Ікебана a la Таня Малярчук

Якби проводився кастинг найлаконічніших літературознавчих означень для текстів Тані Малярчук, то я запропонував би лише два поняття — візії, спостереження. Точніше, так: спостереження + візії. За моєю концепцією, саме в них вкладається все, що Таня Малярчук репрезентувала квартетом своїх книжок: «Ендшпіль Адольфо, або Троянда для Лізи» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2004), «Згори вниз» (Харків: Фоліо, 2006), «Як я стала святою» (Харків: Фоліо, 2006), «Говорити» (Харків: Фоліо, 2007). Усі тексти, що ввійшли до цих збірок, являють собою різноманітні комбінації спостережень (самоспостережень, спостережень за спостереженнями, спостережень за рефлексіями і медитаціями) та візій (снів, уявлень, домислювань, видінь).

Книжка «Ендшпіль Адольфо, або Троянда для Лізи» своїми формальними принадами й смисловим тонусом є цілком репрезентативною для першої книжки і всотала молодечий, навіть по-юному експериментальний дух письменниці.

Назва збірки є контамінацією назв текстів, що до неї ввійшли, — «Троянди Адольфо» й «Ендш­пілю для Лізи». Спочатку Таня Ма­лярчук розуміла художній екс­перимент переважно у вимірі зов­нішніх атрибутів: у «Троянді Адольфо» усі абзаци розпочинаються з малої літери (хоча в ономастичних випадках велика літера зберігається) і повністю анульована, ба навіть декласована, кома (хоча інші розділові знаки, імовірно, як менш нав’язливі, — тире, двокрапка тощо — не позбавлені своїх прав і, відповідно, права на існування). Це вже у третій збірці — «Як я стала святою» — Таня Малярчук починає демонструвати більш ґрунтовне потрактування експериментаторства, переносячи його акценти у нішу семантики та художніх реалій.

Текст «Троянда Адольфо» замішаний на спостереженнях та інкрустований ними. Фіксуюче, спостерігаюче начало настільки відчутне в ньому, що аж розпирає його. Оповідь нараторки, яка прихильніше ідентифікує себе як Барбару, ніж як Варвару, становить собою нескінченну ікебану із вражень, самоспостережень, рефлексувань, що вони час від часу переходять у самоуявлювання і дофантазовування.

«Ендшпіль для Лізи» є (вже котрою) варіацією одного з мотивів поп-культури: кохання дівчини / незаміжньої молодої жінки до одруженого чоловіка з дитиною. Героїня Тані Малярчук — двадцятирічна дівчина, якій, утім, притаманні емоції, пориван­ня, екстаз-порухи чотирнадцяти- чи, максимум, шістнадцятирічної дівчинки-підлітка. Не­щас­ливий трикутник такого ж самого нещасливого кохання. Вихідна ситуація може балотуватися до пар­ламенту найтривіальніших і найстереотипніших ідей. Значно ори­гінальніше було б, скажімо, змоделювати щасливий або принайм­ні не нещасливий трикутник закоханих. Особливо ж якщо враху­вати новочасну «фішку»-тенденцію до переінтерпретації всього, що склалося і сприймається як стандарт, як норма, як постулат.

В емоційній партитурі «Ендш­пілю для Лізи» найвиразнішою є психологічна партія. Вокальну основу «Ендшпілю для Лізи» становить оголений голос дівочого/жіночого єства. Єства, яке потребує мужчини, фізичного втручання мужчини і яке не може, не бажає без нього (мужчини) і цього (втручання) жити. «Я хочу бути з тобою», «Я хочу, щоб ми були удвох», «Я хочу, щоб ти був у мені» — таким виглядає рефрен почуттєвих та мисленнєвих інсталяцій Лізи, у свідомості якої пульсує цілком підлітковий, пубертатний слоган.

Друга книжка Тані Малярчук увібрала в себе текст «Згори вниз. Книга страхів» і порцію новел. У тексті «Згори вниз. Книга страхів», яким відкривається збірка, основні художні величини залишаються ті ж самі: спостереження та візії. Проте змінюється рельєф стильової манери. На відміну від «Троянди Адольфо» й «Ендшпілю для Лізи», переважають прозорий, як Карпати (дія відбувається саме там, серед Карпатських гір), малюнок, лаконічна структура фрази, в яку вкарбовано стислість почуттів і сконцентрованість візій.

У «Згори вниз. Книга страхів» спочатку домінують етнорегіональні арабески. У тексті з’яв­ляється сюжет, хоча й схематичний. Із розвитком реалій посилюються роль і текстове звучання візій. Життєві знаки й імпульси героїні дедалі помітніше переміщуються з навколишнього виміру у внутрішній. Лакуна свідоміс­ного буття заповнюється уявленнями, снами та імовірними картинами. При цьому Таня Маляр­чук нагадує, що імовірність зов­сім не означає вірогідність.

Сімка новел, розташована за текстом «Згори вниз. Книга страхів», продовжує ту ж стилістику — розділи лаконічні, крок фрази чіткий і стриманий, мовний ландшафт тяжіє до сконденсованої експресивності. У сенсі загальних стильових засад збірка вийшла досить однорідною.

Новела «Чоловік і його собака» могла б кваліфікуватися притчею, якби не її надмірна дидактичність, що проступає ледь не з усіх текстових шпарин.

«Цвєтка і її я» — давно розроблена модель стосунків між «паралельними» родичами (у Тані Малярчук — між сестрами), в якій (моделі стосунків) усе ґрунтується на міжособистісних зіткненнях і колізіях.

«Георгій і його змій» — компактний кітч, найбільшим достоїнством якого є те, що він ком­пактний, а також те, що в порціонному меню збірки є міні-текст, іще менш виразний за нього.

«Я і моя священна корова» з усіх новел є найоригінальнішою, заснованою на ритмічному посиленні фантасмагорійних акцентів і деталей оповіді.

«Село і його відьми» — етнопсихологічний шкіц із драматичним фіналом, який (шкіц) нагадує про те, що героїні Тані Малярчук не втрачають найменшого шансу зануритися у сайт власних спогадів, з якого вони користають матеріал для фабул і малюнків, підсвічених ситуативними рефлексіями.

«Леся і її стоматолог» може вважатися белетристично упакованим анекдотом, тим паче з урахуванням цілковито анекдотичного фіналу.

«Жінка і її риба» — найслабша новела з тих, що їх Таня Малярчук написала і могла написати. Апріорний інтерес до неї спроможна викликати хіба що міра її маловиразності, а також актуалізація в прикінцевих абзацах антонімів «згори — знизу», які в різних своїх семантичних варіаціях стали лейттемою всієї книжки.

Книжку «Як я стала святою» скомпонували три тексти — «Комплекс Шахразади», «Ми. Колективний архетип» і «Як я стала святою». Другий текст є необов’язковим — і для самої збірки, і для художнього смаку Тані Малярчук. У ньому чимало уразливих місць — від назви до якості художніх реалій. Назвою — «Ми. Колективний архетип» — майже все сказано, що проблематично назвати достоїнством новітньої літератури. Художні реалії задумані в річищі гротескової поетики, проте їхня гротескність виглядає інертно й навіть інфантильно, що не могло не позначитися на відсутності гостроти фрази, діалогів, колізії і врешті свіжої думки.

Перший і третій тексти збірки — відповідно «Комплекс Шахразади» та «Як я стала святою» — найглибше і найхаризматичніше репрезентують Таню Малярчук. У цих двох текстах вона постала художником, що тонко відчуває естетику фантасмагорії та сюрреальності.

«Як я стала святою» — це файли сюрреальності, атмо- й ноосферу якої природно уявила і змоделювала Таня Малярчук. Усе в ньому спонукає до того, щоб зображені сценки сприймалися як виключно віртуальні схеми й модельки. Письменниця постійно виакцентовує: чим вираженіший у тексті сюр як концепт — тим текст умовніший, поліфонічніший. А в координатах умовності Таня Малярчук та її персонажі почуваються найбільш комфортно, розкомплексовано.

Художні реалії в тексті «Як я стала святою» існують для того, щоб усіляко стиралися межі між ними. В Тані Малярчук умовним є не лише «той світ», але й «цей світ», який, звичайно ж, доволі кревно сполучений із «тим світом». Нечисленні події, що трапляються в тексті, об’єднані природою власної сюрреальності — сюрподібності та сюрверсійності.

У «Комплексі Шахразади» в усій своїй красі розгорнуто поетику фантасмагорії. У тексті, як це личить новочасній прозі, немає власне сюжету — але текст, що не менш притаманно найсучаснішій прозі, має власні події. Реалії течуть із вибуховою плавністю. І саме час від часу течуть, бо коли річка розливається, Ліза (ще одна Ліза, але це інша Ліза, Таня Малярчук любить Ліз-у) з верхнього поверху будівлі, що іменується «Пансіонатом мадам Во­ке», спускається до нижчого на каное. До сніданку. А також до групового спілкування, що, втім, теж починається зі сніданку.

Та й сам текст — це неначе екскурсія на каное, а ще ліпше — нетривалий вояж пірогою по готелю фантасмагорійних візій, у якому, образно висловлюючись, не діють закони земного тяжіння. Себто вони, можливо, й діють, але за зовсім іншою логікою. А логіка у них, цих візій, така: усе має бути не так, як у монотонно передбаченому, нав’язливо раціональному навколишньому повсякденні.

Камертоном цієї альтер-логіки стає вихідна ситуація, за якою «кожного ранку Гарі і Григорій у столовій дають Бальзакові («старому дідищеві», бренд-ім’я підіб­ране з натяком на його надбагату фантазію. — Я.Г.) випити три літри цього міцного напою (кави. — Я.Г.), після чого той лягає на канапу і швидко засинає», а «прокинувшись, мусить розповідати присутнім свій сон», за що Гарі і Григорій сплачують «стомленому і виснаженому Бальзаку десять гривень, як за нормальний робочий день».

Події підкреслено абсурдові, тому й випромінюють поетичність, навіть ліричність. Персонажі настільки умовні, що виглядають цілком натурально. Вони живуть своїми у-явленнями. А також монологами та діалогами, у яких ці уявлення матеріалізуються. Персонажі регулярно з’-яв­ляються одне одному — у пасажах і лабіринтах фантазії. Власної або ситуативно-колізійної.

Збіркою «Говорити» Таня Малярчук недвозначно натякнула, що вона може повторювати саму себе. Нічого особливо небезпечного в цьому, безперечно, немає. Головне, щоб вона не зациклилась на самоповторах і самоповторенні. А підстави для такої версії-моделі її розвитку існують. У книжці «Говорити», що її склали три цикли — «Голоси», «Замаґурка» і «Батарея Муравйова», Таня Малярчук не запропонувала нічого нового, окрім апробованого нею ж абсурдизму. Причому художній рівень абсурдних конструкцій на порядок слабший, ба навіть іще менш виразний, ніж реалії збірки «Як я стала святою». Єдине, що Таня Малярчук четвертою книжкою продемонструвала, — так це більш-менш вправне володіння формою новели (або новелки), яка в її виконанні виглядала не надто переконливою у форматі збірки «Згори вниз».

Текстами своїх чотирьох книжок Таня Малярчук від флоризму спостережень рухається до флористики візій. Вона місіонер-ка візій, або стисліше й інформативніше — візіонерка.

Ніша її візій асоціюється з квітковим магазинчиком, у якому так само загадково, ароматно, колористично. У цьому магазинчику витають запашні й оманливі флюїди, від яких трохи паморочиться нестійка свідомість. У цьо­му магазинчику зароджуються ефемерні експресії та примарні ідеї, що загострюють відчуття фантасмагорійності та сюрреальності. У цьому магазинчику не може не бути людно, бо ваблять свіжі барви, пахощі, композиції. У цьому магазинчику завжди можна сподіватися віднайти саме ті квіти, які потрібні для нових та енігматично привабливих ікебан.

Ікебан від Тані Малярчук.