ГЕРОЙ ТУСОВКОВИХ ЧАСІВ

Мабуть, десь там, де нас немає, усе інакше. Коли гонорари — то мільйонні, коли слава — то всенародна, коли любов — то безмежна. Одного чудового дня прокидаєшся багатим і знаменитим. Трішки талану, а далі все залежить тільки від тебе. Чи перевернешся на інший бік почивати на лаврах — чи працюватимеш, працюватимеш...

А в нас усе якось немасштабно, внутрішньо, по-тусовковому. Серед своїх ти можеш стати зіркою, героєм і лауреатом усіх на світі премій — а сусід по сходовому майданчику не знатиме, як тебе звати. І культурний нібито сусід, не можна сказати, що зовсім книжок не читає...

І тільки одного не забрати в письменника навіть у наших реаліях: можливості працювати. Працювати, попри все. І якщо на книжковій полиці вже вишикувалися шість спинок із твоїм прізвищем — отже, це комусь потрібно.

Мало? Забула сказати: наш герой, Володимир Аренєв, днями відсвяткував ювілей. 1 жовтня йому виповнилося... двадцять п’ять років.

Некласичний дебют

Стосовно своєї біографії Володимир зазвичай скромно зазначає, що на її основі, мовляв, роману не напишеш. Жив-був київський школяр, любив тварин, особливо земноводних із комахами, яких багато жило у його квартирі. Вступати вирішив, ясна річ, на біологію. Провалився. Пішов працювати... двірником у Київський зоопарк. Не знаю, як на мене, уже непогана зав’язка для роману. Тим паче що найцікавіше, звісно, попереду.

У вільний від кліток і тераріумів час Володя Пузій почав писати книжку. Те, що було раніше, нормальна «шкільна творчість», — до уваги не береться. І ось у свої сімнадцять-вісімнадцять років, коли більшість юних обдарувань пробують перо на коротеньких новелах, Володимир наваяв не мало й не багато — романисько на два томи сторінок так по п’ятсот кожен (що виявиться, певна річ, згодом: писав він кульковою ручкою в учнівських зошитах). Епічну фентезі в дусі професора Толкіна, рясно населену драконами, гномами, тролями та іншими горгулями, — «Герой порванных времен».

У видавництві — московському супервелетні «Эксмо», — куди текст прийшов електронною поштою, віку автора ніхто не знав та й не цікавився. А просто запропонували контракт і виплатили цілком «дорослий» аванс, який дозволив письменникові розжитися комп’ютером. І тут... вибухнув дефолт. Книжковий бум першої половини 90-х залишився в минулому, російські видавництва були змушені згорнути безліч проектів, зокрема й ту серію, в якій було заплановано книжку Володимира. Повернення авансу, втім, не зажадали.

На той час Пузій уже навчався, правда, не на біофаку, а в Інституті журналістики. На лекціях продовжував писати фантастику — на очах викладачів, упевнених, що студент старанно конспектує кожне їхнє слово. І був на третьому курсі, коли його рукописом зацікавилося інше московське видавництво — «Армада». Дилогія «Герой порванных времен» — «Отчаяние драконов» і «Охота на героя» — побачила світ.

Правда, від автора зажадали взяти псевдонім: прізвище Пузій видавці визнали некомерційним (можна, звісно, порепетувати на тему імперського українофобства, проте навряд чи москвичам не сподобалося саме закінчення прізвища, радше — його корінь). Письменника, який тим і відрізняється від графомана, що милування власним прізвищем на палітурці для нього не самоціль, — ця вимога не збентежила. Так з’явився Володимир Аренєв.

Невдовзі після «Героя порванных времен» вийшов роман «Правила игры», потім дитяча повість-казка «Книгоед», написана в співавторстві з Юрієм Нікітінським. Паралельно Володимир — іноді Аренєв, а часом, як раніше, Пузій (нині він підписує справжнім прізвищем лише журналістські матеріали) — почав активно друкувати оповідання в періодиці. Як у вітчизняній, так і в російській, а один вийшов навіть у Вільнюсі, де його переклали литовською мовою. А з російської українською (трапляється, і навпаки) Володимир свої твори перекладає переважно сам: для двомовного київського середовища, де він виріс, у цьому немає нічого надприродного.

З часу вдалого письменницького дебюту Володимира Аренєва минуло вже три роки. Розвіялися деякі ілюзії, прийшло розуміння деяких не вельми райдужних, але реальних життєвих речей. Що праця письменника не так і високо оплачується навіть у Москві, якщо врахувати, скільки часу й сил іде на книжку обсягом 20 —25 авторських аркушів; робота за фахом — журналістика — куди вдячніший вид заробітку. Що далеко не кожна видавнича пропозиція веде до підписання контракту, далеко не кожен контракт — до видання книжки й гонорару, а дебют у комерційному видавництві ще не гарантує розпростертих обіймів у майбутньому.

І що для того, аби стати справді популярним автором, замало просто добре й навіть дуже добре писати.

Тусовки, які ми вибираємо

Тут хочеться зробити невеличкий ліричний відступ. Історія шляху в Літературу у кожного письменника своя: так було завжди, і сьогодення в нашій конкретно взятій країні не виняток. Єдине «але». Жоден із реально можливих на сьогодні в Україні шляхів власне в Літературу не веде. А веде він — будь-який — в одну з літературних тусовок. Більше чи менше, у провінції чи в столиці, але з однаковим внутрітусовковим переконанням: ніякої іншої Літератури в цій країні (на світ, на щастя, не замахуються) не існує.

Одна з них так себе неформально й називає: «сучукрлітпроцес». Це ті, що тусуються на львівському Форумі видавців і в столичній «Книжці року», виступають головними героями публікацій часопису «Книжник-review» і шпальти «ДТ» «Книжкова крамниця». Більшість їх (не всі, звісно) годованці видавництва «Смолоскип», де свого часу виграли літературний конкурс, одержали премію й видали дебютну книжку. Відтоді подорослішали, забронзовіли й випустили ще по дві-три тоненькі книжечки, а то й усі чотири, але це вже унікальні випадки. У цій тусовці не заведено писати багато: криза видавничої справи в країні накладається на дірки у власному сімейному бюджеті (письменник, а тим паче поет — не професія), плюс необхідність відвідувати акції-презентації, та й узагалі «нині час не товстих книжок, а тонких думок»...

Усю цю публіку абсолютно не сприймає тусовка з Банкової. Себто Спілка письменників України, у народі просто «Спілка». Друкований орган — «Літературна Україна». Грошей немає, але є колишня слава. Імена героїв цієї тусовки значно ширше відомі в масах, ніж «сучукрлітівської», хоча б тому, що їх досі проходять у школі. Утім, більшості з них, на жаль, уже немає з нами. А нині живі «зубри» святкують ювілеї, випускають під це діло благеньким державним коштом грубезні томи й довічно засідають на олімпі своєї тусовки. Біля підніжжя гори — безліч юних обдарувань, котрі й сьогодні з гордістю одержують «спілчанські» членські квитки. У Літературу?..

Втім, ці дві тусовки, хоча й ставляться одна до одної з поблажливою зневагою, усе-таки знають в обличчя чужих героїв і навіть інколи відзначають «чужинця» якоюсь-там премією. Попри всі розбіжності, в них є те, що обидві вважають своєю головною чеснотою та багатством. Правильно, українська мова.

Ні, наші літератори не ксенофоби. Російськомовного колегу можуть прийняти і в «Спілку», і в АУП, доброзичливо прорецензувати і в «Книжнику», і в «Літукраїні», з ним охоче вип’ють на брудершафт на тусовковому бенкеті... Але «Книжкою року» його поезію чи прозу не назвуть нізащо. І Шевченківської премії, ясна річ, не дадуть.

Доводиться тусуватися серед своїх: головним чином навколо часопису «Радуга». Тут теж є свої, внутрішні, премії та герої. А якщо ця тусовка здається затісною, що ж: на північ від України розляглася одна дуже велика російськомовна країна.

І «спілчанам», і «сучукрлітівцям» хотілося б вважати, що для того, аби друкуватись у Москві, цілком досить низької національної свідомості. На жаль, це внутрітусовковий міф, і навряд чи комусь із членів цих тусовок випадало з гордістю говорити «ні» російському видавцеві. Росія велика, і власних літераторів там теж, перепрошую, як собак.

Пробитися з України вдається одиницям. З детективниками московські видавництва укладають кабальні контракти на п’ять томів на квартал, після чого життя перетворюється на суцільний рядкогінний процес. Цим орачам, здається, і тусуватися ніколи.

Більше поталанило фантастам. Ще з застійних часів, ігноруючи нинішні кордони держав СНД, живе та квітне фендом — співдружність усіх, хто пише й читає фантастику. Цілорічно десь та й проходить як не один, то інший фестиваль-конвент. Роздають престижні премії знаменитим письменникам (їхні імена справді миттєво назве кожен начитаний підліток; а запитати в трохи старшого «пересічного громадянина»?.. ). Є своя солідна періодика — часописи «Если», «Звездная дорога», «Полдень, ХХІ» тощо.

А головне, тут постійно — простою через «творчу кризу» ніхто з колег не зрозуміє — пишуться й видаються книжки. Товсті книжки в глянсових палітурках, на які письменники з інших тусовок традиційно кидають зневажливі погляди. Проте, повірте, серед цих книжок є як відвертий масліт, так і Література. Так, в останню цілком реально ввійти і таким шляхом.

І теж, як ви вже зрозуміли, опинитися всередині тусовки.

Свій серед чужих, чужий серед своїх

Тепер саме час повернутися до нашого героя. І двох його нових книжок, які побачили світ майже одночасно: «Монетка на удачу» — наприкінці серпня, у серії «Звездный лабиринт/библиотека фантастики «Сталкера» (спільний проект донецького видавництва «Сталкер» із московським супервелетнем «АСТ») і «Бісова душа, або Заклятий скарб» — на початку вересня, у серії «Алфізика» (київське видавництво «Джерела М» продюсерської агенції «Зелений пес» ).

Обидві книжки — одного формату («покетбук»), приблизно однакові за товщиною. Обидві — збірки фантастичних творів: «Монетка» — чотири цикли оповідань, «Бісова душа» — заголовна повість та оповідання; причому дві — «Єдина дорога» і «Зодчий-без-очей» — є в обох збірках. На цьому (сорі: ще прізвище автора) подібність закінчується. І починається найцікавіше.

Перше, що впадає в око, — різні мови без згадки про переклад; про це ми ще поговоримо. А якщо копнути трохи глибше — абсолютно різні, недотичні, неначе паралельні, світи, літературні тусовки, де народилися й житимуть ці дві книжки.

«Монетка на удачу» — подія для фендому, великого й самодостатнього царства фантастики. Загалом, «сталкерівський» проект розраховано на відкриття нових імен у цьому жанрі, про що пише в загальній анотації до серії сам Борис Стругацький. Для видавничого колоса «АСТ», який не полюбляє ризикувати, це «пробний полігон», а для молодих авторів (платять їм «по-українському», зате продають у всьому СНД) — можливість «засвітитися». А для Володимира Аренєва — повернення, адже з часів «Героя порванных времен» і «Правил игры», як уже говорилося, спливло три роки. Для фендому це дуже багато, у цій тусовці письменник неодмінно випускає не менше роману на рік.

Працездатність у Володимира приголомшлива: на сьогодні він готовий запропонувати видавцям три більш ніж об’ємних (кожен — близько 25 авторських аркушів) нових романи. Проте Москва не вірить не тільки сльозам, а й усьому, що не прораховується наперед у грошовому еквіваленті. Старий видавець хоче від Аренєва таких самих книжок, які він писав у вісімнадцять-двадцять років: добротної «толкінівської» фентезі. А письменник не хоче залишатися «таким самим». Хоча, в принципі, мабуть, міг би… якби хотів тільки горезвісних московських гонорарів.

У «Монетке на удачу» зібрано малу прозу Аренєва (до речі, випустити в комерційному російському видавництві збірку оповідань — велика проблема; мабуть, теж внутрітусовкова). Чотири цикли: «Мы, людики» — заявка на роман у новелах про стосунки людей і біороботів; «Летописи Ильсвура» — фентезійний антураж і загальнолюдські конфлікти; «Киевские истории» — «побутова» фантастика, де неймовірне відбувається тут і зараз; «Единственная дорога» — речі, радше, філософські, ніж фантастичні в традиційному розумінні... Володимир Аренєв повертається до читачів фантастики іншим — складнішим, дорослішим. Успіх цієї книжки плюс трішки удачі — і нові романи теж знайдуть свого видавця й читачів. Усередині досить великої тусовки.

А ось «Бісова душа» — вихід на тусовку цілком іншу. Видавці брати Капранови мають усередині «сучукрлітпроцесу» репутацію самовідданих борців за справу українського масліту. Який сам по собі є досить цікавою тусовкою зі своїми героями, а також конкурсами та преміями, покликаними популяризувати «низький жанр» у національному виконанні. Що і вдається — ясна річ, у тісному тусовковому колі. Зірки українського детективу та трилеру в нас уже є, тимчасом як ніша фантастики досить довго була порожня. Серія «Алфізика» від «Джерел М» і покликана її заповнити. Серед перших її авторів — Володимир Аренєв із його «Бісовою душею».

Заголовна повість — фентезі-квест (сюжет побудовано на мандрах головного героя), написано на суто українському фольклорному матеріалі. Тут і козак-характерник, і відьми з вовкулаками та іншою нашою рідною нечистю. Письменник однаково скрупульозний і в передачі історичних реалій України XVII століття, і в побудові міфологічного фентезійного світу, і в зображенні психології героїв, їхніх стосунків та конфліктів. Плюс хороша українська мова. З погляду цієї тусовки — головний плюс. Хоча, скажу по секрету, у російському варіанті (а такий є) повість читається анітрохи не гірше.

Володимир Аренєв позиціонується як двомовний письменник. Саме по собі це нелегко, суцільні вузькі місця. Космополітичному (писаному «загальнозрозумілою мовою») фендому абсолютно байдуже, чи має той або інший письменник ще й національне коріння. Російські видавці навіть не забороняють автору випускати свою книжку паралельно й українською, для них це не принципово. Але в наших внутрішніх літературних тусовках мовне питання відразу ставлять руба: чий ти? Якщо наш, то чому видаєшся російською — продався москалям? Якщо «їхній» —то, мабуть, видаєш за справжній національний продукт переклад-сурогат? І відповідати важко, оскільки будь-яка відповідь лежить за межами неписаних законів тусовки. А кожен, хто не приймає їх цілком і повністю, приречений залишатися «чужим серед своїх».

А Володимир намагається стати «своїм» практично в усіх названих вище тусовках нашої Літератури. Його речі друкувалися і в «спілчанській» «Вітчизні», і в маргінально-російськомовній «Радуге», і у фендомському «Если». Один і той самий роман «Правила гри» у російському варіанті було видано в Москві, і його тепло сприйняли юні шанувальники фантастики, а в українському — одержав премію ім. Олеся Гончара (конференц-зал «Спілки», привітальні слова Мушкетика та Драча). Як літературний критик Володимир Пузій активно співпрацює з «Книжником-review», тобто вхожий і в «сучукрлітпроцес». Проте жодна зі згаданих тусовок не поспішає підняти цього молодого й перспективного автора на щит і почати розкручувати його «по-дорослому», хай і в доступних їй межах. «Свій серед чужих»?..

Реалізуватися в рамках однієї конкретно взятої тусовки, мабуть, легше. Особливо якщо свято вірити, що за її межами взагалі нічого немає. Але це, м’яко кажучи, не зовсім так. Саме за межами всіх тусовок залишаються ті, для кого, по суті, і призначені книжки як такі, — читачі.

Письменник, який намагається існувати в міжтусовковому просторі, певна річ, іде на компроміс: поза тусовкою він потрапив би в інформаційний вакуум, а водночас належати до всіх їх неможливо. Але від цього компромісу значно більшою мірою, ніж сам автор, виграємо ми, читачі.

І саме тут і починається Література.