ФАТАЛІСТ ОЛЕКСІЙ ПЕТРЕНКО

Різні покоління глядачів однаково ніжно та з пошаною ставляться до робіт Олексія Петренка, відомого російського актора, нашого земляка. Петро Перший з Пушкінського «Як цар Петро арапа женив», Григорій Распутін, нікудишній злодій Голіаф — численні образи, створені цим артистом-велетнем, складають солідний і розмаїтий «послужний список». На останньому «Кінотаврі» одним із призерів став фільм, де він блискуче зіграв в екранізації повісті Богомолова «У серпні 44-го», яка свого часу набула великого розголосу.

У житті, як і належить артистові, він — велика дитина. На дитячому кінофорумі «Артек», аби підтримати готову до програшу команду артистів, він вискочив на ігрове поле в домашніх капцях і забив гол, із задоволенням приймаючи овації публіки. Він дуже органічний, хоча не відкидає важливості для себе публічного визнання. Що не перешкоджає йому бути люблячим чоловіком, ніжним і турботливим батьком та дідом. Ці побутові спостереження зроблені на численних фестивалях, де ми неодноразово зустрічалися. Нинішнього року ми вирішили поговорити грунтовно.

— Олексію Васильовичу, давно стежу за тим, що ви робите. І якщо раніше дуже багато працювали в театрі й кіно, граючи різноманітні ролі — головні та другорядні, однак такі, котрі завжди запам’ятовуються, то сьогодні ви працюєте набагато менше, але, як і колись, кожна роль стає знаковою. Новим «поворотом» стала роль, зіграна вами в картині «У серпні 44-го», за повістю Богомолова. Здивувало, що ви не знаєте тексту книги. Ви створювали образ сценарний і по-своєму. Це звична практика?

— Перед початком роботи зазвичай багато читаю, це був винятковий випадок. Здалося, що саме так треба робити. Хронометраж картини півтори години, а роман грубезний, і роль, яку мені доручили, велика й головна. А тут вона ніби повітряна. Про мого героя говорять, читають його повідомлення, а сам він з’являється на екрані епізодично. Тому, напевно, було найрозумніше спиратися лише на сценарій. По-перше, аби не засмучуватися, що якась хороша сцена пропала. Ці муки просто заважали б піклуватися про маленьку грядочку. Малоземельні країни живуть добре, як правило, тому, що там землю старанно обробляють і вона дає по максимуму. Багаті на землю Україна, Росія живуть гірше. Огірки німецькі, чеські, болгарські, угорські. Адже ми можемо огірки виростити й засипати ними земну кулю, а в нас огірки дорожчі від бананів.

— Актор погоджується на полярні ролі, бо цікаво спробувати себе в різних іпостасях. За яким принципом ви вибираєте, погоджуєтеся на певні пропозиції?

— Принцип перший — сценарій. У сценарії, як правило, закладене те, що буде в картині. Друге-перше — режисер. Ну, а далі — інтерес до запропонованої ролі.

— Ви співаєте, відома ваша любов до української пісні. Запам’яталася роль, зіграна в театрі «Студія сучасної п’єси», у спектаклі «А чтой-то ты во фраке?..» Чому ви не продовжили цього вдалого експерименту?

— За все життя у співочих ролях я не знімався й не грав у спектаклях, хоча в музично-драматичному театрі міг би працювати з задоволенням і багато. Але так склалося. На початку акторської кар’єри, можливо, через відчуття протесту, вирішив: співатиму тільки тоді, коли персонажеві це необхідно. Чесно кажучи, оперети не любив з дитинства: розмовляють, розмовляють, раптом — бац! — заспівали. Через це лише в 53 роки публічно щось проспівав. І то на настійну вимогу близьких, які сказали: «Чому тільки ми мусимо слухати, як ти виєш, співай на людях». А потім сталося так, що нічого цікавого ані в кіно, ані в театрі не було, а це давало кусень хліба, заробіток. Мені дуже пощастило: група музична хороша трапилася, серйозна. Ми зробили кілька цікавих аранжувань українських пісень, і з цих пустощів вийшло захоплення. Далі — більше. З якогось приводу Володимир Іванович Федосєєв запросив проспівати «Рідні листи» Гавриліна. Слава Богу, він мене спонукав на цю справу, і я зрозумів, як це цікаво. Навіть цікавіше, ніж кіно й театр. З ораторією «Іван Грозний» із Великим симфонічним ми були у Відні, Цюріху, Мюнхені, Москві. Зараз має бути Мінськ, Ленінград і ще раз Москва. Потихеньку почав навчатися іншого фаху.

— А немає туги за театром, кіно? Є бажання зіграти певний конкретний образ?

— Ні, все, що хотілося, уже проскочило. А вікових ролей ще не вибрав. Став покладатися на волю випадку, на волю Божу. Ось прийшов Юрій Гримов, тридцятип’ятирічний режисер, на самому піку творчому й віковому, і запропонував зіграти головну роль у фільмі під назвою «Колекціонер». Інше кіно, інший підхід до кіно, щось зовсім нове і для мене, — люди мого покоління й акторської школи такого не робили. Це так цікаво, що я разом із ними помолодшав. Спочатку страхався, але Гримов виявився таким зрілим, тямущим, мудрим. Сподіваюся, цей фільм буде великим сюрпризом. Я про свою роботу не маю права розповідати, ще до кінця її не бачив, іде монтаж. Але це буде нове кіно.

— З ким ви там працюєте?

— З Мазуркевич. І троє молодих хлопців із театру Петра Фоменка.

— Настали нові часи, розпочалися серйозні зміни в житті, багато хто розгубився й загубився. Чи відбувалася в вас у ці роки серйозна переоцінка цінностей, духовних зокрема, і що сьогодні вас підживлює й стимулює до життя?

— У мене не розгубленість була, не від ситуації, не від того, що змінилася наша політична орієнтація. Я внутрішньо змінився, хотів взагалі залишити професію. Чомусь здалося, що людям похилого віку треба займатися чимось спокійнішим. Почав розмірковувати, що далі робити, щось собі намислив. Спокійно вже жив. Тут з’явився Федосєєв зі своїми проектами, потім Микита з «Сибірським цирульником». Зняв свій фільм Ігор Угольников як режисер. Я граю там. Це комедійна мелодрама, із дуже хорошою компанією — Інна Чурикова, Віталій Соломін, Сашко Михайлов, Барбара Брильська й молоді. Цікава робота. Так потроху мої плани зруйнувалися. Потім з’явився Анатолій Григорович Малкін із проектом «Прочитати». У цьому проекті актори читають класику, яку самі виберуть. Ульянов — «Мертві душі», Маковецький — Бабеля, Буніна — Демидова Алла. Я мріяв колись зіграти Тараса Бульбу, це так і не зреалізувалося. А тепер запропонували прочитати всю повість Гоголя — зовсім нове для мене. Потім визріла в Малкіна ідея — російські казки, 15 серій читання, я впрягся. І гадаю, коли ж тепер займуся тим, чим збирався?..

— А чим ви збиралися зайнятися?

— Ні, я не можу сказати. Хотів і хочу, як і раніше, зовсім покінчити зі своєю професією.

— Вам нас не жаль?

— Знаєте, режисера Параджанова запитали: «Ви пропонуєте акторові роль, а якщо він відмовляється? Умовляєте його?». — Він відповідає: «Ні, ніколи». — «А чому?» — «Ну, тому що я знайду актора. Я знаю, що робитиму, тому актор знайдеться». Завжди слова — без цього актора цього спектаклю, кіно не буде... Буде! Все одно це відбудеться. Опера не може відбутися, якщо немає тенора, котрий бере дві октави. А драматичні справи... навіть буває навпаки. Можливо, буде ще й краще.

— У вас були досить тісні зв’язки з Україною, вас не згадують, не кличуть зніматися земляки?

— Я все чекаю, але — не кличуть. Нічого дивного немає. Це означає, що в них інші плани. Перший раз зіграв українською мовою в «Чорній Раді» Богдана Хмельницького. До Іллєнка пішов би зніматися обов’язково. Зараз надіслали сценарій комедії. Але такий текст — не дай Боже. Відмовився, більше не пропонували.

— Ви зреалізована людина чи продовжуєте шукати себе?

— Усе, що мусило відбутися, те й відбувається. Скажімо, я хворів або був не в дусі й відмовився зніматися в Мотиля, грати Несчастлівцева — помилка. Говорухін запрошував зніматися з Висоцьким, грати те, що Бєлявський зіграв — бандита. Я не погодився, і це також неправильно. Михалков кликав грати в «Обломові» Захара — також відмовився. Багато можна перелічувати... Мріяв грати Обломова, а Захар... Заревнував Табакова до цієї ролі, тому не пішов. Гадаю, так треба було. Американці вмовляли зіграти Петра в їхньому серіалі, що знімався в нас у Росії, у цій ролі знявся Шелл. Через кілька років Шелл сам запросив зніматися мене в його фільмі. Ми випивали, коли закінчилися зйомки. Дружина моя каже: «Знаєш, Максе, хто винен, що ти Петра зіграв і одружився з Андрейченко?» — і показує на мене. Шелл у відповідь: «От, Льошо, спасибі тобі!» Не так часто випадає літньому артистові така роль, як Петро Перший. Ще й дружину подарував. Коротше, якщо за чимсь і шкодую, то лише розумом.