Інтелектуальний роман Оксани Забужко

Поділитися
Парадокс спадщини Лесі Українки в тому, що про славнозвісну національну героїню, чий портрет винесений на двохсотгривневу купюру ми, її нащадки, маємо надзвичайно «профанні» уявлення...

Парадокс спадщини Лесі Українки в тому, що про славнозвісну національну героїню, чий портрет винесений на двохсотгривневу купюру ми, її нащадки, маємо надзвичайно «профанні» уявлення. І йдеться не лише про тих, чиї враження про Лесю сформувалися переважно за шкільною партою, а й про вплив радянського лесезнавства загалом. Досліджень, які запропонували сучасні інтерпретації поезії і драм Лесі Українки, в нас було надзвичайно мало, аби змінити мейнстрим, тож поява нової книжки Оксани Забужко, що препарує іконічні уявлення про нашу Лесю і перевершить найсміливіші очікування читачів, є надзвичайним явищем.

«Notre Dame D’Ukraine: Українка в контексті міфологій» відрізняється від інших літературно-критичних праць про Лесю Українку насамперед тим, що ця книжка написана для аудиторії набагато ширшої, ніж коло Лесиних дослідників та студентів-філологів. «Усе, чого я хотіла, — це по-справжньому уважно прочитати [тексти Лесі Україн­ки] для тої частини української аудиторії, яка ще не втратила культури читання», — скромно починає авторка. А якщо чесно, то пані Оксана ставить мету повернути цій аудиторії не просто повний доробок Лесі Українки, а цілу «Україну, яку ми втратили» — «Україну шляхетську, косачівсько-драгомановську», початки якої губляться в млі нашого європейського середньовіччя». По суті, пані Забужко здійснила масштабне культурологічне дослідження, в якому поруч із Лесею Українкою предметом аналізу стала також дворянська інтелігенція як «локальна спільнота», початки якої авторка пильно відстежує з глибини століть, чи не від Лесиного предка козака-«драгомана».

В результаті вийшла феноменальна як для сучасної культурології і літературознавства праця, що підсумувала 15-літній «інтелектуальний роман» авторки з трьома класиками. Справжнє значення «Notre Dame D’Ukraine: Українка в контексті міфологій» розкривається в контексті трилогії Оксани Забужко про наших літературних геніїв Шевченка, Франка і Лесю Українку. А вони репрезентують не просто красне письменство, а цілі культурні пласти, окремі культури, без яких неможливо уявити українську ідентичність. Оксана Забужко за постаттю Шевченка бачить «найбільш архетипальну, козацько-християнську» Україну, за Франком — «інтелігентсько-ідеологічну, «будительську», і відповідно за Лесею Українкою вимальовує у своїй останній книжці Україну шляхетську, дворянсько-інтелігентську, роблячи великий внесок до історії української шляхти.

Ці три національні герої так вкарбовані в національну свідомість, що потрапили навіть у попсовий рейтинг «10 найвидатніших українців усіх часів», цитує авторка дослідження 2003 р. для журналу «Корреспондент». Спадщина поетів-пророків, яку почали канонізувати народники, була спрощено адаптована до вузьких ідеологічних потреб радянської доби — і Великий Кобзар, Великий Каменяр і наша Леся поставлені на службу революції та радянського народу. Пані Оксана мужньо береться за «Авгієві стайні українського «соціалістичного реалізму» і в трьох томах перечитує українську духовну спадщину, яку повертає нам, як вона каже, «відреставрованими-відчищеними від фальшивих ідеологічних намулів». Що ж нового дізнаємося про Лесю Українку, дочку Прометея, велику хвору, за славнозвісним діагнозом Франка: «ся хора, слабосильна дівчина — трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну»?

Перечитуючи агіографічний, мученицький життєпис Лесі Українки, Оксана Забужко підважує концепцію «нещасної і хворої», негарної та інфантилізованої поетеси, доводячи, що віктимізація Лесі і зацикленість критики на її хворобі є результатом реакції соціуму, формою реакції патріархальної культури. Дослідниця вперше розглядає тему смерті і значення близького переживання (вона була поруч) смерті С.Мержинського для становлення Лесі. Після такої ініціації поетеса за одну ніч написала драму «Одержима», з якої починають зрілий етап її творчості. Той «лесбійський» міф, який виник уже в 1990-х з аналізу листування з О.Кобилянською, Забужко розвіює як безпідставний, елементарно поставивши «милий любовний лепет» в тогочасний контекст родинної, автентично української комунікації. Це окремі мотиви з біографії аристократки, спадкоємиці давнього роду, яку пані Оксана переписала, не залишаючи каменя на камені в іконічній біографії, причому зробила вона це, лише перечитуючи видане листування і мемуаристику. Достатньо уваги приділено і стосункам у родині Косачів, і ролі Олени Пчілки, і шлюбу з К.Квіткою.

Багато несподіваних відкриттів Оксана Забужко зробила, аналізуючи тексти Українки, що залишалися незрозумілими, поза увагою публіки протягом ХХ ст. Як у тому віщому Лесиному сні: її драма, де вона виконує головну роль, йшла при порожньому залі, і завісу не було для кого опускати, «порожні ложі чорно позіхали». Фено­мен нашої Лесі в тому, що вона є поетесою «культури», і без контексту історії європейської культури її не зрозуміти, бо не зводиться «Лісова пісня» до поліського фольклору, іронізує Забужко. І, до слова, цей твір дослідниця читає в контекс­ті Вагнера, середньовічної лицарської традиції як українську легенду про Грааль і як український інваріант Фауста — одна з найцікавіших інтерпретацій За­буж­ко. У драмах на тему християнської історії Леся Ук­раїн­ка, духовна дочка М.Драгоманова, знаного релігієзнавця-єресіолога, розглядає боротьбу ортодоксії з єресями, як доводить Оксана Забужко (не просто становлення церкви). «Notre Dame» пропонує ґрунтовний аналіз драм з огляду на контекст жіночих єресей, традиції гностицизму (богумильства). Від «Одержи­мої» аж до «Камінного господаря» (української версії «Дон Жуана») дослідниця виводить Українчин гностичний міф, релігію любові, її лицарський міф служіння Святому Духу, а точніше, як доводить пані Оксана, «віками присутнього в українській культурі під різними іменами жіночого лику Святої Трійці —...покровительки вкраїнського воїнства, Notre Dame d’Ukraine».

У книжці пані Оксана веде діалог з авторами як сучасної літературної критики, так і праць з української історії. Самоіронічна, але й нещадна до сучасників — як пересічних представників масового суспільства, так і істориків літератури, котрим не спало на думку в такому-то контексті прочитати такий-то текст Лесі Українки, авторка (літературний критик з художнім мисленням, як вона себе називає) написала не традиційну академічну працю, а «інтелектуальний роман», живлений алюзіями до н­ашого постпомаранчевого повсякдення, роман надзвичайно діалогічний і полемічний. Її виразний авторський голос відрізняється від традиційного тону авторів академічних праць: цей текст не так читається, як чується. Здається, що в кімнаті лунає голос, коли обурені нотки підсилюються знаками оклику, питання, частими Sic!

Емоційний голос авторки, однак, супроводжує глибокий аналіз текстів, у ході якого багато творів Українки зазвучали по-новому. Пані Оксана ставить поетесу кінця ХІХ — поч. ХХ ст. у контекст сучасних феміністичних, постколоніальних, деконст­руктивістських та ін. прочитань. І в «бесіду» з Лесею органічно вступає Крістева і Ортега-і-Гассет. Безперечно, рамки по-справжньому поліфонічної, інтертекстуальної розмови крізь століття і різні культури задає пані Оксана. Леся Українка в прочитанні Оксани Забужко, як зауважує сама дослідниця, поступово розростається в цілий материк: «в цей сюжет [«війни новіт­ніх «міфологій влади» проти величних теогонічних міфів давнини, рівновеликій усій культурній пам’яті людства»], як у голов­не русло, вливають інтелектуальні пошуки мало не цілого мого свідомого життя — самі собою вкладаючись у щось подібне на світоглядову систему».

Авторка не приховує важливості сюжету для власних «екзистенційних пошуків», особистого ставлення до великої української пое­теси і мотивів для написання цієї подвижницької праці. За­являючи про кричущу потребу подолання гуманітарної кризи в сучасній Україні, вона робить свій лицарський внесок в цю справу, готуючи цю книжку. Свідомо уникаючи «якбитології» (умовного способу у викладенні історії) та дидактичних прогнозів на майбутнє, авторка натомість звертається безпосередньо до майбутніх дослідників. Зі сторінок «Notre Dame» пані Окса­на невтомно повторює, аж доки сама не втримується і на пів­книжці нервово зауважує: «Як мені вже набридло тут з різних приводів раз у раз повторювати: [ця тема] «ще чекає на своїх дослідників»). Тим часом вона, згадуючи про заявлений шістдесятниками намір створити енциклопедію білих плям в українській культурі, де-факто складає «план-проект» майбутніх досліджень і не лише Лесиної спадщини, щедро підказуючи, де слід «копати». Текст «Notre Dame» обростає об’ємними довідками, a propos і NB, що пояснюють лакуни, тому й сам макет книжки є незвичайним. Посилання, чиє місце традиційно на маргінесі, в Оксани Забужко винесені на майже рівноправне з основним матеріалом місце — вони з’являються другою колонкою на сторінці, відрізняючись від головного тексту лише шрифтом.

Книжка дописана уже після помаранчевої революції, яка стала цілковитою історичною несподіванкою для самих нас, і цей «революційний» досвід дозволяє авторці пом’якшити песимістичні нотки про втрачене лицарство і панування хамократії. Історія писана не тотожна історії дійсній, каже Оксана Стефанівна, — якщо в сучасних українцях озвалася генетична пам’ять і вони раптом виступили на захист закону і моральності. Навіть в авторки, котра викладала історію ХХ ст. як перемогу хамократії або бунт мас, з’явилося запитання, і важливо, що тепер вона може залишити його без відповіді: «Чи можлива в новому столітті повторна гальванізація нашого лицарського спадку, «ліквідація розриву»?»

А це світла мета пані Оксани — відновити розрив часів і показати, що саме завдяки «культурному націоналізму» (versus дер­жавницькому), нерозривності традиції, повсякчас підтримуваної якраз тими «локальними спільнотами» шляхти і духовного лицарства, яким присвячена книжка, українській культурі вдалося дожити до ХХІ століття. У цьому підхід Забужко засадничо новий: їй важливо пов’язати ниточки, тоді як навіть сучасні дослідники наголошують на важливості заперечення і розриву між, скажімо, модернізмом і народництвом. У результаті авторка виводить із тіні історії справжніх героїв України, перелік яких далекий від рейтингу, сформованого представниками масового суспільства, нащадками офіційного радянського народництва. Такими є катастрофічні наслідки культурного «розінтелігенчення» середини ХХ ст., що серед іншого повернуло й українську літературу в 1860-ті роки на рівень Мирного і Нечуя-Левицького. Своєю працею Оксана Забужко робить величезний внесок у перегляд канону, повертаючи нам повну спадщину Лесі України.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі