Михайло Коцюбинський: потаємні психологічні файли

Своїм романом "Що записано в книгу життя: Михайло Коцюбинський та інші" (К.: Ярославів Вал, 2012) Михайло Слабошпицький заявив про розробку сучасної зорової оптики, що стосується часового пласту, ментальних колізій і помітних персоналій кінця ХІХ - перших десятиліть ХХ ст. Це спроба розповісти під нетрадиційним кутом зору про життєво-психологічний простір, дотичний і похідний від енігматичної персони М.Коцюбинського.

"Що записано в книгу життя…" - роман-полімонолог, оскільки текст сумлінно згруповано за принципом партитури монорозповідей. До числа таких мономовців відсилає авторська ідентифікація жанру книжки - "біографія, оркестрована на дев'ять голосів". З-поміж цих персонажів-монорозповідачів лише два суто умовні - це Біограф і Жінка, що забажала лишитися невідомою. Решта персонажів - реальні фігуранти українського літ-, політ- і літполітпроцесу, до яких належать Володимир Самійленко, Михайло Могилянський, Володимир Леонтович, Євген Чикаленко, Сергій Єфремов, Володимир Винниченко та, безперечно, сам Михайло Коцюбинський.

Функцію фактичної зав'язки в "голосовому" романі Михайла Слабошпицького виконує класична любовна конфігурація, в якій беруть участь по-класичному три персони - Михайла Коцюбинського, його дружини Віри Устимівни і молодої Олександри Аплаксіної. "Голоси" мономовців, які оглядають цей любовний трикутник, більш чи менш відверто сходяться на тому, що головна його дійова особа - сам письменник і що інакше з ним не могло й бути, іншого не могло й статися. Основне питання, яке формулюють перед собою монорозповідачі, звучить у цілком життєво-філософському ракурсі: чому цей трикутник склався, уможливився в почуттєвих фабулах Михайла Коцюбинського?

Одна з інтерпретаційних версій, висловлених у "голосі"-розділі, який я позначив би як "Михайло Могилянський"-3, звучить так: "Це пристрасне поривання чоловіка від збуденнено-прісних стосунків туди, де є змога пережити прекрасний спалах свіжого почуття, сповненого невимовної ніжності і краси. Це - як своєрідне омолодження, гаряче збентеження крові. Еміграція в молодість". Таке пояснення, безумовно, загалом цілком умотивоване. Воно широке, універсальне й по-своєму доказове: кохання досвідченого і сімейного письменника як протест проти тиранії побуту й дамоклового меча нажитих років. У "голосі" Могилянського доволі прозоро бринить пояснення нового кохання аргументом, ба навіть джокером загальнолюдського чинника.

Проте, думається, причини інтимного відчуження від дружини й закоханості в значно молодшу Шурочку Аплаксіну є сенс передусім шукати у більш особистісних вимірах - у потаємних психологічних файлах Михайла Коцюбинського. Його не просто вибаглива, а гіпервибаглива натура не приймала безваріантну статику життя, явлену невмолимою розміреністю і "розписаністю" існування. Його натура потребувала граничної насиченості різноманітними емоціями, густими почуттями, контрастними станами, одне слово - вимагала максимальної наповненості очевидним (зовнішнім) і прихованим (внутрішнім) життям. Причому насиченості-наповненості до краю, по вінця, до межі, а категорії пере (-насиченості/-повненості) життям для нього, схоже, не існувало. Інтимні взаємини з Шурочкою Аплаксіною стали для нього віднайденням того способу існування, що забезпечував і гарантував йому якнайтонше і якнайпроникливіше відчуття життєвого простору, віднайденням животворної та продуктивної інтенсивності буття.

У романі "Що записано в книгу життя…" виокремлюється одна зі стабільних властивостей Коцюбинського - постійні скарги на службу в статистичному бюро. У голосовому розділі "Біограф"-3 відзначається, що Коцюбинський "в листах до Михайла Могилянського, Євгена Чикаленка, Михайла Грушевського й Володимира Гнатюка може нарікати, що йому так погано пишеться, що служба забирає всі сили й що він не дуже вдоволений художнім рівнем того чи того твору". У монологічному розділі "Михайло Могилянський"-2 "службовий мотив" знову актуалізується і варіюється: "У багатьох листах Михайло Михайлович нарікав на дві речі. Перша - немила серцю робота, яка висотує з нього всі сили й не лишає їх для літературної праці". Для звучання такої спрямованості "голосів" є достатні фактологічні підстави. Навіть уважно спостережливий Михайло Жук, і той у своєму нарисі-спогаді "Погасле світло" занотував про Коцюбинського, що "він змучений роботою у статистичному бюро". При цьому в романі Михайла Слабошпицького аналітично зауважується, що далеко не все, вимовлене й промовлене Коцюбинським, варто брати на віру, що його репліки й фрази про тяжкість земської служби виглядають своєрідним ритуалом, і їх не слід сприймати буквально. У романі "Що записано в книгу життя…" цілком аргументовано подається інша інтерпретація специфіки роботи Михайла Коцюбинського у статистичному бюро Чернігівського губернського земства і обґрунтовується, що вона була, м'яко кажучи, не вельми обтяжливою.

Проте, думається, в потрактуванні характеру служби Коцюбинського варто піти ще далі й сказати, що робота в статбюро для нього мала настільки вільний, розкутий і навіть не обов'язковий характер, наскільки це нині навіть важко уявити. Уточню свою думку такою історичною паралеллю: порядки національної держслужби у форматі ХХІ ст. видаються прямо-таки нормативно жорсткими й тоталітарно регламентованими, порівняно з тими, якими вони були у Чернігові за часів Михайла Коцюбинського. Службовець Михайло Коцюбинський навряд чи потерпав від навали справ, які конче потребували швидкого, а тим паче надтермінового виконання. Він зазвичай був сам собі господарем на службі й не відав, що таке "виробнича необхідність", виконання справи "на вчора" чи деспотичний режим роботи. Цікаву штрих-деталь залишив Михайло Могилянський, який у своїх спогадах про Коцюбинського розповідав, що, "бувало, заходиш до нього, особливо влітку, до статистичного бюро й шпаціруєш з ним годину по старому парку, що був при будинку, в якому містилось бюро.

- Михайле Михайловичу, може, я вам заважаю? Може, маєте негайну працю?

- Та ні, я б сказав, походімо з чверть години… - і за бесідою не помічаємо, як проходить і четверть, і половина, й три чверті години, й година…".

Обов'язки службовців у Чернігівському губернському земстві мали, за гамбурзьким рахунком, факультативний статус, і головною місією працівників земства було не сумлінно їх виконувати, і навіть не виконувати їх взагалі, а не порушити усталену атмосферу спокою, що непохитно володарювала в земстві. Обсяг роботи, яким треба було займатися в тамтешньому земстві, нерідко залежав не так від начальства і від його примхливих вимог, як від самого службовця. Інакше кажучи, він мав свободу не поспішати його виконувати або й не виконувати цей обсяг узагалі.

Микола Чернявський у портретному нарисі "Червона лілея. Спогади про Михайла Коцюбинського" виокремив і деталізував прикметну ситуацію, що сталася з ним наприкінці 1902 р. у Воронежі, де він, перебуваючи там разом із сім'єю, займався статистичним описом міста. Зима була такою суворою, що Чернявський згадував: "Ховались ми від лютих морозів в необмазаній з одинарними вікнами хатині вороніжського мешканця Миколаєнка. Бідували страшенно. Велику кімнату покинули, бо там уже не можно було жить. Тіснились у невеличкій кімнатці, без вікон. Вікно в ій заміняли скляні двері, на двір, на кганок". Обурений побутовими негараздами, що склалися під час виконання ним своїх службових обов'язків, Микола Чернявський надсилає різкий лист до Чернігівського земства, в якому нарікає, що про них не дбають і що в таких умовах неможливо працювати. Й ось як він викладає у своєму нарисі продовження тієї воронезької історії: "Через який час одержую від Михайла Михайловича листа. Пише схвильовано, майже лайливо. Що ви, мовляв, з глузду зсунулись у тому Вороніжі, що пишете таке? Що у вас там робиться, - земська управа не знає. А коли робити не можно, то й не робіть. Ліквідуйте роботу й ідьте до Чернигова. Папер я ваш порвав і в корзину кинув. Бо показати його управі, це означає наробити вам великоі неприємности.

Здивувався я було, прочитавши листа й образився на Михайла Михайловича за самовправство, але потім подумав і зробив так, як він раяв. І вийшло все гаразд".

Обсервуючи ставлення Михайла Коцюбинського до своєї служби в статбюро, варто враховувати ту обставину, що сама його психологічна фактура увиразнювалася яскравою суперечністю - з одного боку, вона не могла існувати, дихати, реалізовуватися без соціумної уваги й соціумного чинника, з другого - в ній жив і потребував вивільнення ген "вільного художника", якому могла видаватися травматичною сама лише думка про необхідність хоча би періодичного виконання своїх службових обов'язків.

"Голоси" біографічно-психологічного роману "Що записано в книгу життя…" розмірковують не лише над життєвою партитурою і багатоголоссям прози Михайла Коцюбинського. Кожен із них, за винятком хіба що "моноголосу" Біографа, розповідає і про власні перипетії - житейські й не тільки. А розповідаючи про себе, "голоси" додають смислових барв і до образу інших своїх сучасників, до ескізного, але від того не менш виразного зображення своєї доби. Фонікою "голосів" намічено й окреслено проблему, що претендує на статус суто, одвічно, безнадійно української, - це проблема гостроти, а нерідко й непримиренності стосунків між представниками національної меритократії (тут у значенні "інтелектуалітету"). У монологічному розділі "Володимир Леонтович"-2 озвучується думка про те, що категорія особистого, амбітно особистістого в українській ментальності зазвичай виявлялася сильнішою, діяльнішою за категорію загального, загальносоціумного, й що від цього передовсім потерпала справа, на яку елементарно не вистачало життєвого й історичного часу: "… Як це завжди в нас, українців, буває, стільки сил тратимо на з'ясування стосунків та залагодження конфліктів, що вже мало їх залишається для роботи".

"Голоси" роману відтворюють, здається, нескінченну конфігурацію міжособистісних протистоянь та ускладнень, у якій Борис Грінченко демонстративно конфліктував із Грушевським, Євген Чикаленко мав не менш глибокі зіткнення з Грінченком, Петлюра системно критикував Володимира Винниченка, Винниченко вів ледь не війну із Сергієм Єфремовим, Чикаленко й Винниченко з постійною періодичністю різко полемізували один з одним, Володимир Леонтович критично оцінював персоналію і творчість Винниченка, а Винниченко не надто прихильно ставився до Коцюбинського. "Одне слово, внутрішня війна (часто без будь-яких правил) чи не усіх із усіма", - як стисло підсумовано в голосовому розділі "Євген Чикаленко"-1. Своїм романом Слабошпицький виокремив і розпочав інтерпретаційне студіювання такого делікатного й стратегічно гостро актуального аспекту, як деструктивні складники і проблемні зони української ментальності. У "голосах" роману живе відчуття того, що маркування й розгляд цих складників, зон має безсумнівну прагматичну мету - мінімізацію їхніх впливів у процесі паністоричного самоутвердження нації, розуміння того, що не говорити про них означає гранично уповільнювати, а то й унеможливлювати ефективний розвиток українського суспільства, що коли деконструктивне явище назване, вичленоване, то воно втрачає свою максимальну поширеність і дієздатність.

Від колізій приватної життєісторії Михайло Слабошпицький ненав'язливо переходить до національно-глобальних проблем, які можна узагальнити так: чому інтелектуальний і діяльнісний потенціал українців не знаходить свого потужного консолідованого вираження? Чому, врешті, ми живемо так, що в національному масштабі маємо те, чого не маємо? І немає сенсу пояснювати, що від розв'язання цих проблем безпосередньо залежать конкретні моделі-реалії української перспективи.