HOMO SYMBOLICO У СВІТІ ТЕАТРАЛЬНИХ ФАНТАЗІЙ

Існує два типи творців. Одні, яких називають класиками, повністю реалізують свої ідеї в обраному матеріалі, домагаючись гармонійної завершеності та рівноваги всіх сторін художнього цілого. Доля інших — недосяжність ідеалу, відкриті в нескінченність форми, безліч смислів, створених мовою символів. Матеріальний бік їхніх творінь являє собою лише якесь поле значень, що висковзує від однозначного розшифрування. Їхні авторські задуми потребують тлумачень і виходів за межі, задані конкретним сюжетом, жанром і навіть видом мистецтва. Такою була творчість унікального театрального художника Євгена Лисика. Десять років, а точніше минулого травня, збігло десять літ, як його немає з нами. А рік тому занадто скромно як для особистості такого масштабу Львів, де пройшла більша частина творчого життя Майстра, відзначив 70-річчя від дня його народження.

Усі, хто бачив оформлені Лисиком оперні та балетні спектаклі, запам’ятовували їх назавжди. Це були не просто неординарні рішення. У кожному випадку художник утілював на сцені власну філософську концепцію і своє світосприймання, розширяючи до крайніх меж і найсокровенніших питань буття масштаби закладених у конкретному творі ідей і тем. На гігантських задниках виростали символічні фігури і форми, оживав космос фантастичних предметів, вступали в незвичні взаємодії речі, люди, природні і надприродні істоти. Його сценографічні фантазії ніколи не були ілюстраціями і декоративним додатком до спектаклю. Не обмежував він свою роль і функціями вдумливого інтерпретатора заданого тексту. Говорили, що у своїх кращих театральних роботах Лисик немов брав всю ініціативу на себе й затіняв інших учасників постановочного ансамблю. Та й деякі твори перетворювалися ледь не в причину для виявлення власного, що не у всьому збігається з авторським, бачення теми. На його захист можна сказати, що так чинить кожна потужна творча індивідуальність. Якщо стало вже досить звичним поняття авторської режисури, авторського кінематографу, то театр, який творив Лисик, являв собою унікальний приклад авторської сценографії.

За всієї активності відомих сучасному театру сценографічних рішень театральний художник усе ж виступає в ролі виконавця творчих завдань, які або народжуються в процесі спільного виношування задуму, або ініціюються режисером, балетмейстером, диригентом. Лисик добре знав, як важливо для кінцевого результату точне виконання задуманого. Він не лише був ініціатором багатьох принципово важливих підходів до інтерпретованого твору, не лише створював серію самобутніх образів у вигляді ескізів декорацій і костюмів, а й ніколи не цурався роботи майстрового, який переносить ці ескізи на великі полотна. Така робота була в його очах творчістю, як і робота по створенню костюмів. Під час підготовки прем’єри Є.Лисик проводив довгі години в декораційних майстернях, у пошивному цеху, не упускаючи жодної деталі, уважно відстежуючи й коректуючи всі етапи народження майбутнього дійства. І все ж рамки спектаклю були затісні для його грандіозного бачення. Вони немов підривали й розривали конкретну театральну форму. Трагедію неповної реалізованості переживали найвеличніші з великих — Мікеланджело і Гете, Бетховен і Вагнер. Саме вона пронизувала творче життя українського художника, а після його смерті фактично обернулася драмою невідомих світу шедеврів.

Сценографічні творіння вмирають разом із зникненням спектаклю з репертуару. Залишаються лише ескізи, які у багатьох випадках подібні до неозвученого нотного тексту. Адже своє справжнє життя вони покликані знаходити в масштабах і просторах сцени, у співвіднесеності з малюнком і барвами костюмів, рухом мізансцен, із динамікою і пластикою акторів, які грають у спектаклі. У списку створених Євгеном Лисиком театральних робіт значиться понад 60 назв. Його зростив Львівський театр опери і балету. Золотим рядком увійшли його спектаклі «Спартак», «Легенда про любов», «Кам’яний володар», «Раймонда», «Борис Годунов» в історію Національної опери України ім. Тараса Шевченка. Він оформляв театральні постановки в Туреччині і Югославії, три роки працював у Мінську. Серед останніх шедеврів Майстра — опера-балет В.Губаренка «Вій» в Одеському театрі, прем’єра відбулася в серпні 1984 року й була в репертуарі понад шести сезонів. «Вію» аплодували на оперному фестивалі в Мінську, спектакль, у тому числі автор сценографії та костюмів Євген Лисик, був висунутий на здобуття Державної премії СРСР і запрошений до Москви у Кремлівський палац з’їздів. Його показувало українське телебачення та розповідало про нього колишнє всесоюзне радіо. Туристи з різних країн, які заповнюють у розпал сезону зал Одеського театру, відкривали для себе невідому їм Україну з її земними плодами, поезією фантастичних ночей, із гомоном багатолюдного ярмарку і темними ликами ікон у занедбаній церкві.

Сьогодні керівництво Одеського театру веде мову про поновлення «Вія» із декораціями і костюмами Євгена Лисика. Це стало б дійовим кроком зі збереження спадщини видатного художника в тих формах, які найбільше відповідали суті його задумів. А оскільки самі задуми таїли в собі ще багатші можливості, ніж реалізовував конкретний спектакль, це відкриває простір для творчості тих, хто візьметься за подібне поновлення. У майстернях Львівського театру опери та балету зберігається безцінний матеріал, пов’язаний із гоголівським «Вієм». Серед авторських малюнків костюмів є й такі, які в одеському спектаклі не були використані. А вони так повно й образно виявляють розуміння художником природи гоголівської фантастики...

Пам’ятаю, як у процесі підготовки «Вія» в Одесі Лисик говорив, що фантастичні персонажі Гоголя вбачаються йому істотами добрими та світлими. За його словами, це відповідає народним уявленням і персонажам нижчої міфології в українських народних легендах, казках, фантастичних розповідях. Малюнки костюмів, виконані художником, можна було б видати як альбом. У них закладена глибока філософська ідея трагічної роз’єднаності та взаємного прихованого потягу один до одного людей і природних істот, які живуть якимось своїм особливим життям поруч із людським світом. Епізод «Вія», в якому троє друзів-бурсаків заблукали в нічному степу і слухають страшну розповідь Тита Халяви про відьму, яка погубила псаря Микиту, вимальовувався для художника як одна з реалізацій цієї філософської теми. Він хотів, щоб степ був живий, наповнений дивними істотами, схожими і несхожими на знайомих нам звірів і птахів. Дивовижні нічні жителі степу мали за його задумом з цікавістю й увагою стежити за героями, слухати розповідь Тита, по-своєму на нього реагуючи. Це був збірний образ тварі, яка страждає і тужить разом із усім людством через те руйнування, якого зазнає природа внаслідок гріхопадіння Адама. Таємничі жителі степу, яких він зображував на своїх малюнках, ввижалися йому не небезпечними представниками демонічного темного світу, а безневинними жертвами людської гріховності. Кожний такий малюнок сповнений разючих деталей. Ось цап-філософ з одним копитом, голою людською стопою, із людськими пальцями і з трубкою в зубах, з якої визирає маленьке мишеня. Перелякані чортенята ховаються в складках його полотняної свитки, визирають з-за спини, коміра. Рослинний орнамент, немов ореолом, огортає його гострі роги. Голова повернена вбік, ми бачимо його профіль із задертою вгору борідкою і з одним оком, в якому немов застигла сама вічність. А ось баранчик із доброю усмішкою і з дірявим брилем-німбом над рогами, із великою головою, довгими руками, маленьким присадкуватим тулубом і голими ступнями ніг із вісьмома пальчиками на кожній. Здивовано він дивиться на розкидані навколо нього по землі яблука. Пишнотіла, немов українська сільська красуня, чи то ворона, чи то курка стоїть гордовито, витягнувши вперед тлусту у руку з розчепіреними пальцями. По цій руці піднімаються вгору дивні маленькі істоти — такі самі, як і заховані в складках її ошатної сукні. Її голова прикрашена композицією з квітів і гірляндами стрічок. Можна нескінченно розглядати деталі всіх цих малюнків, в яких художник утілив свої таємні ідеї про різноманіття форм життя, зігріті любов’ю Творця. Персонажі відтвореного ним невідомого світу, який оточує людину й несе на собі людську печать, — це наші менші брати, знайомі та незнайомі. Вони існують поруч із нами і волають до нашої доброти та милосердя.

В одеському спектаклі Євген Лисик сам працював у майстернях над великими задниками, які служили фоном основним сценам. Перший із них чимось був близький до барвистого живопису Марії Приймаченко та інших народних майстрів. У сцені нічного польоту Хоми незабутнє враження залишала фігура юної красуні, яка лежала в траві й немов випливала з озера на освітлене місячним світлом небо. Фантазії ери космічної цивілізації нагадував залізний фантом Вія, який з’являвся лише на дві-три миті у фінальній сцені. Щоправда, сам художник не був до кінця задоволений саме цим образом. Звичайний в театрах поспіх, який супроводжує підготовку нового спектаклю, не дозволив йому до кінця втілити задумане. Сподіватимемося, що учні та хранителі його спадщини, серед яких і дружина Майстра, талановитий художник по костюмах Оксана Зінченко, зможуть відновити «Вія» в Одесі в оновленому варіанті. Я ж хочу подякувати Оксані Кузьмівні за можливість побачити малюнки Євгена Лисика і дозвіл опублікувати два з них у «Дзеркалі тижня».