«И всюду клевета сопутствовала мне»

Є люди, які творять клімат: осушують моря, здійснюють світові відкриття, влаштовують революції. А є хранителі мікроклімату — люди, які достойно і без зайвого галасу зберігають навколо себе атмосферу моральної норми, чистоти й духовності, словом і ділом допомагають молодим не загубитися, знайти в собі прагнення до творчості, до досконалості. Такою була Євдокія Миронівна Ольшанська — поет, есеїст, дослідник творчості Анни Ахматової, лауреат літературної премії України імені Миколи Ушакова, засновник і незмінний керівник поетичного клубу «Джерело», який за 36 років свого існування дав путівку в життя дуже багатьом українським поетам.

Вона була з тих, хто робить культуру, щедро роздає своє душевне й духовне багатство. Відома в Києві всім любителям поезії. І не лише в Києві. Була членом Ахматовського товариства при кафедрі славістики Мачератського університету (Італія), вела листування з Пушкінським товариством Нью-Йорка (США)...

Як в Україні, так і за кордоном про її творчість і величезний внесок в ахматознавство неодноразово робили радіо- й телепередачі, публікували і продовжують публікувати статті. Про неї писали Арсеній Тарковський, Борис Чичибабін, Леонід Вишеславський...

Протягом п’ятдесяти років Ольшанська по крупинках збирала все, що має стосунок до життя і творчості Анни Ахматової. Чверть століття тому, 1981 року, поет Дмитро Павличко, відвідавши її квартиру й побачивши унікальне ахматовське зібрання, вигукнув: «Та це ж музей!»

Стараннями Євдокії Миронівни 1989 року, до сторіччя Ахматової, у Києві з’явилася вулиця Анни Ахматової, бібліотека її імені, а на будинку № 7 по вулиці Марії Заньковецької встановили меморіальну дошку.

У червні–вересні 2003 року, незадовго до смерті, вона віддала близько 500 одиниць зберігання зі свого зібрання в дар Центральному державному архіву-музею літератури і мистецтва України.

Вечори «Джерела» в убогий радянський час для київської інтелігенції були екологічною нішею, ковтком свободи, осередком інтенсивного духовного життя.

У пам’яті киян Євдокія Ольшанська продовжує жити такою, якою її знали й любили за життя: мудрою, талановитою, діяльною, доброю, інтелігентною.

Ось чому всі, хто знав Євдокію Ольшанську, обурені публікацією в одній із київських газет, яка розповідає про виставку посмертних масок, відкриту в «Музеї однієї вулиці». І річ навіть не в тому, що в тексті посмертна маска Анни Ахматової і маска «найжорстокішого гангстера» поставлені поруч. Перекручено факти, і взагалі, вся ця публікація, наведені в ній слова директора музею Дмитра Шленського вражають кричущою некомпетентністю й елементарним незнанням київського періоду життя Анни Ахматової і подвижницької праці Євдокії Ольшанської, яка зуміла зробити в ахматознавство неоціненний внесок.

Саме Ольшанська встановила, що Анна Ахматова (тоді Ганна Горенко) приїхала до Києва в серпні 1906 року. Євдокія Миронівна розшукала всі київські адреси Ахматової. Їй вдалося відновити планування 4-ї квартири будинку номер 7 по вулиці Мерінговській (нині Заньковецької), де Ганна Горенко жила у своєї кузини Марії Олександрівни Змунчілли. Зробити це було надзвичайно важко, бо будинок під час війни був зруйнований (збереглася лише коробка), а відбудовуючи, його перепланували.

Саме Ольшанська знайшла прохання, подане Інною Еразмівною Горенко (матір’ю Ахматової), про допуск її доньки 1906 року до прийомних іспитів у перший (старший) клас Фундуклеївської жіночої гімназії. Знайшла вона і список учениць цього класу за 1906—1907 рр., в якому прізвище Ганни Горенко значиться під номером 8.

Ольшанська вивчала не лише архівні матеріали, а й спогади однокласниць Ганни Горенко, її листи того часу, зокрема десять листів до С.В. фон Штейна, чоловіка її сестри Інни, що рано померла.

Матеріали, які досліджувала Євдокія Миронівна, засвідчують: у Києві Ахматова написала свій перший з опублікованих віршів (надрукований 1907 року, у Парижі, в журналі «Сиріус» № 2). Деякі з написаних у Києві віршів увійшли потім до її першої книжки «Вечер».

1980 року Ольшанська виявила в міському архіві атестат зрілості Ганни Горенко про закінчення Фундуклеївської гімназії. Завдяки Ольшанській відомо, що в 1907 році Ахматова вступила на юридичний факультет Київських вищих жіночих курсів при Київському університеті ім. святого Володимира. В одній зі своїх статей Євдокія Миронівна згадує про «Семестральну картку», де вказані назви навчальних дисциплін, прізвища професорів і оцінки, які Ганна Горенко отримувала на екзаменах.

Ахматовські матеріали Ольшанська шукала і в архівах Москви та Ленінграда. У Ленінградському державному історичному архіві їй вдалося знайти «Свидетельство о браке студента С.-Петербургского университета Николая Степановича Гумилева с потомственной дворянкой Анной Горенко 25 апреля 1910 г.»

Вивчала Євдокія Ольшанська і записники Анни Ахматової, і так звані «Листки из дневника», де виявилося багато нотаток, які мають стосунок до Києва.

Певна річ, ніхто не вимагає від пана Шленського й автора газетної публікації знання записників Анни Ахматової, статті Євдокії Ольшанської «Ахматова в Киеве» (альманах «Серебряный век»), публікації Леоніда Вишеславського «Поэта неведомый друг» («Альманах библиофила»), у яких докладно розповідається про ахматовське зібрання Ольшанської. Але як можна брехати?! Ось цитата з газети:

«…мы с ней (тобто з Ольшанською. — Л.Р.) общались и просили, чтобы что-то попало к нам в музей, но она заявила, что все отдаст в Пушкинский Дом. Так и произошло. Все автографы, которые были здесь, попали в Пушкинский Дом в Питере. А тут остался всякий мусор»...

У Пушкінський Дім Ольшанська ахматовських матеріалів не давала. Туди було відіслано листування з Арсенієм Тарковським, Фаїною Раневською, Лідією Чуковською, Марією Петрових та іншими видатними людьми. Усе, пов’язане з Ахматовою, залишилося тут, у Києві, і було офіційно, за актом передане Архіву-музею. Опис цього «сміття», як висловився пан Шленський, становить 24 сторінки, і в музеї для нього створюють спеціальну меморіальну кімнату Ахматової. Бо кожне донесене до нас слово Ахматової, кожен її портрет — надзвичайно велика цінність, яку ми зобов’язані дбайливо зберігати.

Ця газета не вперше наступає на одні й ті ж самі граблі, і, хоч як це прикро, це щоразу пов’язано з ім’ям Ахматової. У номері від 29.06.2004 було опубліковано статтю Кіри Стрельцової «Анна Ахматова пережила с царственным достоинством и славу, и горе». Тон дуже меткий. Багато фактів перекручено. Статтю ілюструють три фотографії, і жодну не підписано правильно. Під знімком, на якому Анна Ахматова з сусідським хлопчиком Іваном Смирновим, підпис: «С сыном Левой». Під широковідомою фотографією, на якій Ахматова з чоловіком Миколою Гумільовим і маленьким сином, підпис: «С родителями». Під третьою фотографією написано: «Портрет Сориной». Не Соріної, панове Незнайки, а Савелія Соріна. Ще раз переконуєшся у правоті поета: «Мы ленивы и нелюбопытны».

Природно, Анна Ахматова і Євдокія Ольшанська захисту не потребують. Захисту потребує читач. Особливо молодий, у якого формуються перекручені уявлення про справжні та мнимі цінності. Його потрібно рятувати від духовного зубожіння. Ось чому не можна писати про питання культури у стилі Еллочки-Людожерки.