ЕФЕМЕРНЕ СВІТЛО НОЧІ РОМАНА БАЛАЯНА

Прем’єри картин, створених нашими режисерами, на жаль, стали настільки рідкісними, що кожна з них — подія. А коли в титрах стоїть ім’я шанованого різновіковою публікою Романа Балаяна — сумарна радість. Правда, фільм «Ніч світла» зроблено за російські гроші, левова частка з яких — державні (ще раз до питання про зацікавленість держави в кіновиробництві), знято його за оповіданням українського письменника Олександра Жовни і в Україні.

Перед показом режисер, який написав спільно з Рустамом Ібрагімбековим сценарій, сказав, що не чекає від цієї стрічки кінопотрясінь і кіновідкриттів. Це лише спроба ввести глядача в стан любові та співчуття, яких так бракує сьогодні.

Дія картини відбувається у спецшколі для сліпоглухонімих. Її мешканці та вчителі перебувають у відособленому мікросвіті, позбавленому географічних акцентів. Якщо не брати до уваги, ясна річ, російського прапора на глобусі, який є шкільним посібником. Але ж і криміналу в цьому немає — музику Росія «замовила».

Коли природа чи хвороба позбавляє людину можливості бачити, чути, говорити (іноді буває все разом), вона ж наділяє цих людей загостреним відчуттям дотику й особливою душевною організацією. Остання необхідна і здоровим людям, котрі присвятили себе служінню нездоровим дітям. Цим даром милосердя й умінням спілкуватися на рівних наділені не всі персонажі, але вже коли він є, то з верхом. Такі директор школи (Ірина Купченко) і молодий викладач (Андрій Кузнєцов).

У фільмі протиставлено два світи. І в тому, обділеному, духовне здоров’я, людські чесноти незрівнянно вищі й чистіші, ніж у практично здоровому світі. Розповідь неквапна, колізії опуклі, картинка гарна, хоча й не позбавлена самоцитування з боку режисера. Але це нормально, людина, яка вже так довго живе в кіно, має на це право. Адже не відбираємо ми цю можливість у Бертолуччі в його останній роботі «Мрійники».

На мій погляд, огріхи фільму «Ніч світла» слід віднести, передусім, не на непрописаність драматургічних ліній: робиться якась заявка і обривається не розкрившись — самі додумуйте. У першу чергу це стосується теми особистісних стосунків персонажів картини.

Фільм можна довго й прискіпливо розбирати покадрово, але загальне враження добра й ніжності явно превалює. Залишається післясмак позитиву. І це, на мій погляд, набагато важливіше, ніж стреси, які несе безпричинне зло, що потоками виливається з екрана на глядачів. І треба подякувати за це Романові Балаяну, не повертаючись до емоцій, викликаних понад двадцять років тому картиною «Польоти уві сні і наяву».