ЄВДОКІЯ ГЕРМАНОВА: «Я ВСЕ ПІДПОРЯДКОВУЮ РОБОТІ»

Яскрава самобутність Євдокії Германової не відразу привернула увагу навчених досвідом професорів театральної школи. Не в пошані була яскрава індивідуальність на той час, і дівчинку, дивовижно схожу на Джульєтту Мазіні, не прийняли. Не за цю схожість, а за впертість і побачений ним талант, Богом даний, узяв її до себе на курс Олег Табаков. Він і Авангард Леонтьєв навчали її майстерності, плавно перевівши після школи в нещодавно створену «Табакерку», театр, де в студійних пошуках із захопленням працювали учні Олега Павловича, якими він продовжував керувати. До театру й сьогодні не потрапити, а імена багатьох із тодішніх і наступних поколінь випускників прикрасили театрально-кіношний олімп.

Германова завжди багато й одержимо працює в театрі та кіно, постійно заглиблена в духовні пошуки. Не дуже любить давати інтерв’ю, вважаючи, що той, хто прагне почути, все зрозуміє, дивлячись на неї з зали. Наприкінці січня на сцені рідного театру вона зіграла прем’єру за романом Фолкнера «Коли я вмирала» у постановці Міндаугаса Карбаускіса. Цей не найвідоміший роман знаменитого американця завжди залишався трохи в тіні «Галасу та люті», написаного перед ним. Головна героїня Адді Бандрен (Євдокія Германова) не промовляє жодного слова, відіграючи пластикою та мімікою численні монологи інших учасників дійства, які проводжають її в останню путь. Робота вийшла надзвичайна. Добре було б киянам її подивитися. У спілкуванні акторка, як з’ясувалося, настільки ж щира й органічна, як і в тому, що робить у театрі та на екрані.

— «Дуже багато нині насмічено та напльовано у світі» — це були ключові слова, що контрапунктом пройшли крізь усю розмову в «Нічному польоті» з Андрієм Максимовим після прем’єри спектаклю за романом Фолкнера. Що це для вас? І як одна людина може з цим впоратися, прибрати це?

— Одна не в змозі. Це дуже важко. Але привчати себе так існувати конче треба. Тренувати духовний м’яз. Паскудство можна зробити, а можна не зробити — твій вибір, банальні істини. Ти не можеш змінити те, що роблять інші. Ти не можеш вплинути на якісь події. Та реально можеш не напаскудити хоча б у своєму житті. Ось і все. Дуже, по-моєму, проста річ.

— Наскільки ви дозволяєте собі бути перебірливою у тому, що робите на сцені, в кіно?

— Мені здається, дуже трепетна річ і риса людська — мислити. Та по частині виконання — це дуже жорстко. Мислити не люблять — це жорстокості вимагає стосовно себе. Тому що ти маєш щось втратити, чогось собі недодати — важко, невигідно. Лише гідність людська визначає спроможність чи нездатність думати, задумувати чи примушувати себе задумуватися, вважати, продумувати свою лінію життя, щоб комусь не нашкодити. Стосовно перебірливості — я не можу грати все. Навіть із того, що запропоновано, вибираю. Для мене завжди важливо, ким запропоновано і як вирішувався цей матеріал. Надаю великого значення роботі режисера. Сама роблю все, що можливо. Дуже вимоглива в роботі, передусім — до себе, але й до інших. У мене ніколи не виникає проблем із режисерами, які знають, чого хочуть, готові до роботи. У такому випадку якісь суперечки й розбіжності — робочі моменти.

— Ви маєте на це право, оскільки дуже складно йшли у професію...

— Мені вже 43 роки, і я дечого досягла, та й у 15 років ставилася до театру так само. Хоча тоді це було необгрунтовано, не означало нічого, крім гонору та бравади. Проте не зреклася багатьох речей, властивих юнацькому максималізму, і сьогодні. Легше жити не стало, додалося проблем, властивих «дорослому» життю. Їх наявність жодною мірою не обтяжує життя. Треба достойно існувати й з ними. Мені здається, це важливо — прагнути досягти чогось справжнього. Фолкнер, якого ми граємо, це чудово знає. І як це все у нього не вульгарно— слова, почуття, помисли! І яка мова!

— Скажіть, скільки років ви вступали на акторський?

— Шість.

— Вступили, потім потрапили до студійного театру, до свого вчителя, продовживши тим самим атмосферу студентського братства. Минає час, колишні випускники стають зірками, приходять наступні покоління, студійна атмосфера тане, разом із нею — і система взаємостосунків, властивих театру-студії. Як поводитися, коли на ваших очах усе змінилося, часто не на краще?

— Жодних рецептів немає. Це просто чудово, що я шість років не могла вступити. Добрий досвід, що підготував мене до зустрічі з театром. У Табакова за плечима чудовий досвід студійності. Так, приходить нове, не схоже на нас покоління. Ми вражені цим. Ми інші. Табаков — приклад: ніколи не підведе, ніколи не підставить. Якщо ви у зв’язці, Олег Павлович ніколи не відріже цю нитку. Він буде останній, хто втратить надію. Повірте, я гостро відчуваю фальш. Зі мною жодна гидка людина ніколи не матиме справу — невигідно це. Нині до нього вступає багато молоді. Ми такими не були. Ми не прощаємо, коли хтось когось ненавмисне скривдить. Нас це тривожить. Потрібно тренувати цей «м’яз»: прокидатися й щоранку займатися і самоочищенням, і зростанням, і організацією простору всередині й поза тобою.

— Ви досить багато зайняті в театрі, та й у кіно чимало знімаєтеся. Як організовуєте свій час?

— Я вважаю, що не так багато працюю в кіно. Зараз виникла вкрай потрібна мені перерва, яка готує мене до якогось іншого періоду.

— Час розписаний, день завантажений. Проте є ще син, ще хтось близький, кому ви потрібні. Як зазвичай плануєте день, щоб вистачило часу і на роботу, і на себе, і на спілкування з дитиною?

— Усе підпорядковую роботі. І дитина не виняток. Наявність роботи дає можливість заробляти, щоб жити достойно. Все це пов’язано. Не боюся брати його на гастролі. Та ми у зв’язці. Мій досвід передається йому. Він бачить моє життя і сприймає його. Привчається працювати самостійно. Коли місяць їздили Волгою, на пароплаві була кімната для дітей, їх було багато. Під час репетицій вони залишалися самі. Природно, за ними хтось наглядав. Та у свої 4—5 років наші діти розуміють, що є робота. Це спартанське життя впливає на них дуже позитивно, на мій погляд.

— А як відбулася зустріч із Полуніним? Як драматична акторка відчула в собі клоунесу?

— Нині вже зрозуміло, що трапилося. Мені було важливо знайти ще якийсь спосіб самовираження, впливу на глядача. У Полуніна в «Новій опері» був спектакль, на який потрапила майже випадково. Це був шок. Зрозуміла, що це те, куди я хочу. Потім він знову приїхав до Москви. І раптом я так легко потрапила туди! У Слави є традиція — із будь-якого спілкування робити свято: з нічого, просто з нісенітниці. Псевдосерйозність уже набридла. А я була дуже до цього схильна: я ж серйозна акторка, беру участь у якихось серйозних передачах, даю інтерв’ю... А всередині постійний опір. А там не потрібно бундючитися, чим «дурніша», тим краща. Раптом відчула, що таке істинність, і... заспокоїлася. Є речі, яких інші ніколи не зрозуміють і не зроблять, і не треба їм це, напевно. Зустріч із Полуніним на мене справила велике враження і принесла неймовірний момент щастя. Сказала тоді Славі — хочу бути з вами, ким завгодно. Мені з вами так комфортно! Більше нічого не змогла промовити. Він відповів, що з такими очима слід спробувати себе в клоунаді обов’язково. Там така атмосфера: як тобі комфортно, так і існуй, поки не зможеш сам щось придумати. Коли він запросив мене на пароплав, це був привід зрозуміти, що відбувається, як усе робиться, зрозуміти одне одного, клоунаду. Охоплював жах, адже моя акторська природа передбачала тренаж зовсім інших м’язів, грубих якихось... А тут — чисте дитинство! Злякалася, що в мені це давно зникло. Не розуміла, з чого я творитиму. Але відважно кинулася випробувати себе.

— У вас ніколи не виникало бажання сховатися в останній момент, утекти?

— Ні. Я страшенно цього хотіла. І вже всі ці «але» минали, залишалося лише кинутися й довіритися. І я зробила це. А він створював таку атмосферу, що раптом із нічого написався «Гімн дурості», з’явилися якісь номери. Просто з ними інакше починаєш жити, інакше творити.

— Після цього ви стали «проводити ревізію» всередині себе?

— Так. Це все взаємозалежно. Оскільки, витрачаючи себе на гнів, на конфлікт, відбираєш у себе інше — здатність до зростання. Мене відразу стали поважати. Клоуни й клоунеси — це зовсім інший світ. Це не єдиний варіант, коли люди, які приходять до Полуніна, знімають із себе «нашийник». Сам Полунін — найчудовіший, найтрепетніший, найделікатніший, найрозумніший і дуже оберігає своє творіння. Він дуже чуйний до оточення і вміє прощати. Він ніколи не став би таким, не пройшовши свого шляху, не зробивши своїх помилок, щоб жити за цими законами. Клоуни мають бути інакшими. Треба звикнути, що ти нікого не повчаєш, не прагнеш здаватися значимішим за будь-кого. Заздалегідь розумієш позицію «дурня». Це так комфортно. Над клоунами легко сміятися, а вони все це стерплять.

— Прочитала десь дуже добрі слова Олега Табакова про вас, але там є таке формулювання: «Вона дуже багато вимагає від себе, не завжди впевнена в собі, і якби їй побільше впевненості, то акторська природа дозволила б їй дуже багато чого». По-моєму, зовні ваша невпевненість у собі аж ніяк не проявилася. Нині переживаєте складний період, перелаштовуючи себе під заповіді. У зв’язку з цим, що хочеться сьогодні робити, що говорити глядачу?

— Мені дуже хочеться зробити те, що роблять клоунеси. Не в буквальному значенні — надіти носа і вперед. Зрозуміти природу цього дивного, зворушливого й кумедного. Хочеться розповісти про слабкості людські, про ніжність, про ранимість. Щоб цих слабкостей люди не забували. Табаков і Полунін — люди однієї закваски. Говорять про одне й те саме. Дуже хочу, щоб у людях оживали люди. Потік сурогату дуже небезпечний. Усмоктуючи його з екрана, з ефіру, зі сцени, люди думають, що інтелігентність — це ось так, любов — ось так. Відбувається підміна. Відбувається замусолювання і засмічування себе, вони вже не помічають цього. При цьому власна душа для них кришталево чиста.

— Щоб продовжити свій вік на сцені, акторки нерідко відмовляються від сім’ї, від продовження роду. Ви ж зважилися стати матір’ю, і це, як бачимо, не завадило залишатися в професії. Чи не думали про це?

— Стану, в якому перебувала тоді, ворогу не побажала б. Не хотілося жити взагалі. Від туги й необлаштованості особистої так вчинила. Це було дуже егоїстично — рятувала себе. Не сподівалася ні на що. Готова була взяти будь-яку дитину й виховати. Але, мабуть, це доля. Коли зрозуміла це, зробила і заспокоїлася. Мені не потрібна була нічия думка. Це була перша і єдина дитина, яку я подивилася. Зрозуміла — дали кращу. Головне, зрозуміла — це Вона. Маляті було півтора року, і коли привезла його додому, побачила — у нас із ним однакові родимки, надзвичайної форми, на одному й тому самому місці. Клеймо — і в мене, і в нього.

— На Заході заведено відкрито повідомляти про всиновлення. У нашому ж суспільстві всиновлення старанно приховують. Однак знаходяться «добрі люди» — це інколи веде до особистого лиха. Ви ж не бережете таємницю усиновлення. А що як син довідається, адже навколо так багато жорстокості?

— Нині дуже складний період. Мені ледь не щодня телефонують із телебачення і пропонують якісь програми, шоу на цю тему. Категорично відмовляюся. Психологи радять, що в такому віці найкраще поговорити на цю тему. Мій син дуже розвинений, думаю, він адекватно сприйме таку розмову. Судячи з того, як він сприймає світ, проблем не буде. Не вбачаю в цьому нічого жахливого й не вважаю за потрібне чекати, доки він виросте. А поки що він захищений незнанням.

— Ваша сім’я вас підтримала, коли ви всиновили дитину?

— Я завжди була самостійною. Вважала, що нікого не маю обтяжувати своїм життям. І в цьому сенсі приголомшила всіх своїм вчинком. Насправді просто хотіла комусь передати хай не найдосконаліший, але власний досвід.

— Одну з перших своїх нагород у галузі кіно ви отримали на фестивалі «Молодість» у Києві, за фільм «Ніагара» 1991 року. У вас велика фільмографія. Однак таких яскравих робіт, як у театрі, не дуже багато. Як бачите себе в сьогоднішньому кіно?

— Майже не знімаюся. Повинна бути якась драматургія, що дозволить мені себе «визволити». У кіно потогінна система. Зараз у Держкіно подали заявку. Це чудова історія стосунків самотньої жінки й дитини. Короткометражна робота. По-моєму, дуже цікаво, боюся наврочити. Стосовно роботи в кіно й театрі. 1986 року під час «Кінопанорами» мені вдалося запитати в Ролана Бикова: чи правда, якщо режисер талановитий, то завжди приречений на успіх. Він відповів: «Дівчинко, для цього має бути дуже багато інших збігів». Мені здається, що в мене все ще попереду.

— Театр не спроможний дати ту міру свободи, яка потрібна творчій людині для самовираження. Коли це так, то який вихід?

— Я так почала: відмовлялася від роботи, сварилася з режисерами. Це була моя свобода. У театрі не можна так існувати. Потрібно домовлятися — або ми разом, або граємо в піддавки. Слід намагатися розповісти людям про людей. Театр дає свободу більшою мірою, ніж кіно. У кіно інша свобода — свобода широкої популярності.

— Ви не багато, але все-таки працювали в антрепризах. Одна з них була англійською мовою. Ви знаєте англійську?

— Так. Це була унікальна робота в постановці англійського режисера, мала грати інша акторка. Вона відмовилася за 10 днів до прем’єри. Запропонували мені, я страшенно злякалася — англійська мова, головна роль... Але нічого, впоралася.

— Останнім часом ви перестали брати участь в антрепризах?

— Олег Павлович не дуже схвалює такі експерименти. А потім — мені й самій здається, що це часто буває нижче мого рівня. Це підмога, безумовно, але дається такою ціною — краще не треба.

— Проте це ж можливість спробувати щось нове?

— Антрепризи бувають різні. У мене є три-чотири пропозиції. Ми ведемо переговори.