Ігор Павлюк: "За свої поетичні книжки не можуть прожити навіть нобелівські лауреати…"

Поетична книжка "Політ над Чорним морем" українця Ігоря Павлюка здобула перемогу на туманному Альбіоні в рамках відкритого голосування. В інтерв'ю DT.UA поет згадав свої рядки 2004 року, які виявилися пророчими, - "З півдня далекого чути зітхання війни". Згадав час своїх подорожей Сполученими Штатами Америки і висловив тверде переконання, що справжній поет завжди має бути в опозиції до влади й офіціозу.

Збірка лірики "Політ над Чорним морем" (A Flight Over the Black Sea) отримала грант англійського ПЕН-клубу і була видана в Лондоні 2014 року як перша книжка українського поета, премійована цією найавторитетнішою міжнародною письменницькою організацією. (Ця організація підтримує літературні проекти, які відповідають критеріям художньої майстерності й утверджують у світі принципи етики: поваги, гідності, свободи.) Книжку було презентовано в Оксфордському університеті, на ВВС в Англії, у США, в Пакистані.

- Пане Ігорю, кілька слів про сам форум у Великій Британії, який визначає - через читацьку аудиторію - найкращі книжки. У чому особливості цього відкритого голосування?

- Скажу лише, що дізнався про це цілком випадково (хоча мудрі люди кажуть, що нічого випадкового в цьому житті немає…), за кілька днів до завершення голосування, - набравши своє прізвище латиною в гуглі у пошуках нових рецензій на мої книжки, видані у світі іншими мовами, та моїх публікацій в авторитетних світових журналах, як-от Acumen, The Apple Valley Review, Barnwood International Poetry Mag, Muddy River Poetry Review, Asymptote, Gold Dust, The Adirondack Review, The Recusant, Metamorphoses, що нині часто з'являються.

Зрадів, що українська книжка увійшла до світового рейтингу. І був приємно здивований, що вона стояла першою у топ-сотні найкращих іноземних видань за десять років, відібраних і підтриманих найавторитетнішою у світі письменницькою організацією - Британським ПЕН-клубом.

Дуже вдячний міжнародним українським організаціям, які щиро вболівали за мене як за свого, рідного представника України. У результаті ми так і зосталися в лідерах, перемігши Францію, Польщу, Туреччину, Італію, Бразилію, Японію, Росію.

Про особливості голосування більше знає, звичайно, сам британський ПЕН. Я знаю лише, що там потрібно було вказати своє ім'я, прізвище й електронну адресу.

- Вас іноді називають поетом з поліською душею. Як самі ставитеся до такої характеристики, наскільки Полісся насправді проросло у вашій душі?

- Мені це імпонує, бо я дитина природи. Після ранньої смерті мами мене виховували діди й прадіди - переселенці з історичної української Холмщини на Волинь, мудро даючи мені повну свободу спілкування зі світом зовнішнім і внутрішнім...

Мову дерев, зірок і вовків я вивчив раніше, ніж мову людей, а плавати почав раніше, ніж ходити. Душею я - лісовик, дикий, але добрий, мало пристосований до життя в цьому світі.

Цікаво, що мої друзі з інших країн, з іншою ментальністю, світоглядом побачили мою особливість саме як виразника в художніх формах поліського краю, сприйняли як його самобутній голос. Тому моя французька книжка, що ось-ось побачить світ, має назву "Поліська магма" (Magma polésien).

- Сучасний поет, як відомо, не дуже заможна людина... Чи вдається особисто вам - саме сьогодні - бодай якось заробляти поетичною творчістю? Можливо, знаєте когось із сучасних українських поетів, хто живе виключно на гонорари?

- Жартуєте? Запитання, звичайно ж, риторичне. Хоча я, як мало хто з мого покоління, ще мав досвід одержання гонорарів, бо видав свою першу збірку лірики "Острови юності" аж
1990 року, будучи студентом-другокурсником Львівського факультету журналістики. За неї мені тоді заплатили 1650 карбованців. За публікацію в журналі "Дзвін" - 130 карбованців. Це були великі гроші для хлопця з волинського "села без сільради". Нині ж маю констатувати, що хліб мені дає література, бо захистив докторську дисертацію і працюю в Інституті літератури імені Тараса Шевченка НАН України і професором кафедри української преси Львівського національного університету імені Івана Франка.

За свої поетичні книжки не можуть прожити навіть нобелівські лауреати. З деякими з них листуюся, тому знаю відповідь на це запитання. Що вже казати про простих смертних…

Для поета завжди гостро стоїть проблема пошуку коштів для видання книжок.

- Участь у британському читацькому форумі - це ваша перша спроба утвердити українську поезію на європейських теренах?

- Ні, не перша… Але, очевидно, наразі найуспішніша. Була участь у Міжнародних поетичних фестивалях у Грузії, Ірландії, Туреччині, Польщі, Пакистані. Переклади моїх творів багатьма мовами, з японською разом, видання окремих книжок у Росії, Польщі, США, тій же Англії. Щойно одержав сигнальний примірник своєї збірки віршів з Франції.

- Хто з українських поетів минулого і сьогодення, на ваш погляд, володіє особливим даром - даром пророка, яким безумовно володів великий Шевченко?

- Усі справжні поети мають пророчий дар. Адже людське життя - то гра за Божими правилами. Справжні поети - пророкують, а продажні провокують. Духовні особи, якими безумовно є поети, відчувають ці правила, як знав їх найбільший Поет людства Ісус Христос, який зробив те, що сказав, і сказав те, що зробив, створивши і вчення, і легенду, померши у терновому вінку і воскреснувши в лавровому. Це універсальна модель розвитку втіленого духу.

Наприклад, є в мене датований 5 лютого 1995 року вірш "Пророк":

Де той, хто вдарить
райськими дверми,

Великим серцем пекло відсторонить?..

Проріже час
із птицями й людьми,

М'який, мов хліб,
мов камінь - безборонний.

Його волосся травами росте,

А нерви сиві - як поетів очі.

Як прийде він, ви скажете:

"Не те!

Той хрест в долоню
вбито не пророчо!

Коли багатств для себе не бере,

То як для нас
їх відвоює в інших?!"

Так - неба синь
під корами дерев.

Так - з тіл душі летять останні вірші.

Так із літами глибшає любов.

Несправжнє - всохне,
справжнє - плодоносить.

Життя - весна:
зацвів - і відійшов...

Пророків завжди ж
згадують під осінь.

Є чимало у моїх віршах і поемах рядків, що збулися, як, наприклад з вірша, написаного ще 24 жовтня 2004 року:

Вечір жовтневий.

Калиновий сік далини.

Зорі чутливі й рубінні,

Мов помідори без шкірки.

З Півдня далекого
чути зітхання війни.

З Півночі -
клекіт чужої говірки.

Але пророкувати - це одне. А реально впливати на зміни у світі, робити його світлішим і добрішим - це інше. Тому розпочав зміни й переформатування з себе. Це болючий процес. Але тільки такий біль наближує до Бога, бо "біль - то Бог"…

- Наприкінці 90-х ви були у США і позиціювали себе як поет-пілігрим... Що то був за період, які враження залишилися з тої пори? Чи цікавитеся станом сучасної американської поезії?

- О, це був дуже поетичний, лірико-драматичний період! Я ж належу до покоління, якому держава нічого, крім безплатної освіти, не дала. Тобто я, маючи вже дві донечки, мав заробити собі на житло.

От і полетів у США, де працював в екзотичному елітному пивному барі на Манхеттені, граючи роль "ченця" з Бельгії… подорожував Штатами, як колись Радянським Союзом (від Санкт-Петербурга - до забайкальських сопок): від Нью-Йорка - до Бостона і аж до Аризони, знайомлячись по дорозі з місцевими поетами і такими ж пілігримами, як аз грішний, пишучи вірші, поеми й романи, один з яких - роман у віршах "Паломник" чекає на свого видавця…

- У нинішні часи голос поета, на жаль, заглушує голос крикуна-політика. Що маємо робити, аби такого поета почули? Чи є вам що сказати політикам-крикунам?

- Що робити? У Бога вірити щиро і на Його терезах зважувати кожен свій крок. Поет, як і засновник релігії, заповідається на вічність, він - дзеркало національного космосу, а політики-крикуни - метелики-одноденки, які летять, лізуть на неонове світло банальної і брудної наживи.

Справжній поет завжди в опозиції до влади, до офіційщини, навіть якщо цар - його рідний брат чи батько. У 1997 році я видав монографію "Митець - Влада - Преса: історико-типологічний аналіз", у висновках якої, зокрема, зазначено: "Динамічна рівновага Систем, наближених до правових, забезпечується суворою самофункціональністю їх інститутів, форм Влади, де "митець пописує, читач почитує", преса інформує; "перо" не прирівнюється до "штика" - і навпаки".

Тобто "рух індивідуальної практики в полі соціальної матерії" (Сартр) у випадку з Митцем і Владою визначається, як на мене, за вже давно запропонованою формулою: "Віддайте кесареве кесареві, а Богові Боже" (Лука, 20, 25). Тепер мушу підтверджувати ці свої наукові гуманітарні умовисновки своєю долею поета і громадянина: поет у здоровому соціумі має бути поетом, а цар царем…

Знаємо чимало спроб поетів стати політиками, політиків - віршарями, а театру - грати роль парламенту. Але на практиці, як бачимо, наш парламент грає роль театру, скомпрометувавши найсвятіші почуття і прагнення людей.

Але поет і приходить на цю грішну землю, щоби з Божої ласки дарувати ближнім і дальнім любов.