ІСТОРИЧНА «БОМБА» «ВИБУХНУЛА» В УЖГОРОДІ

Проблеми Підкарпатської Русі (сучасна назва — Закарпаття) і її автохтонного населення — підкарпатських русинів — уже років десять залишаються нерозв’язаними. Карпатські русини постійно заявляють про себе на сторінках регіональних і всеукраїнських ЗМІ. Але в реальності нічого не вирішувалося і не вирішується: історія підкарпаторусинського народу, його боротьба за свою державність усіляко фальсифікується. В урядових колах навіть з’являються лиховісні проекти «вирішення підкарпато-русинської проблеми», що передбачають прискорену асиміляцію русинів.

Усе перелічене спонукало поінформувати широку громадськість про проблему Підкарпатської Русі та її народу. Як? Шляхом створення великого енциклопедичного довідника, що містить об’єктивну біобібліографічну інформацію про підкарпатських русинських політичних діячів, проблемні статті з історії, культури, географії й економіки краю. І такий довідник нарешті з’явився.

«Энциклопедия Подкарпатской Руси» (ЭПР) під редакцією доктора історичних наук Івана Попа стала культурно-політичної «бомбою», що «вибухнула» в Ужгороді понад місяць тому. У жителів Закарпаття з’явилася можливість уперше (!) в такому обсязі одержати нефальсифіковану інформацію для роздумів про минуле, сьогодення і майбутнє свого рідного краю.

Головний редактор та упорядник довідника І.Поп — відомий славіст, мистецтвознавець, публіцист. Його шлях у науку був нелегким. Уродженець села Страбичева, що поблизу м.Мукачеве, 1955 року вступає на історичний факультет Ужгородського держуніверситету. Але закінчити його не зміг — з останнього курсу Івана відрахували (за відмову співпрацювати з КДБ у судовому процесі проти «українських буржуазних націоналістів»). Довелося певний час попрацювати на будівництві і лісозаготівлях. Потім мусив поїхати з Закарпаття в Росію: його позбавили можливості працювати в навчальних закладах і займатися науковою діяльністю. Але це не завадило Івану Попу закінчити аспірантуру (1963—1966 рр.) Інституту слов’янознавства АН СРСР.

1988 року він став доктором наук і зайняв посаду головного редактора солідного журналу «Советское славяноведение» (згодом «Славяноведение»). Випустив кілька монографій з історії дипломатії Чехословаччини, з мистецтва. Практично Іван Поп повторив шлях відомих карпаторусинських учених XIX століття — М.Балудянського, І.Орлая, П.Лодія та інших, які також мусили їздити «по науку» до Росії. З тією лише відмінністю, що коли І.Попа запросили в УжДУ (1992 р.) як професора і першого директора новоствореного Інституту карпатознавства, він відмовився від такої вигідної пропозиції і приїхав на батьківщину. Але надії передати здобуті в Москві знання і набутий досвід, підготувати нове покоління вчених були марними. Було відхилено, наприклад, його сміливу ідею федеративної моделі устрою України за типом Австрії, ФРН, урахування специфіки всіх історичних земель у її межах.

Наша держава, на жаль, успадкувала централістичну бюрократію найгіршої форми. Іван Поп, ставши біля витоків русинського національного відродження, наштовхнувся на різкий опір з боку старих ужгородських унітаристів та істориків-націоналістів. Замість наукової дискусії вони вибрали шлях доносів, наклепів, інсинуацій, залякування і погроз фізичної розправи над ним та членами його сім’ї. Природно, підтримки керівників університету і посткомуністичної адміністрації Іван Поп не дочекався. Це змусило його виїхати в Чеську Республіку (1994 р.), де він продовжив дослідження історії і культури русинів.

І ось грандіозна праця Івана Попа — 431-сторінкова «Энциклопедия Подкарпатской Руси», плід восьмирічної копіткої праці, побачила світ. Випустило її незалежне видавництво В.Падяка в Ужгороді. ЭПР — перше безцензурне видання такого роду, яке дає щонайширшу інформацію про оригінальний регіон Центральної Європи. До цього на Закарпатті виходили здебільшого бібліографічні словники та «антології» у стилі «Хто є хто», де практично не було оцінного моменту творчості літераторів, митців, учених. Інші ж мають суто кон’юнктурний, ненауковий характер. Нині з’явилася можливість уперше правильно оцінити багато фактів закарпатської історії, дізнатися, хто і як її «творив». Порушено такі проблемні питання, як спроба встановити пам’ятник на Верецькому перевалі (через який пройшли угорські племена (мадяри) на чолі з Арпадом у 896—898 рр.) та інші непривабливі моменти історії, яких досі намагаються уникати більшість офіційних істориків та політиків — про концентраційний табір «Думен» для інакодумців (створений поблизу Рахова за розпорядженням Августина Волошина, першого президента Карпатської Русі), про Свалявський концтабір (один із шести таборів СМЕРШ і НКВС на території Закарпаття), про організацію «Карпатська Січ» (була створена в 1938 р. у Хусті за прикладом нацистських штурмовиків — SA). А крім цього, чимало інформації з культури, географії, історії, етнографії тощо. Правда, читач не знайде в ЭПР статей про багатьох сучасних діячів, особливо політичних, даних про сучасні партії, рухи і т.ін. На думку головного редактора довідника, «час оцінювання їхньої ролі в історії Підкарпатської Русі ще не настав».

Наймолодша в Європі русинська енциклопедія стала подією не лише для закарпатців. Появи такого видання давно чекала широка громадськість не тільки в Україні, а й за її межами. Таке демократичне видання, на жаль, було невигідне багатьом політичним і культурним силам. Але шила в мішку не сховаєш. Народ хоче знати правду про себе. Ті, хто намагався зберегти «монополію на істину», зазнали поразки...