ХАОС МИСТЕЦТВ

Все представляло какой-то хаос искусств.

М.Гоголь. Портрет

Незважаючи на те, що художні галереї та музеї розкидані по центральній частині Києва досить рівномірно, все ж найбільш концентровано мистецька ситуація в столиці, та й у цілому в Україні, простежується на Андріївському узвозі. Мистецтво і немистецтво співіснують тут у дивному симбіозі. Вже на підступах до Андріївської церкви лінивих екскурсантів, котрі виконують запрограмований турфірмами шаманський ритуал кількахвилинного спілкування з визначними місцями, чекають тісні ряди торгашів сувенірами. Більшість цієї продукції нічого спільного з культурою і мистецтвом не має. Такий собі клапоть московського «офонарелого» Арбату з шеренгами недолугих матрьошок, розписаних ніби членами кооперативу незрячих. Бідні покупці. Бідні продавці! Вхід на узвіз блокує агресивна, без жодних ознак смаку насильницька ностальгія за СРСР: футболки з зображеннями автомата Калашнікова, «Русской водки», «дідуся» Леніна, «батька» Сталіна, чудернацькі шварценеггерівські псевдовушанки радянської армії, викроєні за голлівудськими шаблонами часів холодної війни. Невже на цьому можна зробити ефективний бізнес? Прошмигніть ці пікети не зупиняючись.

Галереї, художні салони, виставкові зали — звучить вагомо. Але які ж бо вони крихітні — колишні підвальчики, квартирки, кімнатки намагаються поглинути й переварити в собі мистецькі твори чи не з усієї України.

Художній салон «Поділ Фортуна» — роботи художників висять на стінах, стоять на підлозі, лежать у стосах. Великі і маленькі, прискіпливі і ліниві, видатні і примітивні — всі поруч, плече до плеча — рама до рами. Ось робота такого всім знайомого «перчанського» карикатуриста Анатолія Василенка — чудова та весела. А це? Яка знайома вправна рука — звичайно, Юрія Химича, чи може ще хтось так емоційно і лаконічно зображати архітектуру! Пригадується, років двадцять з лишком тому сидів поруч із Химичем (він був керівником студентської кримської живописної практики) біля ханського палацу в Бахчисараї. І папір такий самий, і пензлі такі ж, і банки з гуашшю. Я розмазую якусь буру грязюку. А в нього кожен мазок — вогонь. Усе це майже диво…

Які чудові акварелі лежать прямо на бруківці. Хто автор? Десь пішов. Зачекайте, скоро повернеться…

Лотки з «мимзиками» — фігурками, які ліплять всі кому не лінь із глини, пластику і навіть із тіста (є технології, що роблять його твердим мов камінь). Гривня штука — не минай!

Галерея «Триптих». Прямо на підвіконні стоять роботи із скла народного художника Андрія Бокотея. У головній залі (площею кілька на кілька метрів) теж скло — Віталія Гінзбурга. Дивно, але таке крихке скло — майже вічний матеріал. Воно просто не любить варварів та війни. Проходьте далі, адже недарма галерея називається «Триптих», є ще дві зали, можете покопатися в полотнах, їх там багато. Дух запирає перед роботами Людмили Труєвич. Хоч основа робіт цілком технічно зрозуміла — офорт, однак важко повірити, що це створено трепетною людською рукою, — настільки всі лінії форми та колір витончені, вправні й емоційні. Приблизно рік потрібен для створення однієї роботи. Тільки людина, яка повністю належить мистецтву, здатна на таку працю.

«Галерея, 36» — тут роботи Ірини Яблочкіної із Санкт-Петербурга. Виставка «Французький гербарій» — справжні висушені листочки та рослини на клаптях саморобного паперу, приклеєні малюнки тушшю, тексти… Що ж, і це має право на життя.

Центр сучасного мистецтва «Совіарт». Виставка живопису Карпа Дем’яновича Трохименка, народного художника УРСР, професора, лауреата Шевченківської премії. Пейзажі, портрети. Навіть у незавершених роботах, ескізах — рука майстра. В сусідньому залі — роботи його сучасників, що теж працювали в радянські часи: Григорія Томенка, Леоніда Малика, Володимира Костецького, Лева Ходченка, Моні Камінського, Петра Столяренка, Петра Сльоти, Василя Карпушевського. Сумно, дуже сумно. Скільки художників стратили своє життя і талант на тиражування мертвотних образів, що заповнювали стіни сільських клубів, загсів, провінційних вокзалів та інших офіційних і громадських установ. Приблизно таке саме враження справляє презентоване в галереї «Л-Арт» «Мистецтво радянської доби 40—80-х років». Комсомольці, трактори, заводи… І художники хороші, здається, і рука в них вправна, але найцікавішим експонатом виставки видався живий і дуже веселий котик, що ганяв по паркету м’ячик від пінг-понгу.

В тій-таки галереї набагато радісніший живопис Петра Столяренка та Віктора Єфименка. Чомусь експозиція називається «Імпресіонізм». Ні, це просто дуже хороші, майстерні роботи наших майстрів. Ніякої Франції кінця XIX століття.

Звичайно, мистецьке життя не замикається на Андріївському узвозі, але з подорожі по ньому виносиш цілком чітке враження про стан арт-простору України: мистецькі ресурси наших художників безмежні. Абсолютно не соромно за працю і народних, і заслужених, і зовсім юних. Багато, щоправда, кон’юнктури, коли навіть крізь шар фарби проступає чіткий заклик «Купи, купи, купи!» Але це невідворотне зло, дивитись на нього треба з іронією, а боротись можна лише, так би мовити, просвітою мас. Все ж таки більші шанси продати свої роботи мають художники, що сповідують гасло одного з найбагатших художників США Чарльза Шульца «Я ніколи не робив цього заради грошей!»

Хотів би згадати і про інші події мистецького життя Києва. Виставка Алевтини Кахідзе «Запрошення до Австралії, або Музей однієї історії» у Центрі сучасного мистецтва. Якщо ви хочете дізнатись, хороший чи поганий художник Алевтина, то зазначений мистецький захід не дасть вам майже ніякої інформації на цю тему.

Квінтесенція експозиції складається з великих копій документів та факсових повідомлень, що висвітлюють невеселу бюрократичну епопею невдалої спроби студентки Кахідзе побувати в гостях у австралійського художника Удо Колхера. Збоку все дуже скидається на листування Володимира Маяковського та Лілі Брік. На факсах є навіть малюнки аналога маяковського песика Щена.

Будинок художника тішить великими і якісними виставками. Поза сумнівом, значна подія — виставка кримсько-татарських художників — насичена і різноманітна. Живопис, графіка, акварель, скульптура, кераміка, гобелен! Несподіванкою є те, що в абсолютній більшості робіт не відчувається мойсеєвих страждань по втраченій землі. Домінує, хоч це, можливо, й занадто патетично звучить, любов до Батьківщини, своїх скель, неба, старих вуличок, трохи фольклоризованого минулого. Філософські й технічно розмаїті роботи (навіть складається враження, що це роботи різних авторів) пензля Асана Бараша, алегоричні стилізовані роботи Рамазана Усейнова, декоративні панно Мамут Чурлу, класично-реалістичний живопис Нурі Якубова. Україна повинна пишатися, що на її території розвивається такий чудовий пласт самобутньої культури.

Якщо Калуш на Івано-Франківщині викликає у вас асоціації лише з хімічним виробництвом всесоюзного значення, то ви не маєте повної інформації про це місто. У Калуші є справжні художники. Один із них, зовсім ще молодий Орест Костів, презентував у Києві вдивовижу велику та насичену виставку, яка вже з успіхом побувала в Австрії. Я назвав би його стиль неагресивним сюрреалізмом. Неіснуючі в нашому реальному житті образи та істоти подорожують, видозмінюючись, із полотна на полотно. Можливо, вони прийшли з інших світів, можливо — просто живуть у снах. Загалом, роботи пастельні (не за матеріалом виконання, а за кольоровою гамою), лише зрідка на окремих із них з’являються відкриті жорстокі кольори, а образи розчиняються в повній деформації форм.

Завершити огляд хочеться на ноті здорової ностальгії. Галерея «Майстерня», «Радянський рекламний плакат 50-х років». Якісна, майстерно виконана реклама чаю, соків, пиріжків, котлет, одеколону. Навіть назви замовників та виробників плакатів звучать мов гімн-апофеоз успіхів соціалістичної економіки: Мінхарчопром СРСР, Головхарчоконцентрат, Головконсерв, Головчай, Росголовм’ясо, Союзхарчопромреклама.

Після мандрівок по наших понадскромних галереях хочеться повторити, перефразовуючи заклик римського сенатора Катона «Карфаген має бути зруйнований», — «Центр сучасного мистецтва має бути збудований!» Без такого центру навіть скромні здобутки Королівської академії мистецтв у Великій Британії, яка заробляє щороку близько двох мільйонів фунтів стерлінгів з продажу робіт своїх членів, будуть для нас нереальною «фата-морганою».