ГАСТРОЛІ — ПАРАД І ПОБУТ

Останнім проектом компанії «G.A.L.» був показаний протягом трьох днів спектакль театру «Современник» «Три товариші» у постановці Галини Волчек, зіграний при аншлагу. Свого часу «Три товариші» Еріха Марії Ремарка були «книжкою життя» для шістдесятників, хоча написана вона була задовго до славнозвісних днів відлиги. Її герої, які пройшли кров і приниження війни, зберегли все-таки у своїх зранених душах уміння віддано дружити й беззавітно любити, приносячи в жертву коханню та дружбі найдорожчі серцю побутові дрібниці. За цією книжкою наші батьки вчилися внутрішньої і зовнішньої свободи, співпереживаючи сумній історії кохання смертельно хворої Патриції Хольман і мужнього Роберта Локампа. Соціальні моменти роману, відведені автором на другий план, цікавили тоді читача, який нещодавно пережив ще страшнішу війну, набагато менше, ніж марки невідомих іноземних напоїв, що звучали як музика.

Повернувшись на межі століть до улюбленого твору юності, Галина Волчек поставила спектакль, який, на моє глибоке переконання, можна назвати «Прощання з ХХ століттям. Попередження». Ніжність кохання і пафос дружби набувають тут сили гімну «втраченим поколінням». Знайома з дитинства, зрима для кожного історія кохання іде на другий план, поступаючись місцем політиці, що виступає в нашому житті на перших ролях.

Вийшло майже забуте тепер потужне театральне дійство, де режисерський задум підтримує складна сценографія Павла Пархоменка, вишукані, стилізовані під час костюми Павла Каплевича й дуже складне світло Володимира Уразбахтіна. На жаль, спектакль вийшов трохи холодним. На мою думку, через емоційну незавершеність акторської гри, де нерв часто підмінявся істерикою. Молодь, на яку зроблено ставку в цьому проекті, не дотягує. Чи то пристрасті й біль першої половини ХХ століття не зачіпають потаємних куточків їхніх сучасних душ.

І все-таки «Три товариші» — безперечно, явище в театральному житті початку нашого століття. Спектакль хоч і відрізняється від того, що пам’ятали наші попередники про роман, який кожен неодноразово програвав для себе, однак без повчання, художньо нагадує — в історії все повторюється, нічого не можна забувати та викреслювати.

Кількаразовій появі «Современника» на київських підмостках, так само як і інших великих проектів на кшталт меньшиковських «Горе з розуму» і «Кухні», потужному московському десанту на ювілеї Романа Балаяна та його «Польотів уві сні і наяву», ми зобов’язані компанії «G.A.L.». Із генеральним продюсером її Оксаною Немчук і відбулася постгастрольна розмова.

— Оксано, ви давно працюєте як продюсер, і гастролі, які проводить ваша фірма, завжди якісний продукт на щільному ринку. З якими проблемами зіштовхуєтеся в роботі?

— Продюсирування гастрольної діяльності чи прокатного бізнесу, як він нині називається, народжувалося на початку 90-х років, перероджуючись із структур, які тоді існували. Фінансова свобода, швидкі прибутки, нерозбірливість у доборі репертуару. Я кажу про весь ринок культурно-масових дій. На ринок, представлений операторами з українського боку, вийшло чимало людей, які споконвічно бачили в цьому бізнесі предмет заробітку. Кажу без осуду, тому що це нормально. Будь-який бізнес має приносити прибуток, це не ганебно, та сам інститут продюсерів опошлюється різними домислами — якщо в тебе є продюсер, він займається більше грошима, ніж твоїм розвитком, — і це інформаційний пролом не лише в Україні. Є класичні приклади меценатства й абсолютно немає історій про людей, які працювали на «других ролях» — це продюсери, іміджмейкери а вони були завжди.

— А як же Сергій Дягілєв, творець «Російських сезонів»?

— Так, але не описано ні системи продюсирування, історичний досвід у цьому напрямі абсолютно не використовується. Хоча він є. Порівнюючи цей бізнес з іншими сферами, розумієш, що він дуже близький до економіки, політики, PR. Це, якщо хочете, управління громадською свідомістю. Добрі та злі генії вміло користуються людьми, так званими комунікаторами, які можуть привести це управління масовою свідомістю в дію. Ланцюжок від автора до глядача — дуже непроста система. Немає системи навчання. Я не знаю, на жаль, жодного прикладу, щоб хтось, закінчуючи економічний факультет творчого вузу, займався у чистому вигляді продюсируванням чи якоюсь адміністративною роботою в театрі. Чинник грошей? Так, безумовно. Та ще через те, що систему недостатньо вивірено на ринку й освіта не формується в потрібному ключі. Продюсерська робота — це насамперед творчість.

— Яким чином допомагає чи заважає, приміром, законодавча база?

— Питання складне. Я вивчала законодавчі бази і в Україні, і в Росії і зіштовхнулася лише з одним: чомусь ми забули стару істину про жадання «хліба й видовищ». Законодавство не спрацьовує на користь тих людей, які намагаються це робити. Відсутнє заохочення спонсорів, меценатів, що вже давно є на Заході. Сама назва «продюсерське агентство» чи «прокат» чимало структур сприймають як напівтемні та незрозумілі організації, які щось якось десь роблять. Хоча при правильному структуруванні цього бізнесу він може бути вигідний для держави — і у фінансовому, і в суспільному аспектах. І ще, ринок розрізнений, було чимало ініціативних продюсерських груп, які хотіли зібратися, але ми амбіційні, ніхто не хоче бути другорядним членом союзу. Кожний розумний по-своєму. Хоча ідея об’єднання правильна по суті. Об’єднавшись, ми зможемо в тандемі з законодавчо-виконавчими структурами грамотно підготувати базу для нормальної роботи, адже законодавство має спиратися на практику та реалії сьогоднішнього дня.

— А світова практика в цьому плані яка?

— У нас було так — приїжджає театр чи великий колектив — це дешево, доступно. У світовій же практиці елітне видовище ніколи не було доступним. Я не бачила жодного театру такого рівня, як «Современник», у який можна було б потрапити за п’ять центів. Існують, звичайно, добродійні акції, але це вже інше питання. Там ринок дуже сильно поділений, сегментований: театром займаються одні люди, оперою інші, фестивалями треті, а кіно четверті. Діє дуже жорстка система дистрибуції, продажу, купівлі, реклами, PR. Адаптувати цей досвід, звичайно, можна й потрібно, та дуже складно. Існують ментальні перепони, які не дозволяють перенести його сюди.

— З чого ж складається ціна квитка, досить висока для середнього споживача?

— Для того, щоб привезти сюди шоу-балет, який, припустимо, складається з п’ятдесяти чоловік, плюс обслуговуючий персонал, задіюється складний механізм. Людям треба доїхати, декорації перевезти, на чомусь пересуватися, десь жити, їсти, провести рекламну кампанію, показати своє шоу. Все це варто грошей, і звідси — відповідна ціна. Шоу-бізнес існує не у вакуумі, він живе та розвивається за звичайними економічними законами.

— Чим ви керуєтеся, зупиняючи свій вибір на глобальних проектах?

— Лише одним — якістю. Не всі наші проекти виявляються на даний момент рентабельними, та ми до цього ставимося як до інвестиції та розвитку, зміцнення цього ринку, до його легалізації та приведення до нормальних умов. Станіславський закликав не вважати глядача дурнем, і ми не можемо вважати, що людина, яка платить чималу суму грошей, «проковтне» просто знайоме з екрана телевізора обличчя. Адже в році можна назвати п’ять заходів, які справді є культурною подією.

— Що на нас, киян, чекає в майбутньому, які «делікатеси» запропонує ваше агентство?

— Плани грандіозні. Ми плануємо гастролі відомих і великих колективів, можливо, балетних. У найближчий час — розробити проекти продюсирування колективів, із якими ми працювали на Заході... Нам цікаво вийти на міжнародний ринок.

— Чи є «супутні товари» в агентства, які допомагають заробляти гроші для реалізації престижних, але малорентабельних проектів?

— Безумовно. Наше агентство займається і рекламою, і продюсерською діяльністю непрокатного напряму.

— Ви задоволені тим, як пройшли гастролі «Современника»?

— Гастролі були під загрозою зриву, через заміну головної героїні, введення здійснювалося вже на початку рекламної кампанії, і ми повинні були її переробляти. Я рада, що театр стає цікавим і престижним. Це дуже важливо. Професіонали знають, як складно зробити зі стаціонарного спектаклю виїзний. Ви бачили ці декорації, машину, яку розробляло конструкторське бюро в складі 200 чоловік. «Карл» немов четвертий герой, абсолютно одухотворений предмет, якого всі люблять у театрі, піднявся, як і мав піднятися на сцену. Для цього нам із театром довелося спільно розробляти дуже складну конструкцію, сам принцип цього підйому. Одна конструкція могла не ввійти на сцену чи не витримати, інша вимагала бетонної площадки. Загалом, віра в успіх і здоровий авантюризм допомогли нам це зробити. Перший спектакль пройшов на дикому психозі — і в нас, і в «Современника», навіть, по-моєму, у собаки. Усі напружено чекали одного — чи підніметься ця машина, чи витримає конструкція. Та надто хотілося показати це саме в Києві. Я дуже задоволена... І відчуваю легкий смуток після від’їзду «Современника»— нашу компанію зв’язує з цим театром велика ніжна дружба. Існувала думка, що «Современник» неможливо кудись вивезти — дуже складно й важко.

— Це не продюсерський успіх, це — емоції...

— Я не розумію, як можна займатися бізнесом, витрачати наше коротке життя і не отримувати при цьому задоволення. Інакше в роботі немає головного моменту — нових ідей, творчості, а творчість — це найголовніше.