійшла до Росії, і Краків, що став частиною Австро-Угорщини. Тут доля вкотре зблизила історичні колізії Польщі та України, улаштувавши своєрідне змагання їхніх других столиць — Кракова та Львова. Багато хто вважає, що з розвитком капіталізму в другій половині XIX ст. лідером у цій парі міст, так схожих у буржуазній забудові, був Львів. Слід сказати, що масове на той час захоплення стилем бель-епок укотре підключило й Київ до порівняння з Краковом. Це стосується як мансардних будинків, так і театральних споруд — Оперного та Соловцовського (ім. І. Франка) — у Києві, театру Ю.Словацького — у Кракові. Провінційним перевиданням зразків паризького шику обидва міста демонстрували свою причетність до європейської моди, яка незабаром запропонувала ще один сюрприз — стиль модерн, геніальним втіленням якого в Києві став поляк В. Городецький, оригінальністю свого дарування змусивши забути про маргінальність тодішнього Києва.

Броунівський рух історичних колізій, який то зближував, то розкидав тандем Київ — Краків, проходив у паралельно-перпендикулярних векторах, що іноді знищували навіть сліди колишньої єдності. Проте безперечне інше — і Київ, і Краків несуть на собі печать «преданий старины глубокой», знаково відзначеної Збручанським ідолом — у Києві на «алеї предків», а в Кракові — на початку дороги на Вавель. Прикметно, що обидва міста названі на честь своїх легендарних засновників — Кия і Крака. Виконавши місію споконвічних центрів формування багатостраждальних держав, вони стали для своїх народів символами національного відродження, що підживлювало їхнє опозиційне ставлення до офіційної влади. Не випадково саме в Києві був створений Рух і проголошена незалежність України, а в Кракові спалахнуло повстання Костюшка і містився центр політичної опозиції часів гоніння «Солідарності». Саме сюди втекли з офіційної Варшави А. Вайда і Д. Ольбрихський — перш ніж на знак протесту емігрувати до Парижа. Обидва міста виконують роль національних пантеонів, де цільовим чином зібрані пам’ятки духовного життя народу. У Кракові поховані А.Міцкевич, Ю.Словацький, Я.Матейко, Г.Сенкевич, Г. Семирадський, С.Виспянський. За київськими пам’ятками можна скласти цілий каталог. Фрески та мозаїки київської Софії, лаврські святині, так само як і готико-ренесансні шедеври краківських Вавеля і Ринку, безперечно, визнані надбанням усієї європейської культури.

Нарешті, одна маленька, але важлива деталь: Папа Римський (Кароль Войтила, по матері українець, у минулому — краківський кардинал) своїм візитом у перший рік нового міленіуму ніби освятив тисячолітню комплементарність Києва та Кракова — великих центрів слов’янської культури.