Закарпатські сліди Шандора Петефі

Ім’я Шандора Петефі для угорського народу — національний символ. Багато віршів поета і революціонера давно стали народними піснями. Вулиці і площі, названі на його честь, є у багатьох містах Угорщини, Румунії, Словаччини, а також на Закарпатті. Адже в нашій області проживає велика угорська громада, яка дбайливо шанує пам’ять про найвідомішого зі своїх поетів. Не даремно в Ужгороді та Береговому встановлені бронзові пам’ятники Петефі. Ми вирішили дізнатися, що ж іще пов’язує Закарпаття з великим поетом сусідньої Угорщини.

Петефі відвідав Закарпаття як журналіст

Закарпатського поета-перекладача Івана Петровція можна повсякчас знайти у його книжковому магазині («бовті») на площі Петефі в Ужгороді. Місце для магазину вибране не випадково — іршавчанин Петровцій ще з дитинства закохався у вірші видатного угорського поета. А здобувши освіту, майстерно переклав не один десяток його поезій українською мовою.

Проживаючи в Береговому, Іван Петровцій почав вивчати угорську мову. «І, само собою, повз Петефі я пройти не міг», — згадує він. Спочатку переклав вірш, присвячений угорському класику Мігаю Вітезу Чоконаї. А далі прийшло і зацікавлення історією: що ж стало причиною відвідання нашого краю великим поетом? Для цього довелося навідатися в обласний дер­жавний архів у Береговому, погортати старі пожовклі сторінки. Причина виявилася романтичною.

Сталося це влітку 1847 року, Шандору виповнилося двадцять чотири роки. На осінь було призначене його весілля.

— Петефі жив у Будапешті, а його кохана Юлія — у Сатмарі на північному сході Угорщини, — розповідає перекладач і дослідник. — Батько Юлії, чоловік досить заможний, звісно, був проти такого шлюбу. Але зрештою змирився. Юлія чекала на зустріч — потрібно було готуватися до весілля. А ось у самого Петефі практично не було грошей, і він вирішив підзаробити. Тоді підписав договір про співпрацю з редактором журналу «Гозанк», що видавався у Дьєрі. І дістав завдання: написати «Дорожні листи» — нотатки про свою подорож на схід Угорщини, зокрема і про Закарпаття, за що мав отримати пристойний гонорар. Так поет став ще й журналістом.

12 липня поет рушив до Мукачевого, де насамперед відвідав замок, куди в Австро-Угорській імперії відправляли політичних в’язнів. Свого чергового, тринадцятого, листа Шандор написав уже у Береговому, згадуючи минулий день: «Поки мій кучер годував коней, я нашвидку пообідав і заквапився навідати замок, перетворений на державну в’язницю. Розташований він посеред рівнини на високій горі, за добрих п’ятнадцять хвилин ходу від міста. На схилі гори росте виноград... Не хотів би я пити вино з цього винограду. Все б мені здавалося, що я п’ю сльози в’язнів».

Цікава доля меморіальної дошки

На шляху до Берегового, який видався йому напрочуд довгим, Шандор зупинився у селі Гать, де зайшов у «Червону корчму» — відому тоді на всю округу. Там напоїв коней, перекусив сам і, звісно, спробував берегівського вина. В цю пору був сінокіс, на полі працювали хлопці та дівчата. Там народилася ідея його наступного вірша, названого «Полудень у полі». Іван Петровцій переклав його також. Є там такий гарний рядок: «Бо король на троні відпочине, а вівчар — в обіймах у дівчини». Тільки ту корчму у 1937 році знесли і побудували на її місці нову.

До Берегового поет знову прибув тільки під вечір. Недаремно зупинився у готелі «Орослан» («Лев»), що був зведений у 1838 році: на другому поверсі були кімнати, а на першому — трактир. Саме тут зупинявся і Ференц Казінці, якого під вартою у 1800 році везли до мукачівської в’язниці. Про Берегове поет згадує також небагато, як про звичайне степове містечко і тільки зазначає: «У Берегсасі є готична церква, є ратуша, є корчмар-угорець, що було великою втіхою (не церква, а корчмар-угорець)...»

Наступного листа Петефі пише вже 17 липня із Сатмара. Згадує, що у Берегові йому дали таких кволих коней, що «від жаху волосся стало дибки». Але стояла пора жнив і вибирати не доводилося. Але ці здихлющі берегівські коняки домчали його до Сатмара «з такою швидкістю, яка б зробила честь і аристократичним коням, що їх регулярно годують вівсом і сіном». «Казав же я вам, що не судіть за зовнішністю, а то трапиться, що помилитеся», — філософськи зазначає поет.

А також згадує, що біля Бадалового, між тодішнім Березьким і Сатмарським комітатами, переправився через Тису. Там, на думку дослідника, в поета і народився вірш «Тиса», бо в ньому він згадує місцеву річечку Тур. У 1937 році в Бадаловому відкрили пам’ятну дошку на честь поета. «Єдине, що сплутали там, день написання 14-го листа і день проїзду Петефі через село», — зазначає Іван Петровцій. Насправді в цей день він уже був у своєї коханої Юлії в Сатмарі.

У п’яти районних центрах Закарпаття є нині вулиці, названі ім’ям Шандора Петефі. І недаремно, вважає Петровцій: «Вогненне слово угорського поета було широко відоме на Закарпатті ще за життя Петефі». А найкращим перекладачем віршів Петефі українською мовою він вважає закарпатця Федора Потушняка.

Іван Петровцій розповідає про те, як з’явилася перша меморіальна дошка на честь поета у Береговому. «Виконала її ще у 1984 році знана скульпторка Ганна Горват, — згадує він. — Але партійне керівництво потім вирішило не розміщувати дошку, бо страшно боялися проявів угорського патріотизму. Тому дошка чотири роки пролежала у підсобці райкому партії».

Іван Петровцій якось зустрівся з угорським консулом у Києві Іштваном Монорі і сказав, що дуже хотілося б увічнити перебування Шандора Петефі у Береговому. А потім був великий скандал. Консул зателефонував першому секретареві обкому партії Бандровському і спитав: коли можна приїхати на відкриття меморіальної дошки? Довелося дати дозвіл, аби не сталося дипломатичного непорозуміння. Згодом фото цієї події облетіло багато газет і журналів в Угорщині. Адже то була перша меморіальна дошка угорському поету в Україні за часів перебудови.

У пошуках могили поета

Тривалий час вважалося, що національний герой угорського народу загинув у битві при Шегешварі у Трансільванії 31 липня 1849 року під час сутички з козаками царської армії Паскевича. Але точні обставини його смерті невідомі досі, тому існує версія про те, що Петефі був полонений і помер у сибірському засланні.

Пошуки могили Шандора Петефі розпочались у середині 80-х років. У 1983 році закарпатському досліднику Василеві Пагирі потрапила на очі вирізка з газети «Мадьяршаг». Там йшлося, що під час Першої світової війни угорський військовополонений Ференц Швигель десь за Байкалом побачив могилу, на якій був установлений хрест із надписом «Олександр Степанович Петрович, угорський майор і поет» та рік смерті — 1856 (Петрович — справжнє прізвище Петефі). У статті наводилася фотографія хреста та вірш поета з автографом, датований 1853 роком. Василь Пагиря почав розробляти цю тему й опублікував статтю «Правда чи легенда про Шандора Петефі?» в іркутському журналі. Зацікавилися цією темою і бурятські краєзнавці.

У 1987 році у місто Баргузин прибула перша угорська експедиція. А через рік активна прихильниця «сибірської версії» Едіт Кері почала шукати спонсорів, котрі погодилися б фінансувати роботи з пошуків ймовірної могили Шандора Петефі. Погодився Ференц Морваї, власник фірми теплових котлів «Мегаморв». Він виділив на пошукові роботи сім мільйонів форинтів. Уряд також підтримав ці пошуки, була навіть створена національна комісія «Петефі». А у 1989 році в Баргузин прибула міжнародна антропологічна експедиція. В одній з 29 відкритих могил на кладовищі знайшли рештки людини без труни, загорнуті у тканину.

Скелет повезли до Москви для попереднього дослідження. Але російські дослідники прийшли до однозначного висновку, що знайдений скелет не належить Шандору Петефі, оскільки, швидше за все, це останки… жінки.

Утім, Ференц Морваї вважав висновки московської експертизи суб’єктивними. Контейнер з прахом переправили до Нью-Йорка. Парадоксально, але група американських фахівців заявила зовсім протилежне — залишки скелета таки належать Шандору Петефі!

Отже, історія з пошуками тіла поета тягнеться вже майже 25 років. Якийсь час навіть звучала ідея про ексгумацію тіл батьків поета для ідентифікації ДНК. Але Академія наук Угорщини категорично заборонила це робити, пославшись на безпідставність таких досліджень. Нещодавно була видана книжка Ласло Ковача «Блукаючий вогник», де чітко доведено, що все, пов’язане з могилою Петефі, — лише романтична легенда. Але Морваї й досі не змирився з цими висновками.

Слідами Шандора Петефі

На жаль, уже давно немає в Береговому музею Петефі. Колись він розміщався в кімнаті колишнього готелю «Орослан», ніби саме в тій, де зупинився поет на одну ніч. Тепер тут Закарпатський угорський театр ім. Дюли Ійєша. Біля кімнати досі є дошка з барельєфом і надписом «Кімната Петефі». Нині тут… проживає один з провідних акторів театру. «Так, саме тут справді раніше була кімната, присвячена Шандору Петефі, — каже директор мистецького закладу Йожеф Балажі. — Але немає точного підтвердження, що саме у ній зупинявся великий поет. До того ж нам постійно бракувало приміщень, тому віддали її для наших акторів».

В Ужгороді на місці будинку, де у далекому 1847 році була дерев’яна корчма та готель під назвою «Чорний орел», нині стоїть кам’яна будівля, де міститься дитяча школа мистецтв. Музею Петефі тут також немає — про його перебування тут нагадує тільки дошка. А в одному з класів школи є куточок, присвячений поету.

Минулого року у Береговім стався акт вандалізму — хтось уночі облив чорною фарбою пам’ятники і пам’ятні дошки, присвячені історичним діячам. Насамперед постраждав бронзовий Шандор Петефі. Різні культурні та громадські організації вимагали покарати винних. За надання інформації про те, хто міг скоїти злочин, гарантувалася вельми пристойна сума винагороди. Але марно — вандала так і не виявили. На думку в.о. начальника Берегівського райвідділу внутрішніх справ Миколи Куриці, хтось планував таким чином напружити ситуацію у місті напередодні виборів в український парламент. «Кримінальна справа не закрита, пошук вандала триватиме», — каже Микола Куриця.

Іван Петровцій згадує, що на пам’ятник Петефі здійснювали напад і раніше. «Коли його тільки встановили на початку 90-х, якийсь чолов’яга, кажуть, добряче хильнувши, одломив поетові руку, — каже він. — Йому дали п’ять років. Щоправда, ніяких національних мотивів у його діях не побачили — звичайне хуліганство».

Непогано було б розробити маршрут, яким подорожував Шандор Петефі, — Ужгород—Мукачеве—Гать—Берегове—Бадало­ве. Така екскурсія могла б вийти і цікавою і змістовною. Але для цього потрібно все-таки відродити міні-музеї великого поета сусідньої держави.