ГУЦУЛЬСЬКИЙ БУБОН РУСЛАНИ

Руслана Лижичко стала відомою після перемоги на фестивалі «Слов’янський базар» 1996 року. Того ж року запустилася із проектом «Дзвінкий вітер» (концерти і записи за участю симфонічного оркестру і хору). 1998 року стала лауреатом програми «Людина року» у номінації «Зірка естради», випустила альбом «Мить весни». Наступного року організувала масштабний концертний проект «Тур по замках України». З 1996 року регулярно проводить різдвяні концерти.

Нова робота Руслани — «Гуцульський проект», який відкриває кліп «Знаю я».

Відомо, що чимало кіноартистів не можуть утриматися перед спокусою поспівати з естради. Естрадна співачка Руслана, можливо, з тих самих міркувань приміряла на себе роль кінозірки. Представляючи кліп («мегакліп»!) «Знаю я», і сама Руслана, і її продюсер Олександр Ксенофонтов, і режисер Микола Михайлов одностайно повторювали: це — найсправжнісінький художній фільм, хіба що короткуватий. Зате знятий у традиціях параджановських «Тіней забутих предків» із суперновими і супердорогими (в основному на гроші солодкого спонсора — «Світоча») технологіями «Матриці» і «Зоряних війн». Від трьох місяців зйомок у Карпатах, Білорусі та Кримських горах залишилася маса специфічних «кіношних» спогадів: на свій страх і ризик знімали з вертольота прикордонні території; заледве витягли апаратуру на водоспад, де влаштували концертний майданчик; Руслана мало не впала з гострої скелі... Відзняли чотири кілометри плівки, з яких у кліп увійшло не так уже й багато. Нічого, з решти буде змонтована серія соціальних роликів із життя гуцулів. Вся робота над кліпом затяглася на десять місяців із залученням російських та фінських спеціалістів і ліцензуванням звуку в стандарті dolby digital. «Знаю я» вже можна побачити на великому екрані в мережі кінотеатрів «Кінопалац» як такий собі кіножурнал перед фільмом.

Принцеса «Світанку» Руслана ходить тепер у широчезних шкіряних поясах і хутряних куртках, а в її музиці звучать цимбали разом із рок-гітарами. Адже в шоу-бізнесі, як відомо, не можна зупинятися на місці. А Руслана — одна з небагатьох вітчизняних виконавців, до яких справді можна застосувати це досить жорстке поняття.

«Тепер можна командувати фірмою
і при журналістах»

— Кажуть, що проект «Руслана» — цілком і повністю витвір вашого продюсера і чоловіка Олександра Ксенофонтова. Наскільки це правда?

— Це цілковита правда. Проект «Руслана» — виробництво батьків і Олександра Ксенофонтова! Важко собі уявити, що було б без Саші. Нічого б не було. У тому числі найголовнішого — стимулу все це робити. Коли одна людина в тебе вірить і не дає розслабитися, це може привести до вершин. Він — мій страховик!

— Ви в піснях і в кліпах — сама романтика, але водночас керуєте ТРК «Інтер-Захід»; у вас є власна студія, де трудиться сорок чоловік, — а отже, не можете не бути жорсткою бізнес-леді. Який із цих образів ближчий вашій внутрішній сутності, а який — маска, роль?

— Коли вийшов альбом «Мить весни» і я була для всієї країни принцесою — тоді було важко поєднувати два образи. На сцені в мене був образ геть-чисто позбавлений агресії, а повертаючись в офіс, я наштовхувалася на певні проблеми, реалії життя, що вимагають жорсткого поводження з усім й усіма. Ось тут і починалося роздвоєння. А потім, коли виник «Гуцульський проект» і Руслана виявилася в шкіряному костюмі, на коні і з топірцем, усе збалансувалося. Тепер, коли ми захопилися гуцульщиною, романтика залишилася, а драйв дозволив спокійно командувати фірмою, тепер вже і при журналістах.

— Ви знайшли для себе зручну нішу в етнічній музиці. Чи збираєтеся колись її залишити?

— Етнік настільки багатий, що залишити його важко. Це як головоломка, лабіринт: відчинив одні двері, а за ними інші. І якщо я вже доторкнулася до цього матеріалу, то хотілося б зробити максимально красиві, стильні речі. Слово «фолк» у музиці взагалі, говорячи підлітковою мовою, сильно «шугає» молодіжну музичну аудиторію — не братимемо естетів-меломанів, беремо аудиторію в цілому, яка не аналізує, не вникає, не робить висновків, а просто слухає і сприймає. Мені хотілося, не зраджуючи своїх принципів, тобто не роблячи музику примітивнішою, донести до них наш етнік і зробити його популярним. З’явився відвертий драйв, рок-гітара. Коли гуцульські музиканти грають разом із рок-групою, це видається дуже потішним, хай вас не бентежить це слово. Драйв у цимбаліста не менший, ніж у рок-гітариста, і це видовище дуже захоплююче.

Спочатку я хотіла робити «Гуцульський проект» інакше: мовляв, забуваються народні традиції в карпатських селах, є проблема, давайте її порушимо! Із туром по замках України така ідея вистрілила, а тут я побоялася, що не вийде (на жаль, не той час...). Тому ми одразу відмовилися від розмови про проблему і позиціонували це як стильний, молодіжний проект. Так чи інак, його добре сприймають і люди, котрі розуміються на музиці і розуміють, що це щось нове; і ті, хто ні про що таке не думає — їм просто «по приколу» гірська енергія.

На сьогодні нам ніщо не заважає знімати кіно. Може, це дуже гучно сказано, прочитають і вирішать: геть із глузду з’їхала. Коли я прийшла в «Кінопалац» і вперше принесла кліп, вони повірили і підтримали, інакше я цю історію навіть не починала б. Звісно, сьогодні хотілося б зняти повнометражне музичне кіно, велику історію.

— Є сценарій?

— Є дуже багато ідей, задумів, але, гадаю, вони поки що повинні визрівати. Не зараз. Треба закінчити альбом, до кінця літа він має бути випущений, тоді ж відбудеться концертний тур і ми запустимо виробництво нового кліпу «Аркан». Ось наші плани, чималенькі. Ми так хотіли відпочити після першого кліпу, але поки що не виходить.

«Це дуже дорого»

— Пригадується, ви оголошували нещадну війну аудіопіратам. Як вона йде?

— Якби ми зібралися і впритул попрацювали над цим питанням, якби робилися конкретні кроки, то можна було б щось вдіяти. А поодинці — там, тут хтось щось сказав — це нічого не дає. Мені телефонували з радіо «Свобода», просили вийти в ефір, де йшла гаряча лінія з цієї проблеми. Я відповіла — наскільки мені відомо, влада вже зробила низку кроків і певним чином «зашугала» пірата, та він усе одно знаходить способи — менші, не такі масштабні, як раніше, але остаточно він не придушений. Знаєте, тут треба з коренем викорчувати і посадити нове, бо якщо підстригати де-не-де те, що підгнило, результату не буде. Залишився старий корінь, який теж хоче виживати. Ситуація змінилася, але не настільки, щоб ринок узяв і розквітнув. Це було б очевидно. Хай у когось немає вдалих альбомів, але в когось же вони є! Виходить, хтось процвітав би, багатів, і ми це бачили б.

Кліп і альбом, які я випускаю, хоч як прикро це звучить — подарунок від мене і «Світоча». Моя концертна діяльність і так була стабільною. А що стосується продажу альбому, я пояснила ситуацію.

— Однак ви, напевно, розраховуєте повернути свої витрати за кордоном? Ви ж уже отримуєте пропозиції з-за кордону?

— Тільки за кордоном! Ми плануємо провести презентацію в Москві. Попереду в нас Канада, Австралія, Сибір — від Єкатеринбурга до Хантимансійська. Там, до речі, є фестиваль «Золотий бубон», приз якого ми безумно хочемо здобути, нам це дуже підходить за іміджем. Кліп відвідає кінофестивалі. Сміялися навіть: давайте в Канни пошлемо копію.

У мене було дуже багато запрошень з-за кордону відразу після виходу альбому «Мить весни». Але я несерйозно до них ставилася, може, не була готова. Набула впевненості після того, як ми з’їздили з балетом «Життя» Ірини Мазур у Німеччину. Німці купували квитки, диски і запрошували надалі приїжджати з концертами — у шоу-бізнесі це чіткий показник: можна говорити про успіх. І після Німеччини ми дали підтвердження на всі попередні запрошення. А то люди ображалися, не могли зрозуміти, що це за принцеса на горошині: телефонуєш, просиш, запрошуєш — і ні відповіді, ні привіту. Зараз ми вже можемо дозволити собі якісно виїхати в Європу з концертами. Ми доведемо і організацію, і постановку, і музичний матеріал до рівня. Я настільки вистраждала цю тему, що зараз, коли приходить реальний успіх, навіть дивуюся, наскільки швидко він прийшов. Не довелося довго подавати це під спеціальним соусом, запаковувати рекламою, промоушеном, креативом. Усе моментально, з першого концерту.

— І як це робиться?

— Я вам скажу просто: це дуже дорого. І все доводиться тягти на своєму горбі, не з останніх сил, але з великими зусиллями. На Заході при таких зусиллях люди за два дні стають мільйонерами. Але ми такі люди, що ладні відмовлятися від якихось благ і все вкладати в роботу. Нам безумно цікаво реалізовувати творчі ідеї, і всі гроші від комерційної, рекламної діяльності ми вкладаємо в проекти. Якщо осінила ідея з повнометражним фільмом — вона рано чи пізно здійсниться. У мене в житті такого не було, щоб я задумала щось і не зробила. Нормально взагалі — викинути десять місяців свого життя на виробництво кліпу? Я гадаю, його бюджет перевищує всі московські бюджети, просто не хочеться називати цифри.

У Лондоні при отриманні ліцензії була цікава ситуація. Вони кажуть: у нас немає такої прайсової категорії, ми не знаємо, як із вами співпрацювати. Якщо це комерція, ми так і нарахуємо: чотирихвилинний комерційний ролик. Ми кажемо: ні, це не комерція, це музичний кліп. Вони кажуть: тоді нам треба порадитися і вирішити, яку ціну за ліцензію цього продукту в стандарті dolby digital вам поставити. Тиждень радилися і прийняли рішення про смішну ціну, практично подарували нам ліцензію. Ми запитуємо: невже до нас ніхто не робив нічого подібного? Вони відповідають: начебто Мадонна в Америці щось таке робила. А в Європі прецеденту не було. Це ми в Україні при відсутності шоу-бізнесу йдемо проти правил.

«На виборах
ми не продалися»

— Існує думка, що українська естрада переважно придатна лише для внутрішнього користування. Чого, на вашу думку, їй бракує?

— Те, що наша музика в цілому не потрібна за кордоном, — це неправда. Коли я торкнулася гуцульської тематики, я зрозуміла, що Гуцульщини не знають лише в нашій країні. Москва постійно запрошує музикантів-гуцулів, котрі зі мною працюють! Вони просто не вилазять із концертів, фестивалів, постійно за кордоном: від Торонто й Америки до Польщі. Вони були на тих сценах, де я не бувала. Ця музика затребувана. А що стосується сучасної естради — можливо, вона просто не настільки доступна, не настільки відома. Ми ще не маємо механізмів, щоб себе добре промоутувати і представляти за кордоном. У мене є команда, дуже цікаві хлопці, що можуть самостійно вирішувати такі завдання. А якщо не маєш власної фірми і продюсерського рекламного агентства, то Бог його знає, як це робити.

У нас є багато цікавого музичного матеріалу, я хочу підкреслити це трьома знаками оклику. І в Москві є гарне, є погане, і в американській музиці трапляється таке, чого краще взагалі нікому не слухати. Так само і в Україні: щось не дотягує до рівня. Але, повірте, є й такі цікаві ідеї, які мають право на здійснення — але не здійснюються через низку обставин. І люди ламаються, їм не під силу все тягнути на собі. У нас просто немає ні менеджменту, ні фінансування, ні обороту грошей. Усе просто стоїть, як і заводи. З погляду творчого матеріалу, людського потенціалу в нас усе гаразд.

— Усім запам’ятався ваш дует із Леонідом Кучмою на «Таврійських іграх». Загравання перед владою — невід’ємна умова існування нашого шоу-бізнесу?

— Все це була імпровізація, і ніхто не очікував, що йому так сподобається. Президент мав виступити з промовою, відкрити фестиваль і відразу поїхати, але він з власної ініціативи вийшов на сцену, подарував мені квіти. Ми не збиралися з ним загравати, та й ні до чого: вибори ж пройшли!

— Як, до речі, ви оцінюєте поведінку наших естрадних зірок під час останньої виборчої кампанії?

— Відверто кажучи, парламентські вибори, з погляду шоу-бізнесу, були пасивними. Передбачалося, що вибори будуть активнішими, відбудеться багато концертів, але більшість турів було скасовано, і надія багатьох моїх колег заробити не справдилася. Це моя оцінка: поведінка була ніяка, бо не було можливості проявитися. У нас за цей період була така мізерна кількість концертів, що ніяк не можна сказати, що ми продалися. Просто працювали, виступали для людей, бо для нас будь-який концерт — це насамперед концерт.