Ігор Абрамович: метаморфози арт-ринку

Недавні події в Центрі візуальної культури (навколо виставки Д.Чичкана "Втрачена можливість") - яскраве свідчення того, що сучасне українське мистецтво цілиться і влучає в саме серце місцевого соціуму.

Але чи долітає воно далі? І як там, далі-далі-далі, його сприймають і оцінюють?

Про це та інше в інтерв'ю DT.UA розповідає, мабуть, найвідоміший арт-дилер країни Ігор Абрамович. Цьогоріч у нього зразу кілька помітних проектів. У Львові в Палаці мистецтв - Show Promise; у Брюсселі - виставка Романа Мініна; у столиці (в лютому) "Рай Музей" - спільний проект в арт-просторі Наталії Заболотної.

Арт-дилер - людина-оркестр, котра вміє добре представити художника на рідній та міжнародній арені і, природно, може на цьому успішно заробити. У цьому плані Ігор - як "невловимий Джо": постійно циркулює між Києвом, Нью-Йорком, Лондоном, Парижем, іншими містами. Для нього, наприклад, такі субстанції як Christie's, Phillips, Sotheby's - те ж саме що для мене Молодий театр, Театр ім. І.Франка або "Золоті ворота" за один робочий тиждень.

У реєстрі арт-дилерських звершень п. Абрамовича - аукціонний гіпертріумф українського художника Анатолія Криволапа з картиною "Кінь. Вечір": її продали за рекордні 186 тис. дол. Під крилом арт-дилера - маститі художники, він уважний і до нової художньої генерації (Р.Мінін, С.Рябченко, Н.Білик).

Якщо прикрашати преамбулу яскравим сюжетним поворотом із його життя, то можна згадати бодай таке. На велику арт-сцену він зійшов буквально з коліс: його компанія займалася перевезеннями сучасного українського мистецтва, і викликане цим художнє потрясіння примусило його різко підкоригувати професійну стезю. Він залишив свій бізнес в автоперевезенні, переключившись на сучасний живопис.

- Ігоре, з урахуванням перманентної зміни настроїв у нашому суспільстві (від ілюзорних до депресивних і навпаки), як ці настрої позначаються на психології арт-ринку? Що сьогодні можна "діагностувати" на ньому: депресію, підйом, легке пожвавлення?

- Річ у тому, що психологія - не тільки на арт-ринку, а й на багатьох інших ринках - залежить від економіки. Це - аксіома. Коли успішні середній бізнес і середній клас, коли є впевненість у завтрашньому дні, то, природно, й арт-ринок розвивається активніше.

Сьогодні про економічне зростання країни поки що говорити рано. Але… і тут парадоксальна річ… не можна сказати, що арт-ринок у тотальній стагнації. Художник же працює не тільки "сьогодні" (чи "вчора"), художник часто або випереджає час, або випадає з нього.

Тому, мабуть, найвигідніше становище нині в нового покоління художників. Вони мобільні, комунікабельні: скайп, вайбер, інші засоби зв'язку й повідомлення інформації.

А найголовніше - цінова політика цих робіт прийнятна. Новому поколінню легше долати труднощі теперішнього економічного життя. У них більше шансів, що їх відкриють і зрозуміють на Заході.

Тому абсолютно щиро кажу, що на Заході нині спостерігається незаперечний інтерес до робіт нашого нового покоління: Романа Мініна, Степана Рябченка, Олексія Золотарьова, Назара Білика та інших.

Степан Рябченко

Так би мовити, лихо не без добра. І стосовно перспектив українського арт-ринку - я більше оптиміст.

- У такому разі запитаю вже про "психологію" західного споживача нашого нового арт-контенту. Хто ці колекціонери, які за немалі гроші купують твори і вже названих мистців, і тих, кого ще не згадали?

- Тут кілька шарів атмосфери. Є шановані відомі західні колекціонери, з якими я спілкуюся. Є культурні інституції, що постійно тримають у полі зору актуальні художні процеси. Але з'явилися й молоді західні колекціонери. Сфера інтересів яких широка - економісти, юристи,
IT-шники. Вони багато подорожують, у них немає якогось комплексу "накопичування". Це вільні сучасні заможні люди, які отримують задоволення, купуючи твір сучасного мистецтва.

- Із ким із цих колекціонерів особисто вам доводиться спілкуватися?

- З різними людьми. Якщо про середній вік, то тут діапазон від 25 до 40 років. Ці нові колекціонери не женуться за модою. Їх спонукає, швидше, внутрішня потреба придбати той чи інший твір. Моя задача дати консультацію про того чи іншого художника, про його роботи. А вже далі сам колекціонер вирішує придбати чи не придбати той чи інший твір мистецтва.

- У зв'язку з трагедією на Сході України та з інформаційними війнами навколо нашої країни, чи не втратив наразі бренд "арт-України" свою привабливість - саме в середовищі західних колекціонерів?

- Такого не помічав. Можливо, в політичному плані такі процеси відбуваються. Але якщо дивитися на інтерес західних колекціонерів і на продажі, то експерти хочуть бачити й вибирати саме молодих українських художників. Творча складова тут не пов'язана з нашими політичними процесами.

- Один із ваших гучних аукціонних успіхів пов'язаний із твором Анатолія Криволапа. Як і коли ви з ним познайомилися? І як виник цей успішний тандем?

- Познайомилися досить прозаїчно. У Києві, на Андріївському узвозі, в художній майстерні. Я тоді саме займався автоперевезенням - це був 1999-й. Про якийсь його ривок на Заході я б не говорив, бо він завжди коштував дорого.

Коли Анатолій щойно приїхав в Україну з-за кордону, то вже не був бідною людиною. Але, повернувшись додому, все ж таки занурився в депресію. Чому? Тому що на Заході купували активніше, а вдома... А йому було вже близько 40 років.

Я, звісно, щасливий, що доля звела мене з таким чудовим художником.

Анатолій Криволап

І ось що ще скажу: західні колекціонери, купуючи, зокрема, його роботи, не намагаються розглядати їх як спосіб вкладання грошей, їх вабить інше. Гроші в них в усіх є, а ось володіння саме таким художнім твором - це щось особливе, зрозуміле тільки справжнім колекціонерам справжніх цінностей.

- Проте чи то в пресі, чи то в мережевому сміттєзбірнику дехто намагається підколоти Криволапа: мовляв, феномен роздутий, ціни завищені. Що думаєте з цього приводу?

- Послухайте, він, як і раніше, живе під Яготином, творить. І нікому нічого не збирається доводити. А що є незадоволені? Такий цей світ. Криволап робить усе сам. Він розкриває себе в приголомшливих пейзажах.

Його цікавлять зовсім не міфічні аукціонні "мільйони", його цікавить сам процес творчості. Тому й ставлення до цього українського художника на Заході відповідне, трепетне. Дивишся тамтешні каталоги - ага, є наш художник! І це багато що пояснює.

- Твори яких українських художників, окрім Криволапа, здатні повторити аукціонний рекорд?

- Я гадаю, це Арсен Савадов, Василь Цаголов, Олександр Ройтбурд, Олег Тістол, Віктор Сидоренко, Павло Маков. Але життя швидкоплинне, і до цієї компанії можуть долучитися й інші сучасні художники.

- Який вітчизняний арт-контент, скажемо так, сьогодні найбільш затребуваний західними колекціонерами й аукціонами - у плані стилю, напряму, навіть методу?

- На сьогодні це українська скульптура, віртуальні проекти, роботи, виконані в монументальній техніці.

- Хто, на ваш погляд, нині входить до п'ятірки головних українських колекціонерів сучасного мистецтва?

- Можна сказати, що це Ігор Воронов, Віктор Пінчук, Людмила Березницька, Андрій Супруненко, Анатолій Димчук.

- У світлі наближення чергового бієнале, з позиції арт-дилера, що скажете про рішення представити там творчість нашого класика Бориса Михайлова?

- Вважаю, що це правильний вибір кураторів. Це фотохудожник, який давно заслужив право називатися одним із найкращих у світі. У своїх фотороботах він завжди фіксував непривабливу правду життя, жорсткий реальний світ, якийсь сконцентрований біль. Глядачі це відчувають.

Нині Борис Михайлов - у Німеччині. І там, і тут усі його хочуть бачити. І в усіх інтерв'ю Михайлов підкреслює, що він український художник. Тож я впевнений в успіху його проекту на бієнале.

- Від класика до активних нових творців. Зокрема, ви підтримуєте одесита Степана Рябченка, який недавно відкривав новий арт-простір Наталії Заболотної. Наскільки його віртуальне мислення перспективне й цікаве для Заходу?

- Саме цей напрям і перспективний. Чимало людей усе ще залишаються в тому стані мислення, коли хочуть живопису, що пахне фарбами, мольбертом. Я й сам люблю такий живопис. Але прогрес є прогрес. І все нове нам не чуже.

Можливо, комусь здасться, що його роботи - це така хитра гра на комп'ютері. Та насправді комп'ютер у нього в голові. Саме там і народжуються концепції. Саме там виникає його паралельний художній світ.

І, до речі, цей художник примушує глядача повірити (!), що такий світ не нарочитий…

- Не симулятивний, а справжній?

- Так. Коли входиш у ці роботи, навіть віртуальний вимір стає реальним. Ми ж вірили (в радянські часи) в такий космос, яким його показували в анімації? Вірили! Беззастережно.

Так і тут - потрапляєш у його космічний рай, який згодом породжує певні емоції, певний колір і, безперечно, діє на підсвідомість.

- Говорячи про класиків і сучасників, не відчувається втома від такої собі обойми одних і тих самих імен, які утвердилися, утрамбувалися, обжили "Пінчук Арт Центр", інші майданчики…

- Втоми немає. І говорити про таку рано. Водночас з'являються нові імена, ще не розкриті й не розпіарені.

Ось, наприклад, Віка Бурлакова робить свою школу. Я приходжу туди, дивлюся. І розумію, що через кілька років така школа дасть результат: надзвичайно цікаве відкриття в сучасному мистецтві. І в академії постійно відкриваєш для себе нові імена. Бо я ще навчаюся в академії на мистецтвознавця. Мені цікаво слухати старше покоління вчителів, брати для себе їхні уроки.

- Викладачі не зіпсують смак цінителеві ультрасучасного мистецтва?

- Мені цікава стара школа.

- На вас там не дивляться як на інопланетянина?

- Кажуть, мовляв, скільки можна своє сучасне мистецтво пропагувати, дістав уже! Але частіше жартома так кажуть.

- Якщо про стару школу й відносно старе мистецтво: соцреалізм (у своєму живописному вираженні) дуже втратив у ціні за останні роки?

- Ні. Анітрохи. Ба більше, багато колекціонерів саме активно шукають, скажемо так, якісний соцреалізм. Оскільки перший ряд цього живопису вже відкритий, вони спускаються нижче й хочуть відкрити третій ряд.

Так, та історія вже в минулому. З нею канули в минуле багато цінностей і антицінностей. Таке "проминання" в багатьох загострює бажання не те щоб повернути час (це неможливо), але зафіксувати його в найкращих художніх творах.

- Хоча б кілька найбільш затребуваних імен у цьому соцреалістичному напрямі - для прикладу?

- Оскільки цією темою я не займаюся професійно, то, на мій погляд, такі художники як Олександр Дейнека, Іван Владимиров, Ісаак Бродський досить цікаві у світі.

Скажу лише, що цікавляться таким мистецтвом, як не дивно, навіть не наші колишні співвітчизники на Заході, а, наприклад, серйозні колекціонери в Лондоні. Британців ця тема хвилює останні років п'ять. У Лос-Анджелесі, Вашингтоні є такі цінителі. Звісно, у Нью-Йорку.

- Недавня ситуація з перезмінкою керівних кадрів в "Арсеналі" дуже впливає на столичний арт-ринок?

- Звісно. Хочеться, щоб була користь і був результат для всіх, хто дотичний до мистецтва. Я радий, що не зупинилася Наталія Заболотна. І, сподіваюся, Леся Островська активно просуватиме нові проекти. Надія не помирає, є оптимізм.

До речі, соціальний оптимізм - важлива складова дня нинішнього. Недавно в Україну повернулася наша колишня співвітчизниця із Нью-Йорка, художниця Марина Цесарська, вона колись навчалася разом із Савадовим. Вона й каже: "Хочу подарувати вам оптимізм!" Її запитують: "Марино, а навіщо тобі це? На це ж грошей ніхто не дасть!" А вона - альтруїст. Вибудувала комунікації, розгорнула бурхливу діяльність, хоче робити резиденцію для українських художників.

Вона розуміє необхідність соціального оптимізму - особливо в наш час.

- Песимістичний воєнний час і жахи на Сході України - вони вже породили якісь художні тренди? Чи є попит на таку тематику з боку закордонних цінителів?

- Коли починалася революція, Євромайдан, то, безумовно, це привернуло увагу Європи й усього світу. У цьому були і політичний аспект, і творче вивільнення. Все це скидалося на арт-вибух.

Стосовно теперішньої військової тематики такий ентузіазм особливо не виявляється. Принаймні мені не траплявся. Саме початок воєнних дій багато в чому й обірвав ринок.

- Східний регіон - чим він цінний для України як арт-ексклюзив?

- Там останнім часом багато що розвивалося, зокрема завдяки Любі Михайловій та її арт-платформі "Ізоляція". Багато талановитих художників - вихідці зі східного регіону. Наприклад, Рома Мінін, ми дружимо з ним.

Роман Мінін

Оскільки я з Луганської області, а він - із Донецької, то є теми для спілкування і розуміння певних напрямів у сучасному мистецтві.

До речі, особливість України як арт-простору ще й у тому, що в нас є справді унікальні ареали сучасного мистецтва і на заході країни, і на сході, і на півдні, і в центрі.

Творчість того ж Мініна не так давно високо оцінили у США, де він брав участь у великому американському конкурсі, що об'єднав 1500 художників. Він відразу потрапив у 25 найкращих, йому симпатизували американці.

Конкурс проходив у місті Гранд-Рапідс, неподалік Детройта. Це промислове місто: шахти й заводи, більшість жителів - робітники. Але це місто перетворили на центр сучасного мистецтва.

Ромина робота називалася "Килим обіцянок". Великий вітраж - 16 на 24 м. Його видно звідусіль. Американців дуже привабила ця концепція - такий собі прохід по килиму обіцянок. Було захоплення.

Рома каже: "Ну я такого ще не бачив!" І самі організатори були шоковані, коли український проект привернув таку увагу.

Скажу більше. Тоді ж у США тривала передвиборна кампанія. І сюди, в це містечко, приїхав Дональд Трамп. І радники запропонували йому дати інтерв'ю на тлі роботи українського художника. На жаль, нам самим не вдалося бути присутніми там у цей історичний момент, оскільки вже виїхали в інше місто.

- Озираючись у недавнє минуле, у хороми Межигір'я або палаци скинутих прокурорів, чи все в тому "художньому світі" було таким бездарним, смішним і памфлетним? Можливо, якихось цінностей нам вчасно не показали, а хутенько умикнули?

- Сучасного мистецтва в тих палацах точно не було. Я знаю. На ці теми неодноразово доводилося спілкуватися з людьми поінформованими. Там переважно все кітчеве, намальоване на замовлення.

Той кітч, який був у їхніх хоромах, навіть із часом навряд чи набуде цінності. Такого повно скрізь.

Ось італійці, голландці, наприклад, пропонують новий стиль - хай-тек, мінімалізм. У них завжди є сучасне мистецтво - скульптура, об'єкти, картини. Там немає золота, але є сучасні ідеї.

- А який період, на ваш погляд, переживає сьогодні російський арт-ринок?

- Очевидно, що там теж не найкращі часи. Принаймні з сучасним мистецтвом там усе далеко не просто…

А ось Україні, думаю, давно потрібен Музей сучасного мистецтва. Наталія Заболотна ще в "Арсеналі" в цьому напрямі починала працювати. Але ідея так і залишається нереалізованою.

Повторюся, тут багато що залежить від економічного стану країни, від позиції держави. А стосовно решти - все нормально: талантів у нас багато, є з кого вибирати.

- Як часто ви робите вилазки в нашу живописну українську глухомань, щоб там намацати паростки диковинного, нового?

- Насправді на це немає часу. Є багато інших питань, проблем. Одна з таких - потреба в солідному, серйозному спеціалізованому виданні про сучасне українське мистецтво. Це мистецтво слід систематизувати, донести про нього звістку великому світу.

Коли приходиш на переговори в західну інституцію, то треба на щось спиратися, до чогось апелювати. Робота над такою книжкою почалася. Сподіваюся, невдовзі вона з'явиться.

- Із якими кураторами у вас найтісніша співпраця?

- З Олександром Соловйовим, Галиною Скляренко. До речі, ці куратори - два кити вітчизняного арт-життя, вони стояли біля витоків нашого сучасного мистецтва. Вони все про все знають, і я багато вчуся в них.

- У цьому бізнесі ви вже близько двох десятиліть?

- У власне бізнесі - з 2008-го. А з 1999-го купував картини й оформляв свою колекцію.

- У приватній колекції передбачається строга концепція?

- Якоїсь особливої концепції немає. Це художники, з якими я знайомий, яких знаю, починаючи від Ройтбурда, Криволапа, Савадова, Тістола, Цаголова, Маценка, Сидоренка та інших.

Зараз, мабуть, інакше дивлюся на цю колекцію. Бо тепер намагаюся системно збирати всі періоди творчості того чи іншого художника. Раніше, звісно, було інакше: збирав те, що вабило, і те, що викликало чуттєвий інтерес.

- Така колекція - спосіб капіталізації?

- Не думаю. Це потреба, пристрасть, захоплення. У мене, в принципі, вся сім'я вже перетворилася на мистецтвознавців. Вони все про всіх знають. І навіть раніше, коли ми жили на Сході України, в нас у квартирі замість килимів на стінах висіли картини. Навіть шпалер не було, сама штукатурка. І картини!

- Ігоре, мода на Дем'єна Херста вже минула? Чи це поза модою?

- Гадаю, ця мода не мине ніколи. З його боку з'являються нові сюжети і нові провокації. Можливо, сьогодні в нього менше проектів, але ідей удосталь.

- Хто з сучасних художників, за вашими точними розвідданими, найдорожчий і найбільш недосяжний у сучасному світі?

- Генріх Ріхтер, Аніш Капур. Звісно, Джефф Кунс - американський художник, чиї роботи, як і раніше, належать до найдорожчих творів сучасних художників. Кунс - велетенський механізм, окрема монополія. Знамениті галеристи, що диктують моду, незмінно "ведуть його". Є зв'язки, музеї. Є ціла індустрія Кунса. Тобто він ніби законодавець. А це, природно, дуже великі гроші, які, своєю чергою, породжують такі ж самі великі гроші.

Джеф Кунс

- Ви цікавилися художніми вподобаннями президента Америки, який нібито любить "усе золоте"?

- Я більше цікавився художніми уподобаннями його доньки Іванки. Бо вона тісно пов'язана з єврейськими художниками, її серйозно захоплює сучасне мистецтво.

- Якось навіть небезпечно запитувати про наших вітчизняних можновладців. Що колекціонують нинішні законодавці моди, розуму й моралі?

- Це переважно класичне мистецтво. Але в них є інтерес і до нових робіт.

- Ви добре говорите про Романа Мініна як про нову зірку. Може, скажете ціновий максимум хоча б однієї з його робіт?

- Є максимум, є мінімум. Але це не важливо в ціноутворенні молодих художників. Найголовніше, що є інтерес як українських цінителів мистецтва, так і західних.

Назар Білик

Наприклад, у Назара Білика сьогодні є новий проект, над яким він працює для США. А ось Олексій Золотарьов працює над проектом для Німеччини.

Однак має минути час - 5-10 років. І тоді вже можна говорити про ціноутворення, де є максимум і мінімум.

- Що скажете про скандал навколо виставки Давида Чичкана в Центрі візуальної культури? Чи прийнятна така реакція на неї - погроми тощо?

- Такої реакції на будь-яку виставку не повинно бути в сучасному європейському суспільстві. А якщо є претензії, то для цього існують дискусійні платформи, де кожен може висловити свою думку. Також своє невдоволення можна вилити і в соціальних мережах.

- Не так давно великий резонанс викликала скульптура одесита Олександра Мілова "Любов": величезна чуттєва конструкція серед американської пустелі. Як ви її оцінюєте?

- Я вражений цією людиною. Радий, що його визнали. Правда, визнання давалося важко. І, як відомо, на нові його проекти коштів не знаходиться. Але такий скульптор на Заході був би мегазіркою.

І він справді зірка, бо мислить глобально, сучасно, модерно.

Я, до речі, повернуся до своєї думки стосовно того, що Україна саме й унікальна наявністю таких різних регіональних художніх шкіл: одеської, львівської, харківської, київської. На Заході мені кажуть: "Яка у вас в усьому оригінальність!" Мовляв, ви з таким творчим розмаїттям - унікальні. Такого немає у країнах Європи. Проект, що об'єднує країну в єдиному арт-просторі, я реалізую обов'язково.