ВРАЖЕННЯ ВИПАДКОВОГО ВІДВІДУВАЧА

«Дух дихає, де хоче». Ці слова апостола Іоанна звучали в мені, коли я оглядала виставку «Картини художників інвалідів», яка відбулася паралельно в Медичній бібліотеці і в Українському домі.

Це не та виставка, на якій ходиш від картини до картини, байдуже споглядаючи кожне наступне полотно. Тут хочеться подовгу затримуватися майже біля кожної речі. Попри те, що картини супроводжують таблички, на яких, крім прізвища художника, зазначено: «інвалід I групи», «намальовано зубами», «сліпий художник», — вас не полишає відчуття святковості. До речі, я не впевнена, чи потрібні ці відомості, що ніби запрошують вас виявити поблажливість. Мені здається, роботи, представлені на виставці, знижки не потребують і було б достатньо назви її, що зустрічає вас при вході.

Майже всі картини підкуповують щирістю. Немає парадності, тенденційності, «літературщини». Нічого вигадливого, нарочитого. Сюжети звичайнісінькі, повсякденні. І назви прості, ненадумані: «Натюрморт із ромашками», «Батьківський двір», «Сірий день», «Андріївський узвіз», «Горобина в снігу», «Костел» та інші.

На жаль, за браком місця, усіх робіт, які сподобалися, не згадаєш, та деякі хотілося б відзначити.

Багато світла й поезії у картині «Рання осінь» О.Старахарного. Художнику вдалося передати, як на ще соковиту, зелену траву лягає відблиск пронизаного сонцем жовтого березового листя. Світло формує просторові об’єми, ніби виткані з золотого пилу.

Приваблюють полотна А.Солом’яного «Зима в Одесі», «Дача Ковалевського», «Дощ пройшов по Лонжерону». Особливо цікаве останнє, де просякнуті вологим повітрям будинки, втративши свою щільність, ніби тремтять, міражують, пнуться вгору.

Запам’ятовується чудесна бешкетна акварель «Рибалки» Руслана Раба.

Картина Ніни Лонської «Перший сніг» сповнена безпосередності та свіжості, а деяка непевність перспективи надає їй м’якого зачарування.

Цікава композиція Д.Дідоренко «Кожен недогризок — початок нового життя»: із сірого безформного корінця проростає зелена гілочка, слабкий паросток, який тягнеться, рветься вгору, випускає листочки, прославляє життя. Гілочка написана на тлі ледь помітних рельєфних контурів. Можливо, це зображення майбутньої рослини, а може, її духовна субстанція, яка дає молодому стеблу сили жити і зростати.

Заслуговує на увагу сповнене оптимізму полотно «Черешневе свято» А.Сороки. Хоча, можливо, деяка надмірна мальовничість і яскравість комусь можуть і не сподобатися.

Не забудеш сумну «Осінь» Миколи Котлярова. Ви розумієте, що самотня порожня лавка у парку на тлі дерев непропорційно мала. Та в цій «неправильності» — виразність, що ранить.

Вирізняється й талановита картина «Київська Венеція» Олени Глазовської: сіре небо, чорні хмари, темна тривожна вода, від напівзруйнованого будинку віє жахом.

Та найсильніше моє враження — картини Інни Лісової. На виставці представлено три її роботи: «Спогади про 53-й рік», «Натюрморт із хризантемами» та «Натюрморт». «Спогади про 53-й рік» — справжня перлина. Цю річ приймаєш відразу, ще не усвідомивши, чим вона така хороша. Художниці вдається створити особливий настрій, який знаходить у вас повний відгук, внутрішнє емоційне співзвуччя, світ картини раптом стає вашим світом. Потім ви поступово починаєте розуміти думку художниці, помічати подробиці. Ви оцінюєте складність поверхні картини, упевненість малюнка, безпомилковість у виборі фарб. У Інни Лісової свій неповторний почерк. На картині зображено трохи зігнуту стару і кілька одягнених у зимовий одяг п’яти-шестирічних дітлахів. Це вихователька з «групою». Такі «групи» у 30—50 роки були дуже популярні. Вважалося, що виховательки — їх тоді називали «фребелічками» (за ім’ям німецького лікаря Фребеля) — могли навчити дітей іноземних мов і хороших манер. На другому плані — оголені дерева й небо з призахідним сонцем. Відкривається глибина заповненого легким, ніби нематеріальним, повітрям простору. Усе досить просто, але вас огортає незрозуміле хвилювання.

Вигляд у «фребелічки» безглуздий: величезний капелюх, сиве волосся, що сплуталося зі старезним хутряним коміром, допотопна сумочка-ридикюль. Стара здавалася б карикатурною, якби не її погляд: гострий, пильний, неспокійний, у ньому страждання, й водночас він похмурий, створює ефект якоїсь тривоги, непевності, посилюючи емоційний вплив картини. Контраст між пронизливою трагедійністю цієї постаті та наївною безтурботністю і жвавістю дітей створює приховану напруженість, яку трохи знімає й водночас підкреслює поетичний пейзаж на другому плані картини.

Такі зворушливі й ніжні на тлі жовтуватого заходу сонця беззахисні голі дерева, таке легке вечірнє осіннє повітря! Картина заворожує вас, і відбувається те, що Олександр Бенуа називав «порухом душі».

Вас охоплює щемливе сумне відчуття, яке надає картині додаткових обертонів глибини і нескінченності.

Лісова постає тут тонким психологом. Вражає дар творчої уяви, але ще більший дар людської чуйності, щиросердого проникнення. Що мала пережити ця стара? В які потаємні глибини її душі зазирнула художниця, щоб так її написати? Ви намагаєтеся вгадати сюжетні ходи не картини, а доль. Що чекає на цих малят? Яке майбутнє в очкастої дівчинки у червоній плетеній шапочці із синьою вставкою? Що чекає на хлопчика, який іде слідом?

Питання, на які немає відповіді. Але вони пробуджують ваші емоції, міркування, асоціації. Ви починаєте розуміти, що в цій картині перетинаються дві реальності: доступна всім і відкрита лише художнику.

У день пізньої осені, у сутінковий час діти повертаються з прогулянки. Але крім того, що ви бачите, є ще і щось. Тут ніби зримо представлена внутрішня духовна реальність. Вгадується і стає видимим невидимий образ часу. Все це важко передати словами, тому що живопис Інни Лісової звернений до очей і почуття.

Дуже гарні також обидва натюрморти. З першого ж погляду «Натюрморт із хризантемами» захоплює вас своїм ніжним колоритом. Ви вкотре переконуєтеся, яка талановита Інна Лісова. Її палітра зовні стримана, складається з кількох колірних поєднань, але художниці властиве рідкісне відчуття відтінків того самого кольору. Виконане в єдиній, спокійній гамі, полотно вражає поезією і м’якістю барв. Колорит будується на плавних переходах одного відтінку кольору в інший. Ці тонкі і виразні градації виявляються на поверхнях усіх зображуваних предметів: яблук, глечика, кожної хризантеми, кожної окремої пелюстки. Особливо захоплюють нюансові переходи на керамічній поверхні латаття. Освітлене світлом із вікна, воно не чорне й не коричневе, як здається на перший погляд, у ньому виявляється маса відтінків. Зелені та блакитні відблиски ніби напливають одна на одну, спалахують і згасають. Мерехтлива блискуча полива відбивається на поверхні столу й білому аркуші паперу. Не зовсім ясно, чи чистий це аркуш, чи на ньому ледве позначений малюнок олівцем. Ввижається чиєсь обличчя, якому рефлекси квітів і глечика надають таємничості та багатозначності. Картина чудова і ритмічною організованістю предметів. Округлість хризантем повторюється в обрисах глечика та яблук. Предмети і їхні відбитки врівноважені, все зливається в єдине гармонійне ціле.

Мої враження — це побіжні враження дилетанта. Картини Інни Лісової заслуговують щонайглибшого фахового дослідження.

На виставці представлені також порцеляна, кераміка, писанки, вишивки, вироби з лози. Попри досить обмежений простір, експонати розміщені вдало, добре поєднуються і ніби тихо й дружньо гомонять. Організатори вклали у виставку багато праці. Звичайно, можна було б відзначити певну однотипність відібраних картин, недостатність освітлення, занадто короткий термін роботи виставки. Та все це з надлишком компенсується любов’ю упорядників до художників та їхніх творів, любов’ю, яку вдалося донести до глядача і яка не може йому не передатися. Після відвідання виставки вам здається, що ви надихалися чистого повітря. І ви думаєте, що мистецтво — найкращий цілитель людської душі.