Гроза над «Океаном». Вакарчук у Білорусі: «Попереду у нас ділова перерва!»

Європейське турне української групи «Океан Ельзи» стартувало в Мінську. Ажіотаж напередодні шоу був великий. І навіть перед входом у аеропорт «Мінськ-1», де 1 липня безпосередньо на льотному полі мав відбутися концерт під відкритим небом, зібралася багатотисячна юрба. До речі, не залишився осторонь і Надзвичайний і Повноважний Посол України в Білорусі Ігор Ліховий, який викупив частину квитків і запросив на концерт своїх колег-послів.

«Вільні! Давай «Океан»!»

«Білоруські» несподіванки почалися одразу біля входу. По-перше, багатотисячна юрба шанувальників «Океану Ельзи» змушена була протискатися до місця концерту через декілька металошукачів. До того ж винятку не робили ні для кого. Тому посли інших держав, запрошені Ігорем Ліховим, відмовилися від цієї процедури і пішли геть. Тільки група працівників українського посольства на чолі з послом непохитно витримала всі тяготи потрапляння у «свій» так званий партер. Проте тільки-но вони встигли витерти мокрі після дощу стільці з допомогою носових хустинок та інших підручних засобів, як з’ясувалося, що таблички переплутані, і процедуру довелося повторювати вже в іншому місці.

Сам концерт почався з тривалим запізненням. А несподіванки продовжувалися. З’ясувалося, що замість концерту «Океану Ельзи» їхнім шанувальникам пропонують фестиваль... фірми чіпсів «Естрелла». І як «додаткову страву» — виступ ще двох білоруських груп: «НЕО» і «Джей Морс».

Коли Андрію Макаревичу, який приїздив нещодавно в Мінськ із концертом, запропонували у вигляді додатку ті самі дві групи, він категорично заявив, що скоріше скасує концерт, ніж погодиться на таке сусідство. У пана Вакарчука, очевидно, характер м’якший. І хоча з боку глядачів (а їх, за словами досвідченого полковника міліції, зібралося близько 10 тисяч) чулися вигуки: «Спасибі! Вільні! Давай «Океан!», місцеві музиканти відіграли на всі, очевидно, виділені для них гроші.

І от на сцені з’явилася українська група, яку місцеві фанати зустріли захопленим ревом.

Виявилося, що майже всі глядачі добре знайомі з репертуаром «Океану». Коли Вакарчук навмисно замовкав посеред пісні, вона продовжувала звучати над льотним полем. А під час виконання «Відпусти» на величезному екрані поруч із сценою з’явилося зображення тисяч людей, що співають цю пісню. З кожним номером публіка розкріпачувалася, а голос Вакарчука, з його неповторним тембром, доводив її майже до безумства, тож до середини концерту танцювали вже не лише «фан-зона» і поле, а навіть «солідний» партер. Одним словом, перший концерт євротуру пройшов успішно. Публіка не відпускала музикантів майже до півночі. Здавалося б, успіх. Але лідер «Океану Ельзи» думає інакше.

«Головне — не піддаватись ілюзіям»

— Святославе, а чому саме Білорусь стала відправною точкою вашого європейського туру?

— Тут немов збіглося кілька причин. Насамперед, у нас вийшов новий альбом «Міра», який у Білорусі з’явився буквально три-чотири дні тому. І оскільки його просування тут лише починається, ми погодилися на запрошення організаторів концерту, у яких це було пов’язано з якоюсь спонсорською акцією. Наші бажання співпали. Проте головне, повторюю, — новий альбом. Що ж до програми, то це буде суміш нової платівки і пісень, які вже добре знайомі слухачам.

— Проте одразу після Мінська ви чомусь повертаєтеся в Україну — у Київ…

— Що ж, це невеличка хитрість організаторів. Справа в тому, що наприкінці липня ми знову вирушаємо в Білорусь, дамо концерти в Гродно і Бресті, а у вересні поїдемо в Іспанію, Грецію, Англію, потім переліт через океан — у Сполучені Штати Америки, а жовтень і ближче до листопада — Росія.

— З чим пов’язаний такий щільний гастрольний графік?

— Після Нового року, а точніше — із 1 січня, у нас запланована перерва, яку вже чомусь назвали творчою. Проте я б назвав її, скоріше, діловою, оскільки ми відмовимося лише від концертів, але (швидше за все) будемо працювати в студії, готувати щось нове. І головне — переосмислюватимемо свій шлях.

Справа в тім, що «Океан Ельзи» зразка 2001 року, з альбомом, який ми експлуатуємо протягом п’яти або шести років (переважно в стадіонному звучанні), потребує переосмислення або ж просто змін. Сьогодні мені цікаво зробити я б сказав, камерний проект. Причому не просто запросити оркестр, зіграти це в залах... А зробити камерним в корені, тобто пісні, стануть ближчими до слухання у залах і вдома на платівці, ніж на стадіонах і в палацах спорту. Хочеться зробити музику такою, щоб вона підривала усе зсередини, не примушуючи одночасно підхоплюватися з місця. Іншими словами, це має бути музика прожитих років. От така думка в першому наближенні.

— Що для вас, як для музиканта, зараз найважливіше — реакція аудиторії, тиражі альбомів, співзвуччя поточному політичному моменту?..

— Для мене важливі не стільки нова публіка і нове визнання (це, в якомусь сенсі, вже або було, або не дуже хочеться), скільки нові емоції. Оскільки до того формату, який є сьогодні, я йшов довго, і всі ми на ньому виховувалися, адже рок-музика — це наше життя. І саме тому, що рок — відображення нашого життя, я відчуваю, що в ньому відбуваються якісь зміни, які змушують думати про щось камерне, таке що умиротворяє. Останнім часом слухаю не лише джаз, а й класику: у мене в машині постійно звучать Стравінський і Рахманінов, люблю Бетховена, блюз, альбоми Девіса. А рок слухаю лише з фахового інтересу. Іншими словами, пережитий життєвий дос­від вимагає і музичного переосмислення.

Я б сказав більше: дуже часто в рок-музиці сьогодні мені не вистачає фарб, а з іншого боку, не розумієш — чому просту мелодію з дванадцяти нот ти маєш ховати за стіною звуку, за надто сильним драйвом? Іноді хочеться зробити це дуже інтимно. Французи своєю піснею дали початок прекрасному стилю, який називається «шансон», але який, на жаль, було вульгаризовано примітивною одноходовою блатною музикою у пострадянській країні. Але той шансон, батьківщиною якого є Франція, прекрасно поєднував простоту і наївність з глибиною почуттів. Достатньо пригадати Едіт Піаф і Шарля Азнавура, якими ми захоплюємося.

— Ви якось ідентифікуєте білоруську аудиторію, відчуваєте її особливість? Чи публіка скрізь і завжди однакова?

— Мені завжди цікаво приїжджати в Мінськ. А недавній концерт подарував нам масу позитивних емоцій. При цьому треба враховувати, що я тоді занедужав, у мене підвищилася температура. Але коли вийшов на сцену, про все забув, і пригадав про хворобу, лише коли повернувся до готельного номера. А все це тому, що публіка тут відкрита до сприйняття нашої музики. І мені хотілося б знову відчути щирість мінських слухачів, яку, на жаль, відчуваєш уже не скрізь. І взагалі, хотілося б налагодити тісніший зв’язок із цією країною, оскільки нам близькі її мова, ментальність, мелодика. Чесно кажучи, хочеться відійти від поширеної тут політичної декларації про союз трьох слов’янських народів і замислитися над тим, що в нас із Білоруссю спільна непроста історія, у якій нам не давали розвиватися сильніші сусіди. А зараз, хоча в кожного з нас різний шлях, ми можемо багато один одному дати. Головне — не піддаватися ілюзіям і розуміти, що добро твоєї країни — це і твоє добро, і навіть дружба з іншими країнами має будуватися на принципі: наскільки добре це буде мені і, звісно ж, чи не буде від цього гірше іншому. Що ж до самого Мінська... Тут у наявності «централізованість» прийняття якихось рішень. Тому в Києві більше барвистих вивісок, більш гамірно, різноманітно і непередбачено. У Мінську дедалі акуратніше й доглянутіше. Втім, у кожної країни свій шлях розвитку. І Україна свій шлях вже обрала.