ГЕНЕРАЛІСИМУС АРМІЇ ЩУКИНЦІВ

Наприкінці вересня 1941 року 18-річний студент Щукинського театрального училища, повернувшись із копання окопів, пішов у театр Вахтангова, який став йому рідною домівкою на все життя. У залі сиділо чоловік тринадцять, це й послужило поштовхом до рішення — вийшовши з театру, студент, актор-початківець пішов у військкомат проситися на фронт. Закінчивши курси перекладачів при Головному управлінні Генштабу, відпрацював чотири місяці «у теплі», а потім попросився на передову. Воював у горах Осетії та Кабарди, визволяв Ростов-на-Дону й Україну, був нагороджений орденом Червоної Зірки. Під Запоріжжям, коли вів роту в атаку, його тяжко поранило, й він понад півроку пролежав у госпіталі. Виписали з групою інвалідності. Так для Володимира Етуша закінчилася війна, й він, знову з азів, почав своє довге життя в театрі.

Театральні й кіноглядачі обожнюють Етуша за його неперевершений характерний талант, точне вміння знайти ті найменші деталі, які й роблять зіграну ним роль такою, що запам’ятовується назавжди. Студенти люблять, шанують і трішки побоюються свого талановитого Вчителя та справедливого Ректора, який подарував світові вже не одне покоління чудових акторів. Нинішнього року виповнюється 35 років знаменитій «Кавказькій полонянці» Леоніда Гайдая, і всі ці роки старі й молоді цитують героя Етуша — горе-нареченого, товариша Саахова. А під час недавніх гастролей театру ім. Вахтангова в Києві Володимир Етуш вразив усіх своїх темпераментом у спектаклі «Дядечків сон», що вже два роки йде на сцені театру з незмінним успіхом. Щиро дякуємо продюсерській агенції «Етуаль» за організацію цих гастролей і зустрічі з Володимиром Етушем.

— Володимире Абрамовичу, нині настали часи «перекоти-поля» — дуже багато людей шукають себе, щось змінюють, переїжджають кудись. Ви прожили все життя в одному театрі, в одній школі, ніколи не зраджуючи театр Вахтангова. Чому ви ніколи нічого не змінювали у своїй творчій долі?

— Якщо говорити про випадки, то екстремалом був би, якби пішов звідси. А зі мною нічого не сталося. Тому я тут, у цьому театрі, у цій школі. Раніше ніхто нікуди не переходив. Тепер мода така настала. Ми зараховували студентів у театр, і вони були щасливі. А сьогодні людину беруть у театр, у неї хороший успіх, і раптом іде кудись. Потім, працюючи, будучи зайнятим у театрі, він грає ще й в іншому, якесь зібрання артистів, товариство раптом організовує якийсь спектакль. Після цього приїжджаю у Свердловськ із двома спектаклями, мені пропонують виступити на телебаченні. Приходить продюсер, просить. Погодився. Інтерв’юер увесь час підводить до думки, що антреприза має негативну оцінку — відомий артист приїжджає, ледь вивчивши текст, одна ялинка й один стіл, стілець, і це вже явище повсюдне. Уже й публіка не йде на це.

— Річ у тому, що свого часу театр тримався на антрепризі, мені здається, що й сьогодні серед потоку халтури є дуже пристойні роботи. Це залежить ще й від того, що в нас немає клану продюсерів, спроможних зробити якісний спектакль і продати його цивілізовано.

— З останнім я згоден. У нас немає продюсерів. Не розуміють, що вони культуртрегери. Ніхто не переймається не лише престижем театру, а й власним ім’ям. Театр не терпить суєти. Тож часто це неймовірно жалюгідне видовище. Хоча, ви маєте рацію, там є певні знахідки....

— Володимире Абрамовичу, ви починали в театрі в складний час, коли почалася боротьба з космополітизмом. Поняття «яскрава індивідуальність» було тавром, яке на довгі роки закріпилося в радянському театрі. Як ви виживали?

— Питання дуже складне, не лише з погляду цього театру й цього часу. Ніхто мене не переслідував за національність, а обмежувати — обмежували. Тож я, у результаті, багато чого не встиг зробити. В театрі я довго проіснував студентом першого курсу театрального училища, починаючи з 40-го року, поталанило побачити розквіт... Звісно, якісь інтриги були в театрі. Я ще не доріс для них і бачив тільки зовнішній бік. А він був дуже цікавим.

— Театр потребує одержимих. У ваш час їх було багато?

— Я так не сприймаю цього. Тоді теж були циніки. Але коли я входив у театр, це було таке піднесення, невимовні відчуття. Я був зовсім молодим, але це пам’ятаю досі.

— Ви багато років віддали педагогічній діяльності і вже понад десять років керуєте Щукинським училищем, одним із найкращих театральних вузів. Могли б визначити обличчя сьогоднішнього студента, завтрашнього актора?

— Змінилося обличчя. Вони можуть грати, добре грають. Працюють як несамовиті, в хороших іноді антрепризах, у хороших режисерів. Але ця всеїдність у результаті призводить до катастрофи.

— Але ж актору властиво хотіти багато грати...

— Ні!!! У жодному разі! Актор повинен визначити свій смак. Кажуть, театральне мистецтво нині переживає дуже скрутні часі. І в наш театр, досить консервативний, просочилися різні спектаклі, які нічого спільного не мають із Вахтанговим. Стверджую як 15-річний керівник школи, що переглядає всі екзаменаційні спектаклі. А училище — це щаблі до школи. Євген Багратіонович говорив, що форма може бути якою завгодно, а зміст ніколи не повинен втрачатися. Нині точиться суперечка, який же театр потрібен. Репертуарний відживає своє.

— Театр Вахтангова брав найкращих з училища. І скільки ж цих «вершків» пропадало й закисало в надрах величезної машини! Можна зрозуміти актора, котрий хоче працювати. Як із цим бути?

— Та ніяк. Ти хочеш десь на стороні грати, будь ласка. Раніше на першому курсі ми не дозволяли нічого нікому. На другому — ще треба було подивитися. Коли йшлося про кіно — то що за режисер, що за сценарій, наскільки це збігається з тим, чого ми навчаємо. І тоді ми дозволяли або не забороняли. Приблизно так само на третьому й на четвертому курсах. А тепер пропонують зніматися — хто в кого запитує. Ну та гаразд, нехай знімається. Можливо, це його доля.

— За всіх часів у театрі були речі прохідні. Але все-таки театр тримався на дуже сильній літературній першооснові. Що сьогодні можете відзначити в театральній літературі як перспективне й цікаве?

— Компроміси були завжди. У нас дуже відомий спектакль свого часу був —«Кухарка» і «Кухарка заміжня» Сафронова. Рубен Миколайович Симонов, розуміючи ціну цього матеріалу, говорив: мовляв, поставлю це — дозволять поставити класику. Ясна річ, дивилися на літературу. Але компроміси завжди були. Питання — скільки їх.

— Однак була плеяда сучасних цікавих драматургів для прочитання, для глядача, для актора. А сьогодні?

— Нічого. «Москва—Пєтушкі» — вже класика. Так довго тривати не може. Зрештою настане свій золотий вік, коли все вихлюпнеться.

— Що у вашій творчій біографії було серйозним етапом для вас, а що хотілося зробити, але не склалося через підневільність фаху?

— Хоча я досить відомий артист, але рядовий театру. Після останньої прем’єри «Будьте здорові» зіграв лише невеличку роль у «Цирульнику». Десять років втратив, у вісімдесятирічному віці, — розумієте, що це означає?

— А стосунки з кіно? Потрапили в жорсткі рамки типажу?

— Так, так. Перше, що пропонували, — різних східних людей. Спочатку погодився з задоволенням, вдруге — насторожився, а третього вже не хотів грати. А вже «Кавказьку полонянку» просто категорично не хотів.

— У вас із Гайдаєм були суперечки. Він хотів бачити гротеск, а ви пропонували серйозний образ?

— Так. Я відразу зрозумів, що потрапив у компанію найвідоміших коміків, до режисера, який усе будував на гегах. Це була перша його елегійна картина. Відразу зрозумів, ким є мій герой, і спробував утілити його в нормальному вигляді.

— Які ролі для вас були важливими?

— По-перше, «Голос», моноспектакль, «Пастка» за Емілем Золя, «Мільйонерка» й останній у часі спектакль «Дядечків сон».

— Яким ви бачите майбутнє Вахтанговського театру?

— Бачу — відсутність жорсткої руки, відсутність режисера, спроможного втілити свої задуми. У нас немає лідера. Ульянов відразу ж був стурбований режисурою. І щось зробив у цьому напрямі. Був Черняховський, талановита людина, але він виїхав. Запросили Каца з Риги, та він не виправдав себе на нашій сцені, виявився провінційним.

— Намалюйте груповий портрет студента в інтер’єрі сьогоднішнього театру.

— Якщо з двох чоловік той, хто «без мордашки», буде талановитішим, то залишиться останній.

— А що ви говорите, щоб навіть маленький актор вважав себе актором? Що ви говорите студентам, щоб вони пройшли цей марафон і прийшли?

— Правду, що життя важке, що професія не з легких, але вчитися треба багато, все життя.

— І що, ніхто не злякався?

— Але ж коли хтось злякається, то це означатиме, що йому не треба бути артистом. Є питання моралі, які для мене важать надзвичайно багато.